Хряснули двері під натиском тіл. Петро кинув лантуха і, крекнувши, дрібними кроками потюпцяв до млина. Підвівшись на возі, Дарка бачила, як Петро втесався в середину, збиваючи хто підвернеться; охнула, коли Петра на руках донесли до стіни й кинули під ноги. З-за рогу машинової, вимахуючи шворнем, біг уприскочку Митько Коршунов.
Той самий тавричанин, що ззаду вдарив Підкову, вирвався з купи, за спиною його підбитим пташиним крилом теліпався відірваний рожевий рукав. Низько пригинаючись, черкаючи руками землю, він добіг до першої підводи і легко вивернув голоблю. Над млиновим подвір'ям протягло й хрипко пливло.
— А-а-а-а-а-а...
— Гу-у-у-у...
— А-я-я-а-а-а-а-а!..
Хряск. Стукіт. Стогін. Гудіння...
Троє братів Шуміліних прибігли з дому. Безрукий Олекса впав на фіртці, заплутавшись ногами в кинутих кимсь віжках, скочив, застрибав через зімкнуті дишла підвід, притискаючи до живота порожній рукав відірваної лівої руки. В брата його Мартина вилізла з білої панчохи убрата холоша; нахилився, хотів заправити, але коло млина розітнулося виття. Чийсь крик злетів високо над спадистим дахом млина, мов звихрена нитка павутиння. Мартин розхилився і кинувся доганяти Олексу.
Дарка дивилась з воза, задихаючись, ламаючи пальці; навколо верещали та вили баби, неспокійно стригли вухами коні, ревли притискаючись до возів воли... Повз прошкутильгав, плямкаючи губами, блідий Сергій Платонович, під жилеткою круглим яйцем ходив живіт. Дарка бачила, як Митьку Коршунова підкосив голоблею тавричанин в розшматованій рожевій сорочці і зразу ж упав горілиць, пустивши розщеплену голоблю, а на нього ступив безрукий Олекса, що притулив до тавричанського карку свій олив'яний кулак. Перед очима Дарці різнобарвними клаптями майоріли окремі сцени бойовища: вона бачила і не здивувалась тому, що Митько Коршунов, стоячи навколюшках, затяв шворнем Сергія Платоновича, як біг той повз; вимахнув руками той і порачкував до вагарні; його топтали ногами, валили навзнак... Дарка гістерично реготала, ламались у реготі чорні дуги її підфарбованих брів. Обірвала божевільний сміх, наткнувшись очима на Петра: хитаючись, вибрався він з гуч-ливого розгойданого натовпу і ліг під возом, харкаючи кров'ю. Дарка кинулась до нього з криком. А з хутора бігли козаки з дрючками, один вимахнув лютнею. Бойовище набувало страшенних розмірів. Билися не так, як під п'яну руку коло шинку, або навкулачки на масляну. Коло дверей вагарні лежав з пробитою головою молодий тавричанин; розводячи ногами, зануряв голову у чорну загуслу кров, криваві бурульки врлосся падали на обличчя; видно, відходив своє по блакитній веселій землі...
Тавричан, що згрудилися овечим гуртом, відтіснили до завізної. Зле закінчилась би справа, коли б старий тавричанин не додумався: скочивши до завізної, він вихопив з печі іскрясту головешку і вибіг із дверей. Біг до комори, де ховали помітне, понад тисячу пудів хліба. З-за плеча його серпанком звивався дим, вилітали тьм'яні в денному світлі іскри.
— Запа-лю-ю-ю-ууу.—‘Дико зарів, підносячи до очеретяного даху тріскучу головешку.
Козаки подалися й стали. Сухий поривчастий вітер віяв зі сходу, відносив дим від даху завізної до тавричан, що згрудилися в. купу.
Одну добру іскру в сухий злежалий очерет даху, і за димом піде хутір..і
Гам глухий і короткий пройшов по рядах козаків. Дехто задкуючи відходив до млина, а тавричанин, вимахуючи головешкою, сіючи вогняні краплі з сизого диму, вигукував:
— Спалю, туди разтуди!.. Спа-лю-ю-юууу! Геть з двору!..
Синій у багатьох місцях понівеченого свого обличчя Яків
Підкова — призвідник бійки — перший залишив подвір'я млина... За ним збігли квапливо й швидко.
Тавричани, покидавши лантухи, запрягли в брички коні і, стоячи розмахуючи вузлами ремінних віжок, шмагаючи коні батогами, вирвалися з двору й заторохкотіли вулицею за хутір.
Безрукий Олекса — серед двору, метляється на сухорлявому животі порожній зав'язаний укінці рукав сорочки, постійною конвульсією тіпається око й щока.
— На коні, козаки!...
-г— Наздогнати!..
— Далі як до шпиля не втечуть!..
Митько Коршунов скособочившись кинувся було з двору. Помітна метушня знову прохвилювала між козаків, шо збиралися коло млина, але в цю мить від машинової швидкими кроками підійшов ніким не помічений раніш, незнайомий у чорному капелюсі чоловік, стругаючи натовп лезами зведених укупу гостреньких оченят, підніс руку.
— Стривайте!..
— Ти хто такий? — звів тремтливі брови Підкова.
— Звідки зірвався?
— Тягни його!..
— Га!..
— Тю-ю-ю!..
— Стривайте, станичники!..
—. Куций собака тобі станичник!..
— Мужик!
— Личак!
— Дай йому, Яцько!
— По дивилках його!.. По дивилках!..
Чоловік усміхався збентежено, але небоязко скинув капелюха, жестом бозмірної простоти витираючи лоба, посмішкою обеззброїв украй.
— В чому справа?—махнув він складеним капелюхом, показуючи на чорну, всмоктану землею кров коло дверей вагарні.
— Хахлів били, — мирно відповів безрукий Олекса і підморгнув щокою та оком.
— Та защо били?
— За чергу. Не;( залазь уперед, — пояснив Підкова, виступаючи наперед, широким рухом витираючи червону шмар-клю під носом.
— Наклали на пам'ять!
— Ех, наздогнати б... В степу не запалиш.
— Побоялись, а, либонь, не насмілився б?
— Чоловік у розпалі підпалив би, напевне.
—— Хахли, вони куди сердиті, — посміхнувся Панаско Озеров.
Чоловік махнув капелюхом у його бік.
— А ти хто?
Той зневажливо чвиркнув крізь щілину щербатого рота і, простеживши за летом слинної петлі, відставив ногу.
— Я то козак, а ти не з циганів часом?
— Ми з тобою обоє руські.
— Брешеш! — роздільно вимовив Панаско.
— Козаки від руських походять. Знаєш про це?
— А я тобі кажу, — козаки від козаків ведуться.
— За старих часів від поміщиків тікали кріпаки, оселювалися над Доном, їх і прозвали козаками.
— Йди но ти, чоловіче, своєю дорогою, — стискаючи запухлі пальці в кулак, стримано-злісно порадив Олекса безрукий і заблимав частіше.
— Сволота оселилась!.. Чи ба, погань яка, на мужиків захотів перекинути!
Хто він такий? Чуєш, Опанасе?
Приїхав тут якийсь. У Ликерки зизуватої кватирує.
Момент слушний для гонитви минув. Козаки розходились, жваво обговорюючи відбуту сутичку.
Вночі, верст за вісім від хутора, в степу кутаючись у колючий дебелий сіряк, Григорій тужливо казав Наталці:
— Чужа ти якась... Ти, як цей місяць: не холодиш і не грієш. Не люблю я тебе, Наталко, ти не гнівайся. Не хотів гомоніти про це, та ні, видно так не прожити... І шкода тебе — за ці ж дні й зріднились, а немає в серці нічого.... Порожньо. От як зараз у степу...
Наталка дивилась вгору на недосяжне зоряне займище, на тінисту прозору габу хмари, що пливла над ними, мовчала. Звідти з чорноблакитної горішньої порожнечі срібними дзвінками кликали за собою запізнілі в леті журавлі.
Тужно, мертвенно пахли віджилі трави. Десь на горбі миготіла червона плямка—орачі розгнітили багаття...
Перед світом Григорій прокинувся. На сіряку на два вершки лежав сніг. В миготливій незайманій блакиті свіжого снігу млів степ і чіткі синіли коло стану плутані сліди зайця на первозимку.
VI.
З давніх часів повелося так: коли дорогою на Міллерово їхав козак один, без товаришів, то досить було йому при зустрічі з українцями (українські слободи починалися від хутора Нижнє-Яблонівського й тяглись аж до Міллерово на 75 верст) не звернути з дороги, українці били його. Тому їздили на станцію по кілька підвід разом і тоді вже, зустрічаючись з українцями в степу, не боялися зайти в сварку.
— Ей, хахол! Звертай з дороги! На козачій землі живеш, сволочуго, та ще й з дороги звертати не хочеш?
Не солодко бувало й українцям, що привозили до Дону на парамонівську зсипку пшеницю. Тут бійки починались без всякої причини, просто тому, що українець, а раз українець— треба бити.
Не одне сторіччя тому дбайлива рука посіяла на козачій землі насіння національної ворожнечі, зрощувала та плекала його, і насіння гнало багату прорість: в бійках лилася на землю дінська блакитна козацька кров хазяїв і червона — воронізьких пришельців — руських та українців. Через два тижні після бійки на млині на хутір приїхали становий пристав та. слідчий.
Штокмана викликали на допит першого. Слідчий, молодий з козацької шляхти, урядовець, риючись в теці спитав:
— Ви де жили до приїзду сюди?
ч
— В Ростові.
— 1907 року за що одбували кару у в'язниці?
Штокман блиснув тхорячими очима на теку й косий,
у лупі, проділь на схиленій голові слідчого.
— За розрухи.
— Угу-м... Де ви працювали тоді?
— В залізничих майстернях.
— Фах?
— Слюсар.
— Ви не з жидів? Не вихрист?
— Ні. Я гадаю...
—— Мені не цікаво знати, що ви гадаєте. На засланні були?
— Так, був.
Слідчий підвів голову від теки, пожував виголеними в пу-пиришках губами.
— Я вам пораджу виїхати звідси — і про себе: "Проте я сам подбаю про це".
— Чому, пане слідчий?
На питання питанням:
— Про що мали розмову з місцевими козаками в день бійки на млині?
— Власне...
— А, ну, можете бути вільні.
Штокман вийшов на терасу Мохівського будинку (в Сергія Платоновича завжди спинялося начальство, обминаючи, розправу) і, всміхаючись (а навскосй лоба лежала зморшка), оглянувся на половинчасті фарбовані двері. 5
поважні—в срібній сивизні борід—діди, молодші—з різно-масними бородами та безбороді — козаки тіснились до ку-раготів, брунчали з кожушаної тепліні комірів. Писар мережив папір густими рядками, отаман заглядав йому через плече, а по нахолоділій кімнаті управи приглушеним гулом:
— Сіно нині...
—. Отож... На луках — паша, а з степу самий буркун.
— Бувало, за старих часів до Різдва в попасі.
—— Калмикам добро.
—. Екхе-м.
— В отамана то вовчий ожерелок, ач голову не поверне.
— Карк наїв, кабан-диявол!
—. Тю, свате, чи не зиму лякаєш? Ну й кожух... . .
— Циган тепера хутро продав.
— Святками ночують оце цигани в степу, а вкриватись нічим, волоком обгорнувся, забрало до тонкої кишки — прокинувся циган, пальця в чарунку просунув і до матері: "Ху, матусю,—'Каже,— ото на дворі холод!.."
— Крий, боже, — ожеледь зайде.
— Волів кувати не минеться.
— Рубав я білотал коло чортової яндови, годящий.
— Захаре, матню застібни... відморозиш—-баба з двору нажене.
— Гов, Авдійовичу, ти, чи що, громадського бугая пораєш?
— Відмовився: Параска Мрихина взялась...