Деякі вигукувані присмаки, осоружні мені, любила Альбертина; ось чому Франсуаза посилала по них лакейчука, мабуть, трохи невдоволеного тим, що йому доводиться товктися серед плебсу. Ті крики, дуже виразні в тихій дільниці (де вони вже не лунали Франсуазі сумним мотивом, а мені були відрадні), доходили до моїх вух кожен зі своєю особливою модуляцією; речитативи, скандовані простолюддям так, як вони вимовлялися б у дуже популярній музиці "Бориса", де початкова інтонація ледь порушується тим, що нота наповзає на ноту, – музика юрми чи радше мова, ніж музика. Вигуки: "Беріть літорини, два су літорина!" – змушували людей кидатися до фунтиків, у яких продавалися ці огидні маленькі молюски, якими я, коли б не Альбертина, бридився б не менше, зрештою, ніж слимаками, виставленими теж на продаж. Перекупник викликав на думку ліричну декламацію Мусоргського, але не тільки це. Бо, оголосивши майже речитативом: "Слимаки, свіжі, липкі!" – перекупник поринав у тихий смуток Метерлінка, покладений на музику Дебюссі в одному з тих патетичних своїх фіналів, де автор "Пелеаса" наближається до Рамо: "Якщо я упаду, невже це ти стаєш моїм звитяжцем![23]" – і додавав зі співливою журою: "Шість су тузінь!"
Мені завше було невтямки, чому такі конкретні слова "шепчуться" таким невідповідним тоном, загадковим, мов таємниця, гнітюча для всіх у стародавньому палаці, куди Мелісанда не змогла внести радощів, і глибоким, як думка старого Аркеля, який намагається убгати в найпростіші слова всю мудрість і всю долю. Ті самі ноти, на яких підноситься з дедалі більшою лагідністю голос старого короля Алемонда або Ґоло: "Не знати, що тут діється. Це якась чудасія. Мабуть, тут не буває випадкових подій" – або: "Не треба боятися, це таке саме таємниче створіннячко, як і всі" – давали змогу торгівцеві слимаками повторювати в нескінченній кантилені: "Шість су тузінь!" Але цей метафізичний лемент не встигав завмерти на межі безкоиеччя: його уривала весела дудка. Цим разом не йшлося про їстівне, лібрето звучало так: "Стрижу пси, валашу коти, обтинаю вуха-хвости!"
Зрозуміло, фантазія, дотепність кожного перекупника чи перекупки часто варіювали тексти усіх тих мелодій, які я слухав у ліжку. Одначе ритуальний обрив на півслові, та ще як слово повторювалося двічі, будив незмінно спогад про старі церкви. Поганяючи ослицю, запряжену у візок, тандитник зупинявся біля кожного дому і, тримаючи в руці батіг, псальмував: "Вбрання, купую вбрання, вбра..а..ння...я!" – з паузою між двома останніми голосівками слова "вбрання"; наче тягнув: "Per omnia saecula saeculo...rum"[24] або: "Requiescat in pa...се"[25], хоча у вічність своїх убрань він не вірив запевне, як не пропонував їх замість савану на останній спочинок. І так само, оскільки від цієї ранньої години мотиви починали перехрещуватися, зеленярка, штовхаючи візочок, заводила свою літанію на григоріянське поспів'я:
Свіженькі, зелененькі,
Артишоки, є ще поки,
Арти..шоки...
хоча напевне зеленого поняття не мала про антифонарій та про сім тонів, з яких чотири символізують науку квадривіум[26], а три – тривіум.
Добуваючи з фуярки чи з козиці мелодії Півдня, світло якого перегукувалося з ясною сьогоднішньою годиною, чолов'яга у блузі та баскійському береті, тримаючи в руці биковця, приставав під будинком. То був козяр із двома псами і гнав він стадо кіз. Прибувши здалеку, він з'являвся у нашій дільниці пізненько; і жінки тислися з гладишками по молоко, від якого здоровшали їхні малята. А з піренейськими мелодіями доброчинного козопаса вже перегукувався дзвіночок гостривника, який кричав: "Ножі, ножиці, бричі!" З ним не міг конкурувати гостривник пилок; позбавлений інструменту, він удовольнявся тим, що заводив: "Пилки! Пилки! Кому погострити пилку?!" – тоді як біляр, куди веселіший на вдачу, перераховуючи казани, горнці, все, що він білив, наспівував:
Ось я, бпю-блю-блю,
Начиння білю.
Рівняє полива,
Де трісло, де криво.
Заклеплю, затру Найбільшу діру!
Тру-тру!
А малі італійченята, обносячи мальовані начервоно бляшані пудла, де були позначені виграшні й програшні номери, крутячи торохтьолом, пропонували: "Панії, панусі, забава – забава для пань!"
Франсуаза принесла "Фіґаро". Досить було побіжного погляду, щоб переконатися: мій матеріял ще й досі не пішов. Франсуаза сказала, що Альбертина цікавилася, чи можна їй зайти; вона просила на всяк випадок переказати, що не поїде до Вердюренів, а натомість збирається за моєю порадою майнути на ранок у Трокадеро (тепер це назвали б гучніше "гала-полудником"). Перед тим їй хотілося б проїхатися на конях із Андре. Коли я дізнався, що Альбертина зреклася свого – мабуть, таки грішного – наміру відвідати пані Вердюрен, я заявив зі сміхом: "Може приходити!" – і подумав: хай їде хоч куди – про мене. Я знав, що надвечір, коли посутеніє, я стану, безперечно, іншою людиною: журитимусь, підозріло стежитиму за найдрібнішим Альбертининим кроком – не те що о цій ранній порі, коли надворі так гарно і всі кози, як мовиться, в золоті. Ба, мою безжурність супроводжувало ясне усвідомлення її причини: супроводжувало, але розвіювало. "Франсуаза запевнила мене, що ви не спите, і я вам не заважатиму", – сказала Альбертина, входячи. Найбільше вона боялася, невчасно відчинивши вікно, напустити мені в хату холоду, а ще – увійти, коли я дрімаю. "Маю надію, що я не прийшла не в пору, – додала вона. – Я боялася, щоб ви мені не сказали:
Що за зухвалець тут свого шука загину?
І розсміялася отим своїм особливим сміхом, що так мене хвилював. Я відповів, підхопивши жарт:
Хіба для вас дано суворий цей наказ?
Але з обави, як би вона його коли не порушила, поквапився додати: "Хоча я був би лихий, якби ви мене розбудили". – "Знаю, знаю, не бійтеся", – сказала Альбертина. Щоб пом'якшити свої слова, я додав, не перестаючи розігрувати сцену з "Естер" (тимчасом як невгавучі вуличні крики пробивалися крізь нашу балачку):
При вас, душе моя, на вроду пребагата,
Повік мені радіть і нуди вже не знати!
(а про себе подумав: "Авжеж, при ній я часто нудьгую".) І згадавши, що відповіла мені Альбертина напередодні, з яким перебільшеним запалом дякувала вона за те, що я відмовив її від візити до Вердюренів, я сказав (аби вона і далі слухалась мене в усьому): "Альбертино! Ви звіряєтесь не на мене, хто вас кохає, а на тих, хто вас не кохає". (Ніби не цілком природна річ – стерегтися тих, хто нас кохає, єдиних, хто зацікавлений у тім, щоб нас ошукати з метою щось вивідати, чомусь запобігти!) І на додачу ще й збрехав: "Власне, ви не вірите, що я вас кохаю; ось що кумедно! І так воно і є, я вас не божествлю". Тепер дійшов ряд брехати вже їй: вона зауважила, що діймає віри лише мені, а потім щиро запевнила, що знає про моє кохання до неї. Але ці слова не виключали переконання, що вона не вважає мене за брехунця та шпигуна. Здавалося, вона прощає мені, немовби вбачала в цьому прикрий наслідок великого кохання або ніби й сама почувалася тут не безгрішною".
"Благаю вас, ясочко, жадних вибриків, як минулого разу! Подумайте, Альбертино: лихо приключки шукає!" Звичайно, я не зичив їй зла. Але яке б це було щастя, якби їй прибандюрилося з усіма кіньми заїхати куди їй заманеться, хоч до дідька в зуби, і ніколи більше не вертатися додому! Як би це все спростило: хай вона живе собі десь щасливо, не хочу знати й де! "О, я знаю: ви б не пережили мене й два дні, ви б укоротили собі віку".
Отак-то ми перекидалися брехливими словами. Та коли ми хочемо сказати правду глибшу, ніж тоді, коли ми щирі, то іноді обираємо інший шлях.
"Вам не докучає весь цей вуличний гармидер? – спитала вона. – Я його обожнюю. Але у вас такий чуйний сон!" Навпаки, часами я спав дуже твердим сном (я вже відзначав це, але випадок, який скоро станеться, спонукає мене нагадати про цю обставину), а надто як засинав уже над ранок. Оскільки такий сон, пересічно, покріплює десь учетверо дужче, він здається заснулому десь учетверо довшим, тоді як насправді він учетверо коротший. Ця чудова помилка (множення на шістнадцять) прикрашає пробудження і вносить у життя справжнє оновлення, подібне до тих великих змін ритму, завдяки яким у музиці вісімка в анданте триває так само довго, як половинка у prestissimo[27] – змін незнаних у стані, коли людина чуває. Життя наяву майже завжди те саме – звідси розчарування, знайоме мандрівцеві. Щоправда, здається, ніби сонні привиддя зіткані з найгрубшого життєвого матеріялу, але ця матерія у них перероблена, подрібнена, розтягнута так, що жодна чинна в яві часова межа не заважає їй сягнути запаморочливих високостей, де її вже не впізнати. У такі щасливі для мене поранки, коли губка сну стирала з мого мозку знаки щоденного порання, накреслені в ньому, як на чорній дошці, мені треба було пробудити до життя мою пам'ять; зусиллям волі можна заново навчитися того, що амнезія сну чи якогось пароксизму занурила в забуття і що відроджується поступово, в міру того як очі розплющуються чи попускає параліч. За кілька хвилин я проживав стільки годин, що, погукавши Франсуазу і бажаючи говорити з нею мовою, відповідною до дійсносте й пори дня, я мусив увімкнути всі внутрішні гальма, щоб не сказати: "То що, Франсуазо, вже п'ята, а я вас не бачив від пообіддя вчорашнього дня". Відтак, приборкуючи свої сонні марення, наперекір їм і самому собі, я бовкнув безсоромно, хоча щосили намагався заціпити собі рота, щось зовсім протилежне: "Франсуазо! Уже десята!" Я говорив не десята ранку, а просто десята, щоб ця невірогідна десята була вимовлена щонайприроднішим тоном.