Сказати вам чому? А тому, що ви самі аристократка. Авжеж, ви не знали? Ваш батько – великої руки людина, а ви все одно що принцеса. Вас відділяє прірва від таких, як я, від тих, що не належать до вашого кола панівних родин. Ви, звичайно, можете колись задля відпочинку прогулятися з кимось із нас над морем, але потім знову повернетесь у своє коло вибраних і привілейованих, а ми лишаємось сидіти на камінні… – Голос його звучав схвильовано, аж якось дивно.
– Мортене, – сумно мовила Тоні, – то ви все-таки сердились, коли сиділи на камінні! Я ж хотіла вас відрекомендувати…
– О, знову видно, що ще говорить дівчина. Ви все прикладаєте до себе, панно Тоні! А я кажу в принципі… Тверджу, що в нас братства й людяності не більше, ніж у Пруссії… Якщо ж у моїх словах і є особистий момент, – трохи помовчавши, повів далі Мортен уже тихіше, але з тим самим дивним хвилюванням у голосі, – то я маю на увазі не теперішнє, а швидше майбутнє… той час, коли ви, вже мадам якась там, остаточно замкнетесь у своєму колі, а мені… мені довіку лишається сидіти на камінні…
Він замовк. Тоні також не озивалася. Вона відвернулась і дивилася на дощану стіну. Досить довго в альтанці панувала ніякова мовчанка.
– Пам'ятаєте, – знову почав Мортен, – я казав, що хотів би поставити вам одне запитання? Щоб ви знали, воно мені не сходить з думки від першого ж дня, як ви приїхали сюди… Ви нізащо не вгадаєте його, навіть не пробуйте! Я спитаю іншим разом, при нагоді, це не щось там нагальне, та й, врешті, воно мене зовсім не стосується… Я просто так, з цікавості… Ні, сьогодні я розповім вам про інше… Гляньте!
Мортен витяг з кишені кінчик вузенької смугастої стрічки й переможно, очікувально глянув Тоні просто у вічі.
– Яка гарна, – мовила Тоні, нічого не розуміючи. – А що вона означає?
Мортен урочисто відповів:
– Вона означає, що в Геттінгені я належу до студентської корпорації… Тепер ви все знаєте! У мене є й кашкет таких самих кольорів, але, Їдучи сюди, я надяг його на кістяк у поліційному мундирі… Тут мені однаково не випадає носити його, розумієте… Ви нікому не розкажете, я можу здатися на вас? Бо коли довідається батько, буде мені лихо…
– Що ви, Мортене! Певне, що на мене ви можете звіритись. Але я нічого не розумію… Ви в змові проти аристократії? Чого ж ви хочете?
– Ми хочемо волі, – сказав Мортен.
– Волі? – перепитала Тоні.
– Так, волі, щоб ви знали, волі! – ще раз проказав він і зробив непевний, трохи незграбний, проте сповнений захвату жест – простягнув руку, потім опустив її, показуючи на море, але не в той бік, де воно було затиснене в затоку Мекленбурзькою косою, а туди, де починалося чисте море, що мінилося чимраз вужчими зеленими, блакитними, жовтими й сірими смугами, чудове, неозоре, зливаючись на обрії з бляклим небом.
Тоні простежила поглядом за його рукою, і, поки вони обоє дивилися у безмежну далеч перед собою, їхні долоні, що лежали одна коло одної на сяк-так обтесаній лавці, майже з'єдналися. Вони довго мовчали, а море внизу шуміло, їм, спокійно, обважніло. І Тоні раптом здалося, ніби вони з Мортеном однаково розуміють величне, невизначене, сповнене передчуттів і туги слово "воля".
Розділ дев'ятий
– Дивно мені, Мортене, що над морем не стає нудно. Чи деінде можна було б три або й чотири години лежати горілиць, нічого не роблячи, навіть не думаючи…
– Атож… Хоч мушу сказати, що раніше я часом нудився, панно Тоні. Але це було кілька тижнів тому…
Прийшла осінь, повіяли перші вітри. По небу квапливо летіли тонкі, сірі, подерті хмари. Бурхливе, скаламучене море куди око сягало було вкрите шумовинням. Високі, потужні хвилі з невблаганним, моторошним спокоєм котилися до берега, велично нахилялися, утворюючи блискучий, як метал, темно-зелений вигин, і гучно опадали на пісок.
Сезон скінчився. Та частина берега, де звичайно юрмилися курортники, тепер наче вимерла; багато павільйонів були вже розібрані, тільки подекуди стояли ще пляжні крісла. Однак Тоні й Мортен ішли післяобідньої пори далі, аж туди, де починалися жовті глиняні кручі, де хвилі, б'ючись об "Чаїний камінь", високо розбризкували білу піну. Мортен нагорнув там для Тоні піщаний пагорб, обплескав його долонями, і вона, в сірій осінній м'якій жакетці з великими гудзиками, сиділа, прихилившись до нього спиною і схрестивши ноги в білих панчохах і черевичках з високою шнурівкою. Мортен лежав боком, лицем до неї, підперши голову рукою. Час від часу над морем пролітала чайка і лунав її хижий крик. Вони дивилися на зелені, наче порослі морською травою хвилі, що грізно підступали й трощилися об скелю, яка стирчала з води, слухали той одвічний безнастанний шум, що глушить людину, відбирає їй мову і вбиває в ній відчуття часу.
Нарешті Мортен стрепенувся, ніби сам себе збудив зі сну, й запитав:
– Тепер ви вже, мабуть, скоро поїдете, панно Тоні?
– Ні… Чого? – неуважно, нічого не втямивши, відповіла дівчина.
– О боже, адже сьогодні вже десяте вересня… Мої канікули теж незабаром скінчаться… Скільки ж це може тривати! Ви раді, що скоро зустрінете в місті своїх приятелів?.. Скажіть, там є якісь галантні кавалери, ви любите з ними танцювати?.. Ох ні, я зовсім не про це хотів запитати! Скажіть мені ось що, – раптом зважився він і глянув на неї, потираючи рукою підборіддя. – Знаєте, я все відкладаю це запитання… Ну от, хто такий пан Грюнліх?
Тоні здригнулася, зиркнула на нього, і в очах її з'явився відсутній вираз, як у людини, що їй згадався якийсь давній сон. Але разом з тим у ній ожило почуття, що володіло нею після Грюнліхового сватання, – свідомість власної значущості.
– Ви хочете це знати, Мортене? – поважно спитала вона. – Ну, то я вам скажу. Хоч, розумієте, мені страшенно прикро, що Томас згадав це прізвище першого ж таки дня, як ми приїхали, та коли ви вже почули його… Одне слово, пан Грюнліх, Бендикс Грюнліх – батьків клієнт, заможний купець із Гамбурга. Він сватався до мене… Але ні! – швидко додала вона, побачивши Мортенову міну – Я йому відмовила, не могла зважитись навіки зв'язати з ним своє життя.
– А чому, якщо дозволите спитати? – незграбно поцікавився Мортен.
– Чому? О господи, тому що я не зношу його! – майже обурено вигукнула Тоні. – Коли б ви бачили, як він виглядає і як поводиться! Та ще й має золотаві баки, геть-таки неприродні! Я певна, що він притрушує їх порошком, тим, що на різдво золотять горіхи… Крім того, він фальшивий. Так уже крутився навколо моїх батьків, так підлещувався, перехоплював їм слова з вуст…
Мортен перебив їй:
– А що означає… Ви мені повинні ще одне сказати… Що означає: "Яка пречудова оздоба"?
Тоні якось нервово захихотіла.
– Ох… Це він так говорить, Мортене! Ніколи не скаже: "Яка гарна річ" або "Яка приємна річ", а неодмінної "Пречудова оздоба"… Просто блазень, запевняю вас! До того ж страшенно настирливий, причепився до мене і хоч ти вмри, дарма що я ставилась до нього тільки з іронією… Якось він мені влаштував сцену, мало не плакав… Бачили таке: чоловік, і плаче…
– Він, мабуть, дуже любив вас, – тихо сказав Мертен.
– А мені що до того? – вражено вигукнула Тоні і відвернулася вбік…
– Ви жорстокі, панно Тоні… Ви завжди такі жорстокі? Скажіть… Ви не зносили того пана Грюнліха, але чи хтось інший вам коли подобався? Часом я думаю собі: чи в вас, був а, не крижане серце? Одне хочу вам сказати і можу заприсягтися, що це правда: коли чоловік плаче, що ви не хочете знати про нього, то він не конче блазень. Я не певен, далебі, не певен, що й сам також… Бачите, ви пещене, витончене створіння… Чи ви завжди глузуєте з тих, що лежать біля ваших ніг? Чи справді маєте крижане серце?
Веселий вираз на обличчі в Тоні раптом згас, верхня губа затремтіла. Вона звела на нього великі сумні очі, що поволі заходили слізьми, й тихо мовила:
– Невже ви так вважаєте? Не треба так думати про мене, Мортепе.
– А я й не думаю! – вигукнув Мортен і аж засміявся з розчулення й ледве стримуваних радощів. Він перевернувся долілиць, сперся на лікті, схопив Тоні за руку і палко, зачаровано глянув їй в обличчя сіро-блакитними, добрими очима.
– І ви… ви не будете глузувати з мене, коли я скажу, що…
– Я знаю, Мортене, – тихо перебила мову йому Тоні, дивлячись убік, на другу свою руку, якою вона повільно сіяла крізь пальці дрібний білий пісок.
– Знаєте?.. І ви… ви, панно Тоні…
– Так, Мортене. Я про вас вельми високої думки. І ви мені дуже подобаєтесь. Дужче, ніж будь-хто з моїх знайомих.
Він схопився на ноги, замахав руками, не знаючи, що йому робити. Тоді знов кинувся на пісок біля неї і крикнув здавленим, тремтячим голосом, який то зривався, то дзвенів зі щастя:
– Ох, дякую вам, дякую! Я ще зроду не був такий щасливий, як тепер!..
І почав цілувати їй руки. Зненацька він тихо мовив:
– Ви тепер скоро поїдете до міста, Тоні, а за два тижні скінчаться й мої канікули, і я вернуся в Геттінген… Та пообіцяйте мені, що не забудете цього надвечір'я тут, на пляжі, аж поки я приїду… вже доктором… І зможу попросити вашого батька за нас обох, хоч як це буде важко! І що ви тим часом не слухатимете ніякого пана Грюнліха!.. Вам не доведеться довго чекати, ось побачите! Я працюватиму, як… і це буде зовсім не важко…
– Так, Мортене, – сказала вона щасливо й неуважно, не зводячи погляду з його очей, з його вуст і рук, що тримали її руку.
Він підтягнув її руку ще ближче до своїх грудей і глухо, благально спитав:
– Чи не дозволите після того, що ви сказали… можна мені… закріпити…
Тоні не відповіла, навіть не глянула вже на Мортена, тільки ледь схилилась до нього, і він повільно, урочисто поцілував її в уста. Тоді обоє, страшенно засоромившись, опустили очі й відвернулися.
Розділ десятий
"Найдорожча мадемуазель Будденброк!
Скільки часу минуло відтоді, як нижчепідписаного позбавлено можливості бачити найчарівніше дівоче обличчя? Хай цих кілька рядків скажуть Вам, що обличчя те завжди стояло перед його духовним зором і що протягом цих моторошних, тоскних днів він ненастанно вертався думкою до того чудового надвечір'я в салоні вашого батьківського дому, коли з Ваших уст вихопилась обітниця, хоч ще й не остаточна, несмілива, а проте невимовно втішна. Спливло вже кілька довгих тижнів, відколи Ви сховалися від світу, щоб зосередитись і краще пізнати свої почуття, тож я насмілююсь сподіватися, що час проби минув.