Коли вони були майже готові, Відкрита Спина вийшов назовні і оголосив імена найвидніших людей племені, запрошуючи їх на бенкет і засідання ради. Вони з'явилися один за одним, входячи в намет і розсідаючись відповідно до свого становища в суспільстві. З самого початку розмова велася на мові чорноногих. Всі пов'язані з чорноногими племена (кутенаї, сарсі, черевані та інші) знали їхню мову, але самі чорноногі нехтували чужою мовою. Будучи впевненими у своїй очевидній перевазі, вони не вважали за потрібне вивчати інші мови [69].
Як тільки гості вгамували голод і перша люлька пішла по колу, вождь попросив Пітамакана оголосити своє послання. Мій друг передав доручене йому коротко і небагатослівно, після чого я вручив вождеві тютюн (той, що відправив зі мною дядько) і оголосив про доручену мені справу. Після цього я розповів про нашу сутичку з Рудоголовим та претензії Компанії Гудзонової Затоки на всі землі Півночі. Вигуки здивування та гніву часто переривали останню частину моєї розповіді. По закінченню моєї промови Відкрита Спина промовив, звертаючись до своїх людей:
– Діти мої, я вважаю, що всі ви розділите мою думку. Відповідь вождям чорноногих може бути лише одна: "Так! Ми приєднаємось до вас на півдні та допоможемо вигнати кроу". А відповіддю Далекому Грому буде: "Так! Вождю довгих ножів, ми приймаємо твої щедрі дари. Ми куримо з тобою. Ти отримаєш добуті нами хутра!
– Так, це наша відповідь!
– Твої слова – наші слова!
– Ну й пси ж ці червоні куртки! Ми покажемо їм, хто господар цих гір! – підтримали його присутні.
– Я хочу сказати вам ще одну річ, – продовжив я, коли схвильовані кутенаї трохи заспокоїлися. – Наші вогняні човни доставили Далекому Грому багато рушниць абсолютно нового зразка, і частина з них відкладена спеціально для вас, тож всі ви зможете їх купити, а одна вже чекає на тебе, вождю Відкрита Спина. Дивіться! Ось ці нові рушниці!
Тут ми з Пітамаканом розчохлили свою зброю і заявили, що стрілятимемо в димовий отвір вігваму. І коли ми зробили це, по колу присутніх ніби пройшов вітер. Закінчивши стрілянину, ми передали рушниці для огляду, попередньо (щоб уникнути нещасного випадку), витягнувши обойми з магазинів. Потішно було чути думки, що висловлювалися при цьому. Спільним ж було те, що ця зброя – результат віщих снів білих людей. Кожен із присутніх заявив, що відразу ж після прибуття до нашого форту заплатить за таку рушницю будь-яку ціну. Відкрита Спина не казав нічого. Він лише щасливо посміхався, схрестивши руки на грудях, цілком задоволений прекрасною звісткою, що одна з "багатострільних" рушниць буде подарована йому його другом Далеким Громом.
Коли рада закінчилася, було вже досить пізно. Ми вирішили наступного дня спочатку піти в долину річки, через яку переправлялися раніше, і оглянути великий крижаний схил, а опісля вирушити додому. Коли ми вже засинали, до нашого слуху долинув громовий гуркіт і луна довго перекидала його з одного боку долини до іншого. Вождь сказав нам, що це і є звук падіння великої брили льоду з високої гори в річковий каньйон. Там, пояснив він, на високому урвищі, куди залітають хіба що птахи, лежить величезний крижаний вал. Мене це так зацікавило, що, незважаючи на всі застереження, мені ще більше захотілося на власні очі побачити це місце. Але наступного дня ми не змогли піднятися вгору долиною. Перед світанком ринув сильний дощ, який не припинявся аж три дні і весь цей час ми пробули у таборі. Часом злива лила, як справжній потік з небес. Вона супроводжувалася таким шаленим вітром, що тремтіли навіть вігвами, хоча вони були досить добре заховані в лісі. На четвертий день, коли погода нарешті покращала, ми до самого вечора не могли розшукати своїх коней – вони цілком освоїлися в табуні кутенаїв і пішли разом з ними на гірські пасовища. Вождь порадив нам піти пішки, оскільки все одно вгору річкою не було гарної стежки. Цю частину долини рідко відвідують його люди, адже там немає бобрів, а кожен випадковий мисливець сам обирає собі шлях льодовиком, сказав він, але ми його не послухалися і ухвалили самостійне рішення – більше за звичкою постійно їздити верхи. Виїхали ми досить пізно. Близько п'яти миль вгору можна було їхати широкою лісистою долиною. Потім вона несподівано різко звузилася, і виявилося, що рухатися далі річковою ущелиною вже неможливо. Нам довелося піднятися на правий схил. Тут ми й зустрілися зі справжніми труднощами. Зарості вільхи та чагарника були настільки густими, що місцями наші коні не могли пройти. Довелося повернути трохи назад та обрати іншу дорогу. Новий шлях виявився топким, тричі наші коні грузли по черево, і щоразу нам коштувало чималих зусиль витягти їх. Усі вони покрилися цілим шаром бруду, та й ми самі були не кращі. Безстрашний сердився і нарікав на наші невдачі французькою та ламаною англійською. Нарешті, Пітамакан обірвав його в найрізкіших виразах на мові чорноногих, заявивши, що наш супутник – нікчемний скиглій. Він додав ще, що якщо той не може виносити труднощів як чоловік, нехай повертає назад і дасть нам спокій. Це втихомирило дратівливого француза. Цілих три милі ми продиралися чагарником і болотом, потім минули черговий виступ гори і спустилися в долину, що знову розступилася. Подальший шлях через рідкий ялинник був неважкий. Ми знову наблизилися до річки і, прямуючи по прокладеній сніговими козами стежці, за кілька миль підійшли до дуже крутого схилу. Тут річка брала початок від злиття двох потоків. У південному вода була молочно-білого кольору (вона то й випливала з-під того величезного льодовика, що ми шукали). Інший потік, як ми помітили, випливав із довгого та вузького озера з кришталево прозорою водою. З південного боку від нього височів могутній гірський пік і чорна гора з численними стрімчаками. З західного боку озера схил розступався глибокою ущелиною, а далі виднілося тільки блакитне небо. Декілька снігових кіз паслися поблизу стоку цього озера, набагато більше їх було видно на скелях чорної гори. Ми переправилися через річку і рушили вгору молочною притокою. Через кілька сотень ярдів ми натрапили на останки снігової кози, вбитої гірським левом. Напевно, цей гребінь гірського хребта був улюбленим місцем літнього життя для снігових кіз. Тепла шерсть, густа і довга навіть улітку, дозволяла їм бути нечутливими до холоду. Перемістившись ще на милю до самої гори (що стояла південніше озера), ми нарешті підійшли до початку великого крижаного валу. Тут і там з-під нього текли струмки. Вони були кольору молока – причому настільки густого, що не можна було навіть розглянути кам'янистого дна… Біля основ крижаних язиків і особливо біля грота, з якого випливав основний потік, лежали численні брили, що відкололися від основної маси. Деякі їх досягали розмірів великого будинку. Біля однієї з тріщин у льоду ми зупинили коней, зазирнули в її зелену глибину і здригнулися. Потім знову переправилися через потік, трохи піднялися протилежним схилом і зробили там стоянку. З цього пагорбу ми могли розгледіти весь крижаний вал величезної довжини та товщини [70].
Тут уперше за весь час наших блукань ми повірили, що поблизу немає жодних ворогів. Ми стриножили коней і пустили їх пастися. Потім зібрали трохи сухих гілок і палиць для того, щоб розпалити надвечір гарне багаття, але цей хмиз був зовсім не таким, якого ми б бажали – потрібного нам палива на такій висоті просто не було і вибирати не доводилося. Те, що ми зібрали, давало більше диму та кіптяви, ніж жару. Поївши трохи м'яса, яке дали нам дружини Відкритої Спини, весь вечір ми протремтіли біля майже марного багаття, а потім до світанку куталися у свої ковдри. Це була холодна, безсонна ніч. Посеред неї Пітамакан раптом запитав, чи я сплю. Коли я озвався, він вигукнув:
– Як же Сонце має ненавидіти цього старого Творця Холоду!
– Чому це? – поцікавився я.
– Ти можеш це бачити сам, – продовжив він. – Тут величезний крижаний вал і ще більше таких же розкидані по всьому Спинному Хребту Світу. Усі вони створені Творцем Холоду. Щоліта Сонце жене його назад додому на Далеку Північ, розтоплюючи при цьому сніг і лід, які він щозими приносить до нашої країни. Ці справи Творця Холоду – виклик Сонцю. Творець Холоду показує, що він живий і знову і знову приходить зі своїми жахливими морозом, снігом і вітром, приносячи нещастя нам – людям і тваринам. Всі ми діти Сонця, яке намагається нас захистити. Я не можу цього зрозуміти, адже Сонце має величезну силу. Мені здається, що воно мало б знайти якийсь спосіб покінчити з Творцем Холоду!
– А може, Сонце зовсім не збирається знищувати його. Може, воно і Творець Холоду тільки змагаються, грають у велику гру один з одним, допускаючи то жар, то холод, – подав голос Безстрашний. – Якось я чув, як крі говорили про щось подібне.
– Ха! Крі! Ці скажені пси! Що вони знають про богів? Коли їхній власний бог просто кролик! Великий білий кролик. З таким покровителем не дивно, що крі такий бідний і нікчемний народ! – Вигукнув мій "майже-брат".
– Постараємося заснути. Нам треба поспати, – сказав я, і всі затихли.
XI. Ганьба Рудоголового
Незабаром після сходу сонця ми вже забралися на льодовик. Зійшовши на нього по пологому схилу, ми виявили, що він покритий снігом, а подекуди пилом і кам'яною крихтою, які вітер приніс з оголених вершин. З самого початку ми зрозуміли, що повинні старанно уникати численних тріщин у крижаній товщі, щоб не зісковзнути в якусь із цих вузьких глибоких ущелин. Ми обережно наблизилися до однієї з них, зазирнули вниз і захопилися гарними зеленими стінами, але жахнулися похмурій чорноті її страшної глибини. Все вище й вище піднімалися ми крижаним валом. Вже на півдорозі мене вразило усвідомлення, що товща льоду під нами складає сотні футів. Ми були на рівні південної сторони великої гори. Ліворуч від нас лід тягнувся її схилом на кілька миль до іншої вершини і йшов далі. Пройшовши ще з милю, ми нарешті наблизилися до верхнього краю льодовика і після попереднього огляду вирішили, що нам варто перейти з нього на вузький голий гребінь скелястого хребта, але підібравшись ближче, ми побачили провал у тридцять-сорок футів завглибшки, який відокремлював льодовик від скелястого гребеня.