Тепер вони були задоволені його пропозицією, і багато з них оточили його, і ввіткнули в землю навколо нього свої списи. Я подумав, що тепер вожді поведуть своїх воїнів в атаку на форт, але ні! Переговоривши, вони повели нас назад, в табір біля гирла струмка, і там довго радилися з жерцем Сонця, що був одягнений, як жінка. Потім вони послали десять молодих воїнів, по двоє з кожного з п'яти племен, і наказали негайно йти до кінця хребта, звідки видно форт білих людей, і залишитись там на всю ніч, а вранці, коли буде видно чим зайняті білі, сповістити про це вождів. Ранковий Орел був присутній на раді, і ввечері, перед тим, як ми лягли спати, розповів нам, що план був таким, щоб яким небудь чином виманити білих з форту і потім напасти на них.
Ніч була дуже холодною, випало трохи снігу й постійно дув північний вітер. Ми всі встали до світанку, і поки жінки готували сніданок, чоловіки одягли військове вбрання й пересвідчились, що їхня зброя справна. Ми вийшли з табору невдовзі після сходу сонця. Багато хто з сіу йшли пішки, і пішими дійшли до підніжжя хребта. Тут до нас прибігли двоє молодих розвідників, і сповістили, що декілька білих, на фургоні запряженому кіньми, поїхали до іншого кінця хребта, можливо, по дрова. Вожді відразу наказали декільком воїнам, які були верхи, піти й напасти на їх, сподіваючись, що решта білих вийдуть з форту, після чого їх оточать і знищать. Ми довго залишались біля підніжжя хребта, чули звуки далеких рушничних пострілів, і, одного разу, постріл фортечної гармати. Ставло все холодніше, й ми почали побоюватись, що замерзнемо, якщо й далі будемо стояти без руху. Нарешті прибігли розвідники й сповістили, що загін вершників, а за ним загін піших білих вийшли з форту й наближаються до дальнього кінця хребта. Вожді відразу послали декількох воїнів, щоб ті заманили й змусили білих піднятися на хребет і пройти далі по ньому. Невдовзі стало відомо, що білі вже на хребті, і загонам сіу наказали сховатися між двома малими хребтами, на схід від великого хребта. Чеєни та черевані своєю чергою затаїлись на західному схилі. Ми ретельно замаскувались в зарослях молодих сосен. В великій групі з воїнів двох племен, Голова Видри, Ранковий Орел та ми з Чорним Оленем тримались поряд. Жінка-Спис та Добра Співачка причаїлись позаду нас. Присутність жінок турбувала Голову Видри, і він двічі, а то й тричі говорив їм, щоб вони повернулись до табору, але вони лише хитали головами й не рухались. Після довгого очікування, знову ледве не замерзнувши, ми побачили як вождь чеєнів на ім'я Великий Ніс скаче вздовж хребта на великому чорному коні, а його переслідують білі вершники. Він розвернувся, й накинувся на них, вдавши, що хоче зупинити їх, щоб вони більше не переслідували його людей, що тікали. Вони стали стріляти в нього, і він поскакав далі, проминувши нашу лінію, а білі його переслідували – вершники попереду, а за ними піші. Я добре їх роздивився, поки вони нас минали. Попереду був їхній вождь, в його руці був великий ніж, завдовшки як моя рука, а то й більше, з іншої сторони, поряд з ним, був чоловік, одягнений мов мисливець. Всі воїни були одягнені в синю одіж, їхні головні убори теж були синіми з блискучими прикрасами попереду. Вони були бородаті, дуже злі, й, здавалося, були готові накинутися на тих, кому належить ця багата бізонами країна й знищити їх. Я згадав все, що мені розповідали про те, як вони вбивали жінок і дітей чеєнів, і знав, що вони, якщо зможуть, то вб'ють і двох добрих жінок за моєю спиною, і моє серце переповнила ненависть до них. Декілька разів Великий Ніс розвертався й нападав на білих, і я дивувася, як це досі їхні кулі не пронизали його тіло. Нарешті білі вершники, далеко відірвавшись від піших, досягли підніжжя хребта і вистроїлись перед ним, і тоді воїни сіу, що ховалися в траві, піднялись і напали на них. В той же час сіу на східному боці хребта, і ми на західному, атакували піших. Я вистрелив в одного з них, та він не впав, тоді я засунув рушницю за пояс, дістав лук та декілька стріл, й став стріляти, але не певен, що когось убив – стріли в них летіли хмарою. Вони довго перезаряджали рушниці, але стріляли прицільно, і багато хто з наших впав, щоб більше ніколи не піднятись. Поряд зі мною Голова Видри впав з коня, покликав на допомогу, і ми з Чорним Оленем посадили його на мого коня, поперед мене і відвезли до його дружин. В його грудях зяяла рана, і він помер, як тільки ми його поклали на землю. Ми допомогли жінкам покласти тіло на одного з коней, щоб вони могли відвезти його в яке небудь безпечне місце і поховати, а самі повернулись на поле бою. Та битва з пішими білими вже завершилась, всі вони були перебиті, і переможці підбирали зброю та інші трофеї.
Білі вершники, атаковані нашими воїнами на рівнині, відійшли на вершину крутого пагорба, трохи вище на схід від великого хребта. Тепер їх атакували воїни всіх п'яти племен, і вони повільно відходили з вершини пагорба до хребта, де були великі скелі, серед яких вони й зайняли свою останню позицію. Вони падали один за одним, їхні коні втекли, але вони хоробро боролись, до самого кінця, і вбили декількох воїнів з нашого загону і багатьох поранили. Серед останніх був і хоробрий Великий Ніс. Він помер через два дні. Ми порахували вбитих: загинув вісімдесят один білий, а з нашого загону шістдесят два воїни. Битва тривала недовго, і закінчилась ще до полудня [40]. Ми зібрали своїх полеглих, щоб поховати їх, і повернулись в табір біля гирла малого струмка. Багато хто співав переможних пісень, і багато жінок голосили, оплакуючи своїх померлих близьких. Всі погодились, що ті нечисленні білі, що залишились в форті, тепер полишать його, і більше ніколи не намагатимуться відібрати країну бізонів у тих, хто нею володіє. І дійсно, на декілька зим вони справді пішли. Але хейя! Там, де я колись полював і розбивав табір з чеєнами і південними череванями, тепер проходять стежки вогненних фургонів і розташовуються численні міста білих, а від гігантських стад бізонів, які були основою нашого життя, не вціліло навіть жодного старого бика.
Наступного ранку, після великої битви, чеєни і південні черевані відділились від сіу, і пішли назад, у свій табір біля Брудного струмка. По дорозі Ранковий Орел сказав нам з Чорним Оленем, що тепер, коли Голова Видри помер, Жінка-Спис і Добра Співачка переберуться жити до своїх родичів, тож тепер його вігвам стане нашою домівкою.
– Друже! – сказав я йому, – ми занадто довго не бачили свого народу, своїх батьків і матерів, які щодня тужать за нами, гадаючи, що ми померли. Ми думаємо, що повинні повернутись до них, щоб сповнити радістю їхні серця. І тепер, коли ми ризикували життям, допомагаючи вам в боротьбі з білими, як ти гадаєш, чи не стане хто заперечувати, якщо ми підемо?
– Ні, ви можете піти, – сказав він, і трохи подумавши, продовжив:
– Я скажу вам те, що ваш добрий друг, Голова Видри, не раз мені говорив. Ось його слова: "ці юнаки з інших племен – хороші й хоробрі. Я люблю їх, наче своїх рідних синів. Але я знаю одне: я не зможу завжди їх тримати при собі. Прийде час, коли вони відчують, що повинні повернутися до свого народу. Я скажу їм, що вони можуть піти, коли захочуть, але, коли вони вирішать піти, я зі своїми дружинами піду теж, і я завжди буду поряд з ними – моїми майже синами."
Пізніше я пригадував, що не раз помічав, як Голова Видри дивиться на нас з сумом і любов'ю. Він завжди знав, що в нас на душі. Я глибоко й щиро сумував за цією хорошою людиною.
Через три дні, після нашого повернення до Брудного струмка, ми оголосили про своє рішення повернутися до свого народу. Жінка-Спис і Добра Співачка, що оплакували свою втрату, ще більше засумували через наше рішення, але вони мужньо прийняли цю звістку. Вони наполягли на тому, щоб ми, кожен з нас, взяли по десятку коней, крім тих, що вони подарували нам пізніше. Окрім того, вони дали нам ковдри з м'якої шкіри, сумки з сушеним м'ясом та пеміканом, хутряні мокасини і рукавиці, і в'ючні сідла, щоб все це повантажити. Потім, ввечері, нас покликали побенкетувати і покурити з вождями обох племен. Вони сказали нам (Ранковий Орел і стара жінка з племені Кроу перекладали), що вони пишаються тим, що ми допомогли їм боротися з білими. Вони дуже жалкують про те, що ми маємо піти, і сподіваються, що колись в майбутньому ми повернемось. Вони вручили нам дві люльки і два мішечки нахватоксису [41], які ми повинні передати вождям кроу і чорноногих, і сказати, що вони пропонують їм мир, і сподіваються, що кроу, чорноногі і північні черевані невдовзі назвуть місце, де чеєни і південні черевані зможуть зустрітися з ними і укласти міцний мир і угоду про те, щоб воювати з білими і відібрати в них наші бізонячі рівнини.
Тож наступного ранку ми з Чорним Оленем залишили наших добрих друзів, і зі всіма кіньми й щедрими подарунками пройшли вниз за течією Брудного струмка, а потім вниз по річці Шипшини, розшукуючи наше плем'я. На річці ми їх не знайшли, а тому повернули до річки Лось, і на п'ятий день побачили дим, що підіймався над долиною цієї річки, трохи нижче гирла річки Товсторога. Ми пройшли через ліс в нижньому кінці долини, і побачили два великих табори. Чорний Олень на мигах сказав мені:
– Гірські кроу знову з нами. Верхній табір їхній.
Це змусило мене згадати Короткого Рога, ворога мого батька. Що могло трапитись між ними, поки я був відсутній? Я дуже хвилювався, бо думав, що батько міг загинути. Але коли ми пройшли трохи далі, вверх долиною і відійшли від річки – ха! Я побачив його вігвам з зображеннями бізонів, що говорило про те, що він там живе. О, який я був радий. Я затягнув переможну пісню. Я мав на це право – адже я вбив двох воїнів племені Змії і воював з білими! Чорний Олень приєднався до співу, і люди почули нас – вони вибігли з вігвамів і дивились на наше прибуття. Ми в'їхали до табору, і побачили мого батька з матір'ю й Запорошеного Бізона з дружинами, що стояли поміж своїми двома вігвамами. Люди йшли за нами натовпом, щоб побачити, що буде. Наші матері стягли нас з коней, то плачучи, то сміючись, і знову і знову вигукували наші імена. Батьки обняли нас. Ми разом ввійшли до вігваму Запорошеного Бізона, і ми з Чорним Оленем коротко розповіли про те, що пережили за час нашої довгої відсутності.