Скажу вам щиро: гадка, що безневинний засуджений на ганебну кару, мене навіть не бентежила. Але, переслідуваний думкою про безправство, я почав вивчати те, від чого раніше відмахувався, і тут я засумнівався, цього разу не в законності, а в провинності. Я поклав собі нічого не казати про це моїй дружині. Бачить Бог: вона стала такою щирою французкою, як я. Адже я, зашлюбивши її, з-під шкури п'явся, аби показати їй нашу Францію в усій красі, а найбільша гордість у французів, як на мене, військо, і мені було б нестерпно зізнатися принцесі в моїх підозрах, тим паче, що вони торкалися лише купки офіцерів. Але я військова кістка, і я відмовлявся вірити, що офіцери можуть помилятися. Я знову побалакав з Босерфеєм, і він признався мені, що доконано злочинних махінацій, що хоча бордеро писане не рукою Дрейфуса, проте неспростовний доказ Дрейфусової провинности існує. Це — документ полковника Анрі. А за кілька днів вийшло наяв, що його сфальшовано. Відтоді, крадькома від принцеси, я щодня почав читати "Сьєкль" і "Орор" невдовзі в мене не зосталося жадних сумнівів, я більше не міг спати. Я признався у своїх душевних муках нашому другові, абатові Пуаре,
— на мій подив, він почував те саме, і я попросив його відправити меси за здоров'я Дрейфуса, його сердешної жінки та діток. Незабаром потому, якось уранці, іду я до принцеси, аж назустріч її покоївка, покоївка щось тримає в руці, але ховає від мене. Я питаю, сміючись, що це таке: вона шаріється, але ні пари з уст.
Досі я мав до дружини цілковиту довіру, але цей випадок геть збив мене з плигу (та, мабуть, і саму принцесу; камеристка розповіла їй, звісно, про нашу зустріч, бо за сніданням моя люба Марі до мене заледве озвалася). Того дня я спитав абата Пуаре, чи може він завтра відправити молебен за Дрейфусове здоров'я..." Отакої, знову! — вигукнув Сванн півголосом, перебиваючи себе.
Я звів голову і побачив дука Ґермантського, він прошкував до нас.
— Перепрошую, діти мої, що я вам заважаю. Ось що, мій хло-ню, — звернувся він до мене, — мене послала до вас Оріана. Марі й Жільбер попросили її зостатися повечеряти у них з принцесою Гессенською, пані де Лінь, пані де Тарант, пані де Шаврез, дукинею д'Аранбер — усього буде п'ятеро-шестеро душ. На жаль, ми не можемо залишитися, бо йдемо на таку саму маленьку редуту.
Я уважно слухав дука, але ж щоразу, як ми маємо щось зробити в певний момент, ми доручаємо комусь усередині нас, призвичаєному до таких послуг, стежити за часом і в пору попереджати нас. Цей внутрішній служник нагадав мені, як я і просив його кілька годин тому, що Альбертина, від якої думки мої були за тридев'ять земель, мас приїхати до мене після театру. Отож я відмовився від вечері. Не тс, що мені не подобалося у принцеси Германської. Людину може тішити багато чого. Правдива втіха це та, задля якої жертвують іншою. Але та правдива втіха, якщо вона очевидна чи навіть єдино очевидна, може ввести в оману щодо першої, вона присипляє пильність чи зводить із круга сонця ревнивців, змилює думку товариства. Тим часом досить до-щиці щастя в майбутньому чи дещиці страждання в теперішності, щоб ми пожертвували одним задоволенням задля іншого. Третя категорія радощів, трудовитіших, зате істотніших, іноді для нас ще не існує: їх нам обіцяє єдино жаль чи нехіть у "нашій душі. А проте таким утіхам ми віддамося пізніше. За прикладом далеко не ходити: військовик мирного часу може зректися світського життя ради кохання, але тільки-но оголосять війну (і річ тут не в патріотичній повинності), він офірує кохання задля дужчої пристрасті — битися. Марно Сванн переконував мене, що йому страшенно кортить розповісти мені про принца; я відчував, що наша розмова з причини пізньої доби й кепського самопочуття довела його до такої немоги, яка тих, хто знає, що виснага й нічниці їх занапащають, змушує розпачливо побиватися, що вони досі не вдома, подібно до того, як рвуть на собі волосся марнотратники, процвиндривши чимало золота, що не перешкоджає їм назавтра знову гатити грішми. На певному щаблі душевного занепаду — викликаний він віком чи хворобою
— всяка втіха, урвана коштом сну, порушенням режиму, всякий вибрик обертається прикрощами. Ваш блискучий співрозмовник не вмовкає й далі з ґречности або впливом збудження, але він знає, що година, коли він міг би заснути, минула, а також знає, як він докорятиме собі за те, що наразив себе на тортури нічниць і перевтоми. Та ось і хвилинна втіха спілкування пропала, тіло і дух спустошені, і йому вже годі підтримувати розмову, таку цікаву для партнера. Такі люди скидаються на помешкання в день виїзду чи переїзду, коли, сидячи на валізах, з очима, прикипілими до годинника, кожну візиту сприймають, як стихійне лихо.
— Нарешті ми самі, — промовив Сванн. — Забув, на чому я зупинився. Здається, я розповідав, як принц спитав абата Пуаре, чи не зможе той відправити месу за Дрейфуса. "Ні, — сказав мені абат ("Я кажу "мені", — розтлумачив Сванн, — бо переказую принцову розповідь дослівно, розумієте?"), — назавтра вранці мені замовили молебень, і теж за Дрейфуса". — "Ага, он воно що! — промовив я. — Виходить, знайшовся ще один католик, окрім мене, теж переконаний у його невинності?" — "Очевидно". — "Але цей дрейфусар переконався в його невинності пізніше за мене?" — "Ба ні! Цей дрейфусар замовляв мені молебні, коли* ви ще думали, ніби Дрейфус винний". — "Ну, це, мабуть, хтось не з нашого гурту". — "Навпаки". — "Як? Невже між нами є дрейфусари? Ви мене зацікавили, панотче; я хотів би з ним пощирувати, якщо я тільки знаю цього рідкісного птаха!"
— "Знаєте". — "Хто ж це такий?" — "Принцеса Ґермантська". Я боявся вразити націоналістичні погляди й французькість моєї любої дружини, а вона тим часом потерпала, як би не зачепити моїх релігійних переконань, моїх патріотичних почуттів. Але ми з нею виступали однодумцями, лише тих самих висновків вона дійшла раніше за мене. І те, що покоївка ховала, входячи до її покоїв, і щодня для неї купувала, — було число "Орору". Любий Сванне! Відтоді я все гадав про те, як ви зрадієте, коли дізнаєтеся від мене, що в цьому питанні ми з вами одностайні; даруйте, що я не звірився вам зразу. Якщо, як ви нині знаєте, я крився з цим навіть перед принцесою, то вас не має дивувати, що однодумство віддалило б мене від вас ще більше, ніж розбіжність у думках. Бо ця тема стала для мене просто нестерпна. Що більше я переконуюсь, що допущено помилку, ба навіть учинено злочин, то дужче мені болить душа за військо. Я гадав, що ви анітрохи від цього не потерпаєте, аж це недавно дізнаюся, що ви обурені зневагами, якими кривдять військо, а також тими дрейфусарами, які заодно з її огудниками. Тоді я наважився; скажу вам як на духу: мені було прикро признатися вам у тім, що я думаю про деяких офіцерів, на щастя, їх негурт, але тепер мені полегшало на думку, що мені не треба вас цуратися, а головне, що ви тепер матимете певність: якщо я довго міг живити інші почуття, то лише тому, що не сумнівався в слушності вироку. А з моменту, як заронився сумнів, я бажав уже тільки одного — виправлення помилки". Признаюся, сповідь принца Ґермантського глибоко зворушила мене. Якби ви знали його так само, Як я, якби ви усвідомили, як окошився на ньому перехід до нашого табору, ви б схилилися перед ним, бігме, він на це заслуговує. Зрештою його опінія мене не дивує, адже це така щира душа!
Ще сьогодні Сванн доводив мені протилежне — про це він уже забув, — що в поглядах на Дрейфусову справу все вирішує атавізм. Виняток він зробив хіба для людей з головою, позаяк у Сен-Лу кебета подолала атавізм і привела його до дрейфусарів. Проте перемога, як Сванн щойно побачив, була коротка: Робер перекинувся до протилежного стану. І ось ту ролю, яку Сванн приписував розумові, тепер він приписував щирості. Та й не дивина: ми щоразу виявляємо по шкоді, що наші супротивники мали якусь підставу належати до своєї партії, але та підстава ніколи не рівнозначна слушності; якщо ж інші мислять так, як і ми, то тільки через те, що їх до цього змусив їхній інтелект, оскільки їхній моральний рівень занизький, аби на нього покладатися, або щирий характер, оскільки вони не досить тямущі.
Нині Сванн усіх, хто поділяв його переконання, мав за людей розумних: і давнього свого приятеля принца Ґермантського, і мого товариша Блока, якого обминав десятою вулицею, а це взяв і запросив на сніданок. Блок дуже зацікавився, почувши від*Сван-на, що принц Ґермантський — дрейфусар. "Треба попросити його підписатися під нашим протестом проти Пікарової справи; його ім'я буде як вибух бомби". Проте юдейський запал у обстоюванні своїх думок уживався у Сванна з дипломатичною стриманістю світовця, чиї звички так у'їлися в його плоть і кров, що тепер уже годі їх здихатися, і він відраяв Блока посилати до принца — хоч би й імпульсивно — папір на підпис. "Він цього не підпише, не треба від нього вимагати неможливого, — запевняв Сванн. — Це людина незвичайна, він пройшов до нас неблизьку путь. Він може стати нам у пригоді. Та якби він підписав ваш протест, то скомпрометував би себе в очах свого кола, вскочив би через нас у халепу, може, пошкодував би за свою відвертість і перестав щирувати". Ба більше, Сванн відмовився поставити і свій підпис. Він вважав, що його ім'я надто жидівське і може справити кепське враження. А ще, виступаючи за перегляд справи, він не бажав, аби думали, ніби він теж причетний до антимілітаристської кампанії. Він почав носити, хоча раніше ніколи не носив, орден, якого здобув замолоду, сімдесятого року, у гвардії, і додав до своєї духівниці кодицил із проханням, аби, всупереч його попереднім розпорядженням, його як кавалера Почесного легіону поховано з військовими почестями. Ось чому довкола комбрейської церкви потім зібрався цілий ескадрон тих самих кавалеристів, чию долю обтужувала колись Франсуаза, думаючи про загрозу нової війни. Словом, Сванн відмовився підписатися під Блоковим протестом, через що, оскільки багато хто вважав його запеклим дрейфусаром, мій приятель назвав його "тепленьким", підголоском націоналістів і ловцем нагород.
Сванн пішов, не потиснувши мені руки, щоб не ручкатися з усіма в цій залі, де він мав стільки приятелів, але шепнув мені: "Вам треба одвідати вашу подругу Жільберту.