Але, без усіляких оман, на Вілла Аткінса це справило незгладиме враження. Ніхто за Біблію ніколи палкіше не дякував і ніхто кращих підстав не мав радіти їй: був він непутящий, свавільний, несамовитий та лютий, а нині стан взірцем виховання дітей, бо батьки повинні постійно займатися вихованням і навчанням дітей, не зневірюватись у своїх заходах, не дозволяти дітям опиратися навчанню, – якщо Бог у своєму провидінні формує свідомість, освіта йде їм на користь, і початкова наука батьків не марнується, вона упродовж багатьох років може здаватися приспаною, а тоді раптом виявиться пожиточною.
Так сталося і з цим неборакою, неосвіченим у справах реліґії та християнського знання, коли з'явився хтось, хто знає ще менше, і ось тоді йому знагодилася батькова наука.
Він розповів, що, поруч з іншим, йому пригадалося, як батько наполягав на непередаваній цінності Біблії, благодатності її для народів, сімей та окремих людей, але сам Аткінс досі над цим не замислювався, коли йому для бесіди з поганами, дикунами й варварами знадобилася допомога у вигляді Святого Письма. Наразі молодиця теж раділа, хоча ця книга була і в неї і в юнака й досі лежала серед їхніх речей на судні, котрих ще не перевозили на берег. А що вже я став на мову про цю молодицю, то не можу оминути однієї історії, що стала повчальною для нас обох.
Я вже казав про лихо, яке спіткало бідну молоду жінку, як її пані померла з голоду на бездольному судні, яке ми зустріли у відкритому морі, і як команда судна бідувала. Пані, її син і служниця спочатку діставали злиденне їдло, а потім зовсім нічого і почали примирати голодом. Якось бесідуючи з нею про крайнощі голодування, я поцікавився її відчуттями – як це гинути від голоду? Вона сказала, що спробує оповісти, і ось що я почув:
"У перші дні було вельми важко, і ми жили надголодь, а потім з їжі лишився тільки цукор, трохи вина і вода. У перший день без їжі надвечір скімлило в животі, а як споночіло з'явилися позіхання й хилило на сон. Я випила склянку вина й поклалася спати на канапці у великій каюті та проспала близько трьох годин; прокинулася відсвіжена й години три не спала, а біля п'ятої уранці почала відчуватися порожнява в животі і хворобливість; знову лягла, але сон не брав, нездужала й відчувала млості, й так перетривала другий день – спочатку голод, потім курчі й сильна нудота. На другу ніч довелося вкладатись обголодь – випила ковток води; снився Барбадос і ринок, завалений харчами – і пані щось віднесла, і сама наїлася ущерть. Гадала, що живіт повний, як після доброго обіду, але, прокинувшись, підупала духом, бо сім'я бідувала. Я випила останню склянку вина, поклавши в неї цукор, бо він дає хоч якусь по живу, проте шлунок був порожній і від того лише в голові запаморочилося, і, як мені сказали, я лягла та якийсь час, наче п'яна, лежала бездумно і безтямно. На третій день, уранці, після ночі з неспокійними, сумбурними і уривчастими снами – то радше був півсон – я прокинулась у якомусь шаленстві й голодна; і я питаю, не контролюючи свій розсуд, якби я була матір'ю й мала дитятко, чи було б його життя у безпеці У цьому шаленстві, ніби в Бедламі, минуло три години, як мені казав і тепер може підтвердити мій молодий хазяїн.
Під час одного з нападів безумства й нестями я впала і вдарилася обличчям об кут койки, на якій лежала пані, і від удару з носа потекла кров; юнга приніс миску, я сіла, і кров юшила в неї; від цього я опритомніла, лихоманки ослабла, і голод трохи вгамувався. Потім мене знудило, але риговиння не було, бо шлунок був порожній. Після такої крововтрати я знепритомніла, і всі вважали, що я мертва, проте я невдовзі опритомніла, і в животі виник несамовитий біль – не завійниця, а кольки через голод; проти ночі мені погіршало й неймовірно хотілося їсти. Я ковтнула води з цукром в цьому, але живіт цукор не прийняв, і я все це віддала; тоді я ковтнула води без цукру, і трохи відлягло; я поклалася на ліжко і щиро молилася Богу, щоб Він забрав мене; я зосередилась на цій надії й задрімала, а коли прокинулась, то гадала, що вже вмираю, бо випари шлунку давали відчуття легкості. Я душу свою ввірила Богові й бажала, аби хтось викинув мене у море.
Увесь це час моя пані лежала поруч і, здавалося, вмирала, але вона виявилася більш терпляча за мене, і віддала свій останній шмат хліба синові, моєму юному хазяїнові, котрий відмовлявся брати, проте вона змусила його з'їсти, і це врятувало йому життя. Проти ранку я заснула, а коли прокинулась – зайшлася плачем, відтак – другий напад сильного голоду. Їсти хотілось, аж живіт до спини тягло; раз чи двічі збиралась власну руку гризти. Аж ось помітила миску, в яку напередодні юшила з мого носа кров, – я вхопила її й усе чисто вихлептала з такою ненатлістю, ніби дивуючись, що хтось не зробив цього переді мною, чи боячись, що хтось зараз відбере миску.
Допила, жахаючись власним думкам, але голод угамувався, і я ще води напилася, – це дало мені сили на кілька годин. Стояв четвертий день; до ночі якось дотягла, а тоді протягом трьох годин знову ті самі симптоми: нудота, оспалість, лютий голод, біль у животі, потім знову голод, нудота, безум, сльози, знову голод, і так щочвертьгодини, мої сили вичерпались; я пізно лягла, сподіваючись померти до ранку.
Після безсонної ночі голод перетворився на хворобу: жахливі кольки й курчі, вітер у шлунку замість поживи; у цьому стані долежала до ранку, коли мене збудили крики та голосьба молодого пана, який кричав до мене, що мати померла. Я трохи підвелася, бо встати не могла, і переконалась, що вона не мертва, але на тонку пряде. Тоді, через брак поживи, мені почало невимовно судомити живіт, набігали хвилі невтоленного апетиту, схожі на смертні тортури, і цієї миті я почула крики матросів 'вітрило! вітрило! ', – вони зіпали й ходили вистрибом, як навіжені. Я не могла встати з ліжка, тим паче моя пані; молодий пан заслаб і ледве дихав; через це ми не могли відчинити двері каюти й довідатись, що сталося; дванадцять діб ми нікого з команди не бачили, відколи вони повідомили, що в самих їжі ні крихтини нема; потім вже вони пояснили, що гадали, буцім ми померли. У цьому жахлива ому стані ви нас і врятували, а далі ви й самі все знаєте".
Це все були її слова, і такої виразної та повчальної оповіді про примирання голодом я більше ніколи в житті не чув. Гадаю, вона не лукавила, бо здебільшого юнак оповів те саме, хоча й не так виразно та емоційно, бо мати, щоб нагодувати його, віддала своє життя, – бідолашна служниця трималася краще, бо була здоровіша за власну пані, котра й років мала більше і слабувала; водночас біда молодицю зачепила більше, тому що старша пані останній шмат берегла до останку, для рятунку, але не служниці. Зрозуміло, якби не наше чи ще якесь судно, то через кілька днів живих не лишилося б там нікого.
А тепер повертаюся до того, що відбувалося в острів'ян. По-перше, я не вважав за потрібне розповідати їм про свій налаштований шлюп, котрий спочатку гадав надати всім до користування, бо ще за перших відвідин зауважив незгоду поміж ними, і якби вони про той шлюп знали, то при появі перших же конфліктів роз'їхалися б нарізно або принадили піратів, перетворюючи острів на лігво злодіїв, а не громаду тверезих господарів і релігійних людей, як я хотів, і я не залишив ні ті дві мідні гармати, що мав на облавку, ні ті дві додаткові гармати з юту, які мені завантажив небіж. З таким обладунком вони дали б відсіч будь-якому нападникові, але не змогли б вести зачіпних дій, бо на них усе потім і окошилося б. Однаково я залишив гармати на шлюпі, але подбав, щоб вони острів'янам згодом стали у пригоді, – як саме виявиться трохи згодом.
Давши таким чином раду острівним справам, я залишив острів'янам багатообіцяюче господарство і 6-го травня зійшов на борт свого судна, провівши на острові 25 днів: усі колоністи вирішили чекати, коли я їх заберу, а я обіцяв прислати їм при нагоді з Бразилії додаткове постачання, передусім худобу – баранів, свиней і корів, бо дві корови з телятами, яких я віз із Англії, довелося зарізати ще в морі, тому що бракувало сіна.
Наступного дня я сальвував острів'янам на прощання залпом з п'ятьох гармат, ми підняли вітрила і через двадцять дві доби прибули в бухту Всіх Святих в Бразилії; дорозі нічого особливого не відбувалось, хіба що – на третю добу ходу запанував штиль, і течія знесла нас на ост-норд-ост в напрямі в напрямі якоїсь бухти чи затоки, й пару разів наші матроси кричали: "Земля на сході!", але невідомо, був то континент чи острови. Проти вечора за доброї години море вляглося, й ми побачили, що поверхня до берега вкрита чимось чорним, але не могли розгледіти, що воно таке. Аж ось незабаром старпом з вантів подивився в прозорну трубу та крикнув, що це військо. Я не второпав, що він мав на увазі під словом "військо", і зопалу почав сперечатися.
"Не гнівайтесь, пане, – відказав він, – насправді це і військо, і флот, бо там із тисячу каное – дивіться! – й тубільці щосили веслують до нас".
Ми з капітаном, моїм небожем, трохи здивувались, бо він на острові наслухався про таке жахливих оповідок, а сам у цій стороні не бував, і розгублено – двічі чи тричі – мовив, що нас усіх, либонь, з'їдять. Мушу визнати, що й мені це було не до шмиги, тому що у штиль течія гнала нас до берега, однак я підбадьорив наших людей і наказав стати на якір, щойно з'ясується, що бою не укникнути.
Штиль тривав, і дикуни швидко наближалися, тож я й наказав стати на якір і прибрати вітрила та пояснив, що треба пильнувати, аби дикуни не підпалили корабель, і тому треба спустити човни й прив'язати одного до носа, а іншого – до корми, матросам сісти по місцях і вважати, що буде далі; у човнах напоготові тримали шкот і відра з водою, аби загасити вогонь, якщо дикуни спробують підпалити судно.
По цьому ми взялися чекати, і незабаром вони підпливли. Але такого жаху християни ніколи не бачили: старпом вельми помилився в своїх припущеннях щодо кількості дикунів, бо тепер ми нарахували приблизно сто двадцять шість каное; в деяких було по шістнадцять – сімнадцять душ, в інших – або більше, або – по шість-сім.
Наблизившись до нас, вони зачудувались на судно, а тоді наважились підійти впритул та оточити нас, але ми дали наказ матросам у човнах не допускати їх надто близько.
Хоча ми цього й не хотіли, наказ став приводом до бою; п'ять-шість великих каное так наблизились до нашого баркасу, що матроси почали робити дикунам знаки руками, аби ті тримались подалі, що дикуни чудово зрозуміли і відпливли, але, відступаючи, послали близько п'ятдесяти стріл на наших, і один матрос на баркасі був тяжко поранений.