Милі за три, пливучи понад берегом, я знайшов на чудову бухточку на милю в перетині, котра звужувалась, переходячи в потічок з дуже зручним причалом для човна, що нагадував спеціальний док. Там я причалув і прип'в човна та зійшов на берег роздивитись наокіл.
Виявилось, що я недалеко від того місця, куди приходив пішки, – тому взяв з човна лише рушницю та парасольку, бо пекло, і рушив. Після всіх пригод іти було легко, й проти вечора я дійшов до свого прихистку; тут, у моїй сільській оселі, анічогісінько не змінилося, бо я завше дбав про порядок.
Я переліз через огорожу, поклався, втомлений, в затінку перепочити й заснув, але уяви собі, читальнику, мій продив, коли мене збудив чийсь голос, який кілька разів називав мене на ім'я: "Робіне, Робіне, Робіне Крузо, бідний Робіне Крузо! Де ти, Робіне Крузо! Де ти? Де ти був?"
Втомлений веслуванням і здорожений від ходіння по обіді, я спав, як камінь, і не міг до пуття прокинутись; оспалий, я гадав, що це хтось уві сні звертається до мене, але мене остаточно збудили повтори: "Робіне Крузо, Робіне Крузо", і я спочатку страшенно перелякався та з жаху схопився на рвні ноги, але, щойно продер очі, побачив свого папужку на живоплоті й збагнув, хто мене гукав, бо це ж я вчив його промовляти так жалісливо, а він так добре навчився, що, бува, сяде мені на палець, притулить дзьоб мені до обличчя й почне: "Бідний Робіне Крузо! Де ти? Де ти був? Як сюди потрапив?" та інші завчені фрази.
Я довго не міг опам'ятатися, хоча й знав, що це папужок і ніхто інший не міг бути. По-перше, я дивувався, як він сюди нагодився, а по-друге, – як він саме тут пристосувався, а не деінде; у кожному разі, я заспокоївся, що це саме мій Папужок; я простяг йому руку й покликав на ім'я Папужок, компанійське створіння відразу вмостилося своїм звичаєм на мій великий палець та продовжило своє: "Бідний Робіне Крузо! Як я сюди потрапив? Де я був?", – так ніби радів, що бачить мене знову, і тому я забрав його з собою додому.
Мені надовго перехотілося блукати морями: ще протягом довгих днів треба було осмислити всі небезпеки, яким я піддавався. Я дуже хотів би, щоб човен був з цього боку острова, але не знав, як це практично зробити. Думку про східний берег, який я обплив, слід облишити, бо на саму згадку в мене серце мре й кров стигне, а про протилежний берег я не мав жоднісінької уяви, проте якщо здовж західного берега течія така ж сильна, як на сході, то знову доведеться наражатися на ризик, що мене понесе геть у чисте море; отакі думки мене обсіли, і я поклав собі обійтися тим часом без човна, хоч на виготовлення його й спуск на воду пішло стільки місяців.
Такий настрій панував майже рік, протягом якого, як ви самі розумієте, жив я тихо й самотньо та подумки змирився зі своїм станом та цілком поклався на волю Провидіння; у моєму щасливому існуванні бракувало тільки товариства.
Протягом цього часу я став набагато вправніший в усіх побутових справах, і, гадаю, з мене був би чудовий тесля, особливо зважаючи на нестачу в мене інструментів.
Окрім того, я зробив несподіваний поступ у гончарстві, освоїв гончарський круг і набагато простіше й краще формував вироби, на які раніше прикро було дивитись. Проте найбільше я пишався чи радів таким своїм виробом, як люлька; нехай була вона потворна і незграбна, червона, як і всі мої гончарськіі вироби після випалювання, але ж і міцна, солідна, добре курилася, – мені з нею було добре, бо я ж таки завжди був завзятий курець, на кораблі теж були люльки, але я про них якось забув, бо не знав, чи на острові росте тютюн, а коли схаменувся й ще раз обшукав корабель, то їх вже десь не було.
Покращення торкнулись і мого кошикарства: я понаробив безліч потрібних кошиків, щоразу придумуючи їхню форму; може, й не такі гарні, вони були зручні, доладні та держкі. Наприклад, якщо я упольовував козу, то вішав її на дереві, дер шкуру, білував, розбирав і ніс додому в кошелі, так само й з черепахою – я її розпатрував, виймав яйця, відпаював пару куснів м'яса, і мені цього вистачало; все це в кошику я забирав додому, а решту кидав на місці. У великі, глибокі зсипи я зсипав підсушене відмолочене зерно.
Запас пороху в мене танув; зарадити цьому я не міг і почав дедалі частіше замислюватимся над тим, що робитиму, коли порох скінчиться, тобто – як я полюватиму на кіз. Я вже згадував, що в третій рік перебування тут я тримав цапеня, приручив і сподівався знайти цапа, та ба, – коза так і постаріла, вбити її я не наважився, і вона здохла від віку.
А на одинадцятому році мого життя на острові почав вичерпуватися запас пороху, і я почав міркувати, як виготовити пастки чи западниці, аби ловити живих кіз, а ще краще козу з козеням. Спочатку я змайстрував хапки: гадаю, вони туди не раз потрапляли, але наряддя моє було кепське: я не міг усе до ладу задротувати, і вони з'їдали принаду й тікали. Нарешті вирішив спробувати вовківні: вирив кілька великих ям там, де, за моїми спостереженнями, вони звичайно паслися, вкрив їх плетеницями свого ж виробу, на які накидав побільше всякої всячини; спочатку я не заряджав пастку , а просто поклав кілька колосків ячменю й насипав трохи сухого рису, і простежив, що кози приходили, все поїли й наслідили. Тоді якось напровечір я налаштував три пастки, а вранці вони виявилися порожніми і принади в них нема, – чимале розчарування. Але – не буду втомлювати вас деталями я вдосконалив пастки, і вже уранці у пастці знайшовся великий старий цап, а в іншій – троє козенят: цапеня й дві кізки.
Що робити зі старим цапом, я не знав: я хотів видістати його з ями, але він люто кидався на мене. Можна було б убити його, але нащо, – і я випустив цапа, і він з несамовитого переляку помчав геть. Лише згодом я переконався, що голод приборкує навіть левів. Якби я вголодив його три-чотири дні в ямі, а тоді дав т рохи води й зерна, він присвійчився б, як козеня, бо кози піддатливі й розуміють добре ставлення.
Але наразі я того не знав і відпустив його, а трьох козенят повиймав із ями, зв'язав мотузкою й насилу допровадив додому.
Вони далеко не відразу почали їсти: я помалу присвійчив їх солодким маїсом. Тоді я зрозумів, що, коли закінчиться порох і шріт, козлиною можна буде забезпечуватися тільки за рахунок череди свійських кіз біля дому. Але ж треба ще відокремити свійських від диких, бо, вони підростатимуть і дичавітимуть. Для цього треба добре обгородити лісою чи живоплотом обору, з якої не втечуть свійські кози й до якої не проникнуть дикі кози.
Одній людині поставити таку обору не до снаги, але що вдієш, коли треба, –і я заходився шукати ділянку, де є паша, вода й прихисток від сонця.
Той, хто на цьому знається, вважатиме, що я зопалу обрав ніби підходящу місцину (рівнина – лука чи то саванна, як у нас це називають західні колоністи), – де-не-де джерельця й з одного боку гай; хоча їм здасться кумедним, що я збирався влаштовувати загорожу чи живопліт милі на дві наокіл. Проте недоумство не в такій кружині, бо часу вистачило б і на десять миль, а в тому, що на такій площі мої кози подичавіють так само, як і на волі, і в колосальній оборі я їх просто не впіймаю.
Я вже вивершив ярдів п'ятесят загорожі, коли мені спливла ця думка: я відразу зупинився й вирішив спочатку обпарканити обору півтораста на сто ярдів, що тим часом умістить всю мою череду, а коли череда приростатиме – обору можна буде збільшити.
Таке хазяйське рішення навіть заохотило мене до роботи. Місяці три пішло на першу ділянку, а тим часом я припнув на кращій ризці з пашею отих трьох козенят, аби вони паслися ближче до мене й призвичаювались, – вряди-годи я приносив їм ячмінні колоски чи жменю рису та годував з руки, щоб, коли я завершу обору й відпущу їх, вони дибали за мною й мекекали, випрохуючи жменю зерна.
Це мене влаштовувало, і за півтора року в мене було десь дванадцять кіз із козенятами, а ще за два роки – сорок три, крім тих, що пішли на харчування. Потім зробив ще п'ять загород для випасу з загоном для вибраковування та ворітцями між ними.
На цьому не край: крім козлини, в мене з'явилося й молоко, про котре я спочатку не думав, а потім справді втішався, бо дійна худоба давала галон-два молока на день. Природа, даючи поживу кожній істоті, навчає як її використовувати; я зроду не доїв корову, а тим більше козу, а як роблять масло й сир, бачив лише в дитинстві, і ось тепер, після багатьох намагань, почав робити масло й сир, а також добувати сіль (була ще й сіль, висушена сонцем на прибережних скелях), – відтак мені всього цього ніколи не бракувало. І це достеменна ласка Творця до Своїх сотворінь, навіть приречених на загибель! Він і біду робить солодкою та дає привід хвалити Його за хурдиґу й в'язницю! Який стіл наготовано мені у пущі, де спочатку я збирався померти з голоднечі!
Розділ XI. Людський слід на піску
Навіть стоїк усміхнулася б, побачивши мою сімейку в обід. Ось я, володар і пан усього острова і мені підвладне життя усіх підданих, – я міг вішати, силувати, дарувати й відбирати свободу, і ніхто не вчинить мені заколоту. А погляньте-но, як я сам обідав, наче король в оточенні слуг! Лише Папужка як фаворит мав право говорити до мене. Мій старий і непритаманний собака не знайшов на острові представника свого виду, аби продовжити свій рід, завжди сідав праворуч від мене, а дві кішки – одна по один бік столу, друга по другий – чекали на смаколик від мене як знак особливої ласки.
Але це не ті дві кішки, що я забрав з корабля, бо ті поздихали, і я власноруч поховав їх біля дому, але одна з них привела кошенят від якоїсь істоти, що двох із них я зберіг і приручив, а решта дременула в ліс і здичавіла, завдавши мені згодом чимало клопоту, бо залізали до моєї домівки й крали харчі, доки не довелось більшість із них пререстріляти, й тільки тоді решта дала мені спокій. У такому товаристві й з такими статкпами я жив, – бракувало мені хіба що людей до компанії, але незабаром і людей стало забагато.
Мене ж ото весь час конозило поплавати човном, щоправда без зайвого ризику, отож – то вигадував собі різні способи доправити човен на мій бік острова, то на якийсь час заспокоювався. Хтілося піти на той пагорб, з якого під час останньої пригоди я озирав берегову лінію, придивлявся до течії, аби вирішити, що діяти; щодня бажалося дедалі більше, й нарешті поклав я йти туди пішки понад берегом.