Це так дратує, коли тебе питають, на якому ти місяці.
— Через те ми не одержали квартири.
— Ні, ми не одержали квартири тому, що ти п'єш.
— Ти справді так думаєш?
— Авжеж, Фреде. Вагітній багато що прощають. О, я була лихою замазурою, і мене неабияк тішило те, що я лиха замазура.
— Було б добре, якби ти повернулась до мене обличчям: я так рідко тебе бачу.
Ет, дай мені спокій,— сказала вона, мені зручніше так лежати. І я все обдумую, що тобі відповісти.
— Не квапся,— сказав я.— Я принесу щось попоїсти й подзвоню. Хочеш чогось випити?
— Ага, принеси, будь ласка, пива, Фреде. І дай мені свою сигарету.
Вона простягла мені руку через плече, я дав їй сигарету й устав. Коли я вийшов, вона все ще лежала обличчям до стіни й курила.
У коридорі стояв гамір, і я почув, як унизу, в залі, повискували танцюристи. Я піймав себе на тому, що, спускаючись сходами, намагаюсь увійти в ритм танцю. Горіла тільки одна лампочка без абажура. Надворі було темно. За столиками в барі сиділо лише кілька чоловік, а за прилавком була вже якась інша жінка, на вигляд старша за господиню. Коли я підійшов ближче, вона зняла окуляри й поклала газету в калюжку пива. Увібравши в себе розлите пиво, газета побуріла. Жінка підморгнула мені.
— Чи не можете ви принести вечерю до нас у кімнату? — спитав я.— Ми в одинадцятій.
— У кімнату? — перепитала вона. Я кивнув.
Ми цього не робимо, сказала вона,— у нас не заведено подавати в кімнату. Це розбещеність їсти в кімнаті.
— Хіба? — сказав я.— Досі я цього не знав. Але моя дружина хвора.
— Хвора? — здивувалася вона.— Цього ще тільки нам не вистачало! Сподіваюсь, нічого страшного? Не заразне?
— Ні,— сказав я,— моїй дружині просто стало млосно. Вона взяла газету з калюжі пива, труснула нею і спокійно
поклала на батарею. Потім, знизавши плечима, повернулася до мене.
То що ж вам дати? Гарячі страви будуть тільки через годину.
Вона взяла тарілку з підйомника, що був у неї за спиною, І підійшла до скляної вітрини з холодними стравами. Я пішов за нею, взяв дві відбивні, дві фрикадельки й попросив хліба.
— Хліба? — перепитала вона.— Навіщо вам хліб? Візьміть салат, картопляний салат!
— Ми воліли б хліб,— сказав я,— це, мабуть, краще для моєї жінки.
— З жінками, яким погано, не слід ходити по готелях, сказала вона, проте підійшла до підйомника й гукнула в шахту: — Хліба, кілька скибочок хліба!
Знизу відлунило глухо і грізно: "Хліба!" Жінка обернулася.
— Вам доведеться хвилинку зачекати.
— Я хотів би подзвонити,— промовив я.
— Лікареві?
— Ні,— сказав я.
Вона посунула мені телео^юн через прилавок. Перш ніж набрати номер, я попросив:
— Будь ласка, ще два пива й чарку горілки.
Я набрав номер пані Редер, почув гудки й став чекати. Жінка підсунула до мене повну чарку й підійшла з порожнім кухлем до крана, щоб налити пива.
— Алло,— почувся в трубці голос пані Редер,— алло, хто говорить?
— Богнер,— сказав я.
— А, це ви.
— Коли ваша ласка,— сказав я,— погляньте...
— Усе гаразд. Я щойно ходила нагору. Діти дуже веселі, вони ходили з хлопцем і дівчиною. їм навіть купили повітряні кульки. Вони оце щойно вернулись. І червоні лелеки
з прекрасної, справжньої гуми, в натуральну величину.
— Франке вже приїхали?
— Ні, приїдуть вони пізніше, може, навіть завтра вранці.
— То й справді все гаразд?
— Справді,— сказала вона.— Ви можете бути цілком спокійні. Вітайте дружину. Вам до вподоби її нова губна помада?
— Розкіш,— сказав я,— дуже дякую.
— Нема за що,— сказала вона,— до побачення.
Я відповів: "До побачення",— поклав трубку й випив горілку, дивлячись, як повільно наливається пиво в другий кухоль. Підйомник почав підніматися, немовби щось буркочучи, і з'явилася тарілка з чотирма скибочками білого хліба.
Спершу я пішов нагору з двома кухлями й поставив їх на стілець біля ліжка Кете. Вона все ще лежала, втупившись у шпалери. Я сказав:
— Удома все гаразд, наші діти граються з отими лелеками.
Кете тільки кивнула головою й нічого не відповіла.
Коли я приніс тарілку з їжею, вона все ще лежала, втупившись поглядом у стіну, але один з кухлів був наполовину випитий.
— Я так хочу пити,— сказала вона.
— То й пий.— Я сів біля неї на ліжко. Вона взяла зі своєї сумочки дві чисті серветки, накрила ними стілець, і ми їли м'ясо та хліб, розкладені на чистих серветках, і запивали пивом.
— Я ще не наїлася, Фреде.— Вона подивилась на мене і всміхнулася.— Тепер я й сама не знаю, чому їм так багато: чи тому, що знаю про свою вагітність, чи тому, що й справді голодна.
— їж на здоров'я,— сказав я,— що тобі ще принести?
— Ще одну фрикадельку,— сказала вона,— огірок і кухоль пива. Цього кухля віднеси.
Вона допила пиво й дала мені кухоль. Я знову спустився в бар, і поки жінка за прилавком наливала кухоль, випив ще чарку горілки. Жінка подивилася на мене приязніше, ніж перед цим, поклала фрикадельку й огірок на тарілку й підсунула її до мене через мокрий прилавок. Надворі вже зовсім стемніло. У барі майже нікого не було, та з танцювального залу долинав гамір. Після того як я заплатив, у мене залишилися ще дві марки.
— Ви завтра вранці підете? спитала жінка.
— Так,— сказав я.
— Тоді краще заплатіть за кімнату зараз.
— Я вже заплатив.
— Ага,— сказала вона,— тоді будьте ласкаві принести кухлі й тарілки завчасно. Ми щодо цього маємо гіркий досвід. Правда ж, ви принесете?
— Принесу,— сказав я.
Кете лежала на спині й курила.
— Тут розкішно,— сказала вона, коли я сів біля неї.— Чудова ідея — піти до готелю. Ми вже давно не були в готелі. Це дорого?
— Вісім марок!
— Хіба в тебе ще лишилося стільки грошей?
— Я вже заплатив. У мене залишилося тільки дві марки.
Вона взяла свою сумочку, витрусила на ковдру все, що в ній було: зубну щітку, мильницю, губну помаду. З усього цього ми видобули ще чотири марки — рештки тих грошей, які я дав їй, коли ми гуляли.
Ого,— сказав я,— з цими грішми ми ще можемо піти
поснідати.
Я знаю одну симпатичну закусочну, де можна посніда-
ти сказала вона.— Одразу за тунелем; коли йти звідси, то
ліворуч.
Я подивився на неї.
Там гарно, дуже мила дівчина і старий чоловік. Ще
й кава смачна. То в них я заборгувала.
І там був недоумкуватий хлопчик? — спитав я.
Вийнявши з рота сигарету, вона подивилась на мене:
— Ти туди часто ходиш?
— Ні, сьогодні вранці я був там уперше. Підемо туди завтра?
— Підемо,— сказала вона і знову повернулася на другий бік, до вікна, спиною до мене. Я хотів подати їй тарілку й пиво, але вона сказала: — Постав там, я поїм пізніше.
Я сидів біля неї, хоч вона відвернулась від мене, і посьорбував пиво. На вокзалі було тихо. За вокзалом над багатоповерховим будинком я побачив неонові обриси великої коньячної пляшки; вона завжди висить там на небі, і в її товстому череві видно силует чоловіка, який щось п'є. А по фронтону багатоповерхового будинку пробігають рядки реклами, які весь час змінюються: вогненні літери вискакують і вискакують з порожнечі. Я повільно читав: НЕ МУЧ СЕБЕ — вилетіло з темряви. Потім кілька секунд не було нічого, і мене охопило дивне почуття чекання. В ПОХМІЛЛІ НЕ СИДИ — з'явилося знову й зникло в порожнечі, і знову кілька секунд не було нічого, а потім раптом засвітилися всі літери: ПИЙ ДОЛОРІН — і три, чотири рази підряд у порожнечі спалахували червоні слова: ПИЙ ДОЛОРІН. Слідом випливло: ПО ДОЛОРІН ПІДИ, а потім з'явились отруйно-жовті літери: СВОЇМ ДРОГІСТАМ ДОВІРЯЙ ЗАВЖДИ!
— Фреде,— сказала раптом Кете,— мені здається, якщо ми говоритимем про те, що тебе цікавить, у нас нічого не вийде. Тому я не хочу про це говорити. Ти сам маєш вирішити, що тобі робити, та навіть якщо я вагітна, я не хочу, щоб ти, вернувшись додому, знову бурчав і бив дітей, знаючи, що вони ні в чому не винуваті. Цього я не хочу. А незабаром ми почнемо кричати одне на одного. Цього я теж не хочу. Але й приходити до тебе я більше не можу.
Вона все ще лежала, повернувшись до мене спиною, і ми обоє втупилися у світляний напис на фронтоні багатоповерхового будинку, який змінювався тепер усе частіше й усе несподіваніше; всіма кольорами виписувався в нічній темряві заклик: СВОЇМ ДРОГІСТАМ ДОВІРЯЙ ЗАВЖДИ!
— Ти чуєш?
— Так,— сказав я,— чую. Чому ти не можеш більше при-ї ходити до мене?
— Тому що я не повія. Я нічого не маю проти повій Фреде, але я не повія. Мені неприємно приходити до тебе й бути з тобою то в парадному зруйнованого будинку, то в полі, а потім вертатися додому. В мене завжди буває таке відчуття, наче ти забувся тицьнути мені в руку п'ять чи десять марок перед тим, як я сяду в трамвай. Не знаю вже, скільки таким жінкам дають за це.
— Думаю, вони їм дають набагато менше.— Я допив пиво і, повернувшись до стіни, подивився на зеленуваті шпалери з візерунком у 4юрмі серця.— Отже, ми розлучаємося.
— Еге ж,— сказала вона,— гадаю, так буде краще. Не в моїй натурі тебе силувати, Фреде, ти ж мене знаєш, але гадаю, що буде краще, коли ми розлучимося. Діти нічого більше не розуміють — правда, вони мені вірять, коли я кажу, що ти хворий, але під хворобою вони розуміють щось зовсім інше. Крім того, на них впливає все оте базікання в будинку. Діти дорослішають, Фреде. Буває так багато непорозумінь. Дехто навіть думає, що ти зв'язався з іншою жінкою. А в тебе ж нема нікого, Фреде?
Ми все ще лежали, повернувшись спинами одне до одного, і ця розмова звучала так, наче ми зверталися до когось третього.
— Ні,— сказав я,— ніякої іншої жінки в мене немає, і ти це знаєш.
— Про таке ніколи не можна знати напевне,— сказала вона,— інколи я сумнівалася, бо не знала, де ти живеш.
— У мене нікого немає,— відповів я,— я ще ніколи тебе не обманював, ти ж знаєш.
Вона, здавалося, задумалась.
— Так,— промовила вона,— думаю, ти мене ще ніколи не обманював. Принаймні я такого не пам'ятаю.
— От бачиш.— Я відпив ковток пива з її кухля, який стояв на стільці поруч мене.
— Власне кажучи, тобі зовсім непогано,— провадила вона далі,— ти п'єш, розгулюєш, коли хочеш, по кладовищах, і як
тільки ти подзвониш, я одразу ж приходжу, коли тобі цього заманеться, а ввечері ти спиш собі в отого дослідника Данте.
Я не так уже й часто ночую в Блока. Здебільшого
я знаходжу притулок деінде, а цей будинок я терпіти не МОжу. Він занадто великий, порожній і гарний, і все в ньому таке вишукане.