Я кивнув, і він налив другу чарку. Я випив обидві, і ще й досі радий, що зразу ж після того вдалося піти звідти. Марі лежала в номері на постелі й плакала, а коли я поклав їй руку на чоло, вона одвела її, спокійно, лагідно, але одвела геть. Я сів поряд з нею, взяв її за руку, і вона не відняла руки. Мені стало легше на душі. Надворі вже стемніло, я просидів біля Марі на ліжку з годину, тримаючи її за руку, а тоді вже почав говорити. Говорив тихо, розповів ще раз усю пригоду з хлопчиком, а вона потискувала мою руку, ніби хотіла сказати: "Так, так, та я ж вірю тобі". Я ще попросив її розповісти детальніше, що там робили з нею в лікарні, а вона відповіла, що то було щось "жіноче" і додала: "Нічого страшного, але гидко". Слово "жіноче" завжди наводить на мене страх. Воно звучить для мене якось фатально-таємниче, бо я в тих справах абсолютний профан. Я прожив з Марі три роки, перш ніж почув щось про те "жіноче". Звичайно, я знав, як жінки родять дітей, але не уявляв собі ніяких подробиць. Вперше почув про це, коли мені вже минуло двадцять чотири роки і Марі була вже три роки моєю дружиною. Марі сміялась тоді, зрозумівши, який я наївний. Вона пригорнула мою голову до грудей і весь час повторяла: "Ти — золотко, золотко моє..." Другим, хто розповів мені про це, був Карл Емондс, мій шкільний товариш, який вічно возився з своїми жахливими "зачатковими таблицями".
Трохи згодом я сходив до аптеки, купив Марі снотворне і далі вже сидів біля її ліжка, аж поки вона заснула. Я й досі не знаю, що з нею тоді сталось і до яких ускладнень привело її те "жіноче". Наступного ранку я пішов до міської бібліотеки й прочитав усе, що було написано в енциклопедії про це, і мені стало легше. А опівдні Марі сама поїхала в Бонн, взявши з собою тільки дорожню сумку. Вона вже більше не говорила, щоб і я поїхав з нею, а тільки сказала:
— Отже, післязавтра зустрінемось у Франкфурті.
Надвечір, коли прийшли з поліції "наглядачі за мораллю", я зрадів, що вони не застали Марі, хоча розлука з нею надзвичайно гнітила мене. По-моєму, то хазяїн готелю доніс на нас. Я, звичайно, всюди видавав Марі за дружину, і за весь час тільки раз чи два виникали труднощі на цьому грунті. А в Оснабрюку тоді вийшло дуже неприємно. З'явилося двоє агентів у цивільному, чоловік і жінка, підкреслено ввічливі, якісь незвичайно акуратні — певно, їх там спеціально дресирують, щоб могли справити "приємне враження". Я взагалі не можу терпіти поліцейської ввічливості. Дама була пристойного вигляду, зі смаком підфарбована, сіла тільки на моє запрошення, взяла навіть сигарету, тоді як її колега "непомітно" оглядав кімнату.
— Фрейлейн Деркум уже немає з вами?
— Ні, — відповів я, — вона виїхала трохи раніше, післязавтра ми зустрінемося з нею у Франкфурті.
— Ви артист?
— Так, — сказав я, хоч це було й не точно, але я подумав, що так простіше, і відповів ствердно.
— Ви повинні зрозуміти нас, — мовила дама, — нам доводиться вдаватись до вибіркової перевірки, коли у приїжджих трапляються абортивні... — вона ніби відкашлялась, — захворювання.
— Я все розумію, — сказав я, хоча в енциклопедії про "абортивні" захворювання нічого й не вичитав.
Чиновник сісти відмовився, ввічливо, але ніби непомітно він весь час оглядав кімнату.
— Ваша домашня адреса? — запитала дама.
Я дав їй нашу боннську адресу. Вона встала. Її колега вказав поглядом на розчинену одежну шафу.
— Це сукні фрейлейн Деркум? — запитав він.
— Так, — підтвердив я.
Чиновник кинув "багатозначний" погляд на колегу, вона знизала плечима, він теж, потім пильно оглянув килим на підлозі, нахилився над якоюсь плямою і так зиркнув на мене, наче сподівався, що зараз я зізнаюсь у вбивстві. Нарешті вони пішли геть. До самого кінця тієї комедії вони тримались надзвичайно ввічливо. А тільки-но вийшли, я поспіхом склав усі речі в чемодан, попросив рахунок, викликав з вокзалу носильника і виїхав звідти найближчим поїздом. Хазяїнові готелю заплатив навіть за всю добу наперед. Речі багажем відправив у Франкфурт, а сам сів у перший же поїзд, що вирушав на південь. Мене охопив такий страх, що хотілося втікати звідти. Спаковуючи речі, я помітив на одній з носових хусточок Марі пляму крові. Ще й на пероні, поки не сів у франкфуртський поїзд, я боявся, що ось зараз мені на плече ляже чиясь рука і якийсь агент ввічливим голосом запитає з-за спини: "Зізнаєтесь?" Я ладен був зізнатися в усьому. Уже за північ я проїздив Бонн. Але мені й на думку не спало вийти з поїзда.
Я проїхав до самого Франкфурта, прибув туди близько четвертої години ранку, оселився в досить дорогому готелі й подзвонив звідти Марі в Бонн. Я боявся, що не застану її вдома, але вона зразу ж підійшла до апарата й сказала:
— Ганс? Слава богу, що ти подзвонив, бо я так турбувалася...
— Турбувалася? — перепитав я.
— Авжеж, — відповіла вона, — я дзвонила в Оснабрюк, а там сказали, що ти виїхав. Я зараз же їду у Франкфурт, негайно.
Я прийняв ванну, замовив собі в номер сніданок, потім ліг спати, а об одинадцятій ранку мене збудила Марі. Її наче хтось підмінив — вона стала така мила й майже весела. І коли я спитав її: "Ну як, надихалась уже католицьким повітрям?", — вона засміялась і поцілувала мене.
Про поліцію я їй так нічого і не розповів.
13
Я подумав, чи не обновити мені ще раз воду у ванні. Але піна вже осіла, вода охолола й помутніла, і я відчув, що час уже й вилазити. Від купання колінові не стало краще, воно ще більше розпухло, і нога майже не згиналась. Вилазячи з ванни, я посковзнувся і мало не впав на красиву кахельну підлогу. Я мав намір зразу ж подзвонити Цонереру й попросити, щоб він мене влаштував у якусь бродячу трупу. Я обтерся, запалив сигарету й став оглядати себе в дзеркалі: таки здорово схуд. Коли задзвонив телефон, у мене з'явилась на мить надія, що то Марі. Але вона дзвонила не так. Це скорше міг бути Лео. Я пошкандибав до вітальні, зняв трубку й гукнув:
— Алло!
— Перепрошую, — почувся голос Зоммервільда, — сподіваюсь, я не перешкодив вам докінчити яке-небудь подвійне сальто.
— Я не акробат, — злісно відповів я, — я тільки клоун, а це велика різниця, не менша, як між єзуїтом і домініканцем, і якщо тут щось і станеться подвійне, то тільки подвійне вбивство.
Він зареготав.
— Ех, Шнір, Шнір, — сказав він, — я серйозно турбуюсь за вас. Ви, певно, приїхали в Бонн, щоб усім нам по телефону об'явити війну?
— Хіба це я подзвонив вам, — закинув я, — а не ви мені?
— А, — сказав він, — невже це так уже важливо, хто кому подзвонив?
Я промовчав.
— Мені добре відомо, — продовжував Зоммервільд, — Що ви не любите мене, а я — вас це здивує, — я люблю вас, і ви мусите визнати за мною право проводити в життя певні принципи, в які я вірю і які репрезентую.
— При потребі — навіть силою, — докинув я.
— Ні, — заперечив він, і голос його звучав чітко, — ні, не силою, але наполегливо, саме так, як того хотіла особа, що про неї йде мова.
— Чому ви говорите "особа", а не Марі?
— Бо для мене важливий якомога об'єктивніший підхід до справи.
— В цьому ваша велика помилка, прелате, — мовив я, — в даному разі йдеться про винятково суб'єктивну справу.
Мені було холодно в самому халаті, сигарета у мене в роті намокла, і я не міг затягнутись як слід.
— Я не тільки вас, а й Цюпфнера порішу, якщо Марі не повернеться до мене, — сказав я.
— О боже мій, — роздратовано мовив він, — не вплутуйте ви Геріберта в цю справу.
— Ну ви й жартівник, — сказав я, — якийсь суб'єкт віднімає в мене дружину, і саме його я не повинен вплутувати в цю справу...
— Він не суб'єкт, і фрейлейн Деркум не була вашою дружиною, а до того ж — він не віднімав її у вас, вона сама пішла.
— Цілком добровільно, так?
— Так, — відповів він, — цілком добровільно, хоча, можливо, й не без боротьби між природою та надприродним.
— Он як! — здивувався я. — А де ж у цьому ділі оте "надприродне"?
— Шнір, — роздратовано сказав він, — попри всі ваші невдачі, я вважаю вас хорошим клоуном, проте в теології ви анічогісінько не тямите.
— І все ж доволі, щоб зрозуміти, що ви, католики, такі ж жорстокі до мене, невіруючого, як іудеї до християн, а християни до поганів. Я тільки й чую од вас: теологія, закон, — і все це, власне, тільки заради ідіотського клаптя паперу, що його має видати не хто інший, як держава.
— Ви, Шнір, плутаєте привід і причину, — зауважив він, — але я вас розумію, цілком розумію.
— Нічого ви не розумієте, — сказав я, — а внаслідок усього цього вийде подвійне перелюбство: уперше Марі вчинить його, коли зійдеться з вашим Герібертом, а вдруге — коли вона одного чудового дня знову втече від нього зі мною. Звичайно, я не такий витончений митець, а головне — не досить християнин, щоб який-небудь прелат сказав мені: "А чому б вам, Шнір, і далі не жити в гріховному зв'язку?"
— Ви не збагнули теологічного зерна в різниці між вашим випадком і тим, про який ми тоді дискутували.
— Яка ж тут різниця? — запитав я. — Може, вона полягає в тому, що Безевіц по-вашому благорозумніший і служить вашій братії локомотивом католицької віри?
— Та ні ж бо, — щиро засміявся він, — різниця тут церковно-правова. Б. жив з розлученою жінкою і не міг повінчатися в церкві, тоді як вашому вінчанню ніщо не перешкоджало, бо фрейлейн Деркум ще не вінчалася й не розлучалась.
— Я вже погодився підписати який хочете документ, — сказав я, — навіть ладен був пристати до католицької віри.
— Але з якою зневагою!..
— То що ж я — мав лицемірити, прикидатися, ніби всією душею вірю в те, у що не вірю? Якщо ви наполягаєте на праві й законі, тобто на суто формальній стороні справи, то чому ж тоді закидаєте мені відсутність певних Почуттів?
— Я вам нічого не закидаю.
Я промовчав. Зоммервільд сказав правду, і мені стало неприємно від його правоти. Марі пішла від мене, а вони, звичайно, прийняли її з розкритими обіймами, проте якби вона хотіла лишитися зі мною, ніхто б її не змусив кинути мене.
— Алло, Шнір, — гукнув Зоммервільд, — ви ще біля апарата?
— Так, я біля апарата, — відповів я. Розмова з ним по телефону уявлялась мені інакше. Думав підняти його з постелі о пів на третю ночі, вилаяти добре і пригрозити йому.
— Що я можу зробити для вас? — запитав він стиха.
— Нічого, — відповів я.