Ніби всі мої почуття – потерпаючи, що не здужають утримати Альбертину при моєму ліжку рівночасно як коханку, як сестру, як дочку, а також як матір із її щоденним "добраніч", що в ньому я знов відчував дитинну потребу, – почали гуртуватися, зливатися у передчасний вечір мого життя; воно заповідалося бути коротким, як зимовий день! Але з поверненням туги дитинства, зважаючи на зміну особи, її призвідниці, відмінність почуттів, урешті перетворення мого характеру, було б уже неподобством вимагати втихомирення від Альбертини, як колись від матері. Я розучився казати: "Мені сумно". З розпукою в душі я вдовольнявся тим, що правив про байдужі речі, які аж ніяк не наближали мене до щасливої розв'язки. Я тупцював на місці, вичавлюючи якісь банальності. І в своєму себелюбстві інтелектуала, – ладного величати того, хто нам відкрив якусь дрібну правду про наше кохання, відкрив, може, так само випадково, як, бува, ворожка на картах Таро вгадає якийсь банальний факт із нашого життя, я був схильний поставити Франсуазу над Бергсоном та Ельстіром, бо вона застерегла мене в Бальбеку: "Ви ще наплачетесь від цієї дівчини".
Кожна хвилина наближала відхід, і нарешті вона давала добраніч. Але того вечора її поцілунок, у якому її не було і який до мене не дійшов, так мене розтривожив, що я – тим часом серце мені так і тьохкало – проводжав її поглядом до дверей і думав: "Якщо я хочу знайти привід, щоб гукнути її, затримати, помиритися з нею, то треба поквапитись, вона вже за кілька кроків від дверей, за два кроки, за крок, натискає клямку; відчиняє, запізно, двері зачинилися!" А може, все-таки ще не запізно. Як колись у Комбре, коли мати вийшла, не розраявши мене поцілунком, мені хотілося бігти Альбертині навперейми, я відчував, що не зазнаю спокою, поки не побачу її знов, що це нове побачення стане чимось величезним, чого досі не було, і що як я не здолаю сам позбутися цієї туги, то в мене, либонь, заведеться ганебна звичка жебрати про це в Альбертини. І не раз іще після того я зіскакував з ліжка, коли вона була вже в себе, блукав по коридору у сподіванні, що вона вийде й покличе мене, я завмирав під дверима, побоюючись, що не почую її тоненького погуку, я повертався до свого покою перевірити, чи не забула Альбертина, на моє щастя, якоїсь хустки, торбинки, чого-небудь: я міг би тоді, начебто боючись, що їй воно буде потрібне, мати привід піти до неї. Нічого, нічогісінько. Я вертався чатувати під дверми, але крізь щілину не соталося світло. Альбертина гасила лампу, лягала, а я стояв стовпом, сподіваючись не знати чого, що так і не приходило; відтак, постоявши, замерзлий, чалапав назад, щоб залізти під ковдру і потім плакати цілу ніч.
Іноді, в такі вечори, щоб зірвати в Альбертини поцілунок, я хитрував. Знаючи, як швидко вона засинає, тільки-но приляже (вона теж це знала, бо інстинктивно, перш ніж простягтися, скидала черевички – мій презент, – і перстеник, який клала біля себе, як робила це в своїй кімнаті перед сном), знаючи, який глибокий її сон і яке ліниве пробудження, я ніби йшов по щось і вкладав її на моїй постелі. Коли я повертався, вона вже спала; я мав перед собою іншу жінку, якою ставала Альбертина, лежачи лицем до мене. Проте вона швидко мінялася, щойно тільки я лягав біля неї і бачив її в профіль. Я міг покласти свою руку на її руку, на плече, на щоку, Альбертина спала. Міг узяти її за голову, перехилити її, пригорнути до своїх губів, обвити її руками мою шию; вона все спала, як іде й далі годинник, як живе в будьякій позі звірятко, як рухається стелюх, як випускає вусики повій, чіпляючись за що-небудь. Від кожного дотику змінювався лише її віддих, ніби вона була інструмент, на якому я граю, перебираючи струни. Ревнощі мої вщухали: я відчував, що Альбертина стала істотою, яка дихає, і нічим іншим. Про це свідчив її рівний віддих, становлячи собою чисто фізіологічну функцію, зовсім легкий, не наділений густиною ані слова, ані мовчанки; цей подих, далекий від усього злого, вириваючись радше з порожньої тростини, ніж із людської істоти, був справді райський, був для мене ніби чистий спів янголів. У такі хвилини я відчував Альбертину як істоту визволену від усього, не тільки матеріяльно, а й морально. А проте, – казав я собі нараз, – у цьому подиху мусить буяти багато імен, нашептаних її пам'яттю.
Іноді до цієї музики навіть людський голос долучався. Альбертина вимовляла якісь слова. Як мені хотілося схопити їхній сенс! Траплялося, з її губів зривалось ім'я особи, про яку ми говорили і до якої я ревнував, але воно не завдавало мені болю, бо спогад, викликаний цим ім'ям, здавався лише відлунням нашої розмови. Аж це одного вечора, ще напівсонна, з приплющеними очима, Альбертина лагідно сказала, звертаючись до мене: "Андре!" Я не зрадив свого хвилювання. "Ти мариш, я не Андре", – озвавсь я зі сміхом. Вона усміхнулась і собі: "Та ні, я хотіла тебе спитати, що тобі казала Андре". – "А я трохи не подумав, що ти часом отак лежала біля неї". – "Де там, зроду-віку", – відповіла вона. Але перш ніж це сказати, на мить затулила обличчя долонями. Отже, її мовчанка була тільки заслоною: її позірна ніжність крила в собі тисячі спогадів, які б розшарпали мене на клапті; життя її було повне фактів, жартівливий виклад яких присмачує веселими плітками щоденні наші розмови про інших осіб, байдужих нам. Але допоки якась істота сидить цвяшком у нашому серці, все це видається нам таким цінним висвітленням її життя, що за пізнання цього попідземного світу ми б радо віддали своє. Тоді Альбертинин сон здавався мені чудовним і магічним світом, звідки іноді з глибин напівпрозорої стихії зринає відгадка незбагненної таємниці. Проте зазвичай, коли Альбертина спала, до неї ніби поверталася невинність. Поза, якої я їй надавав, але яку її сон живо привласнював, звична, дихала довірою до мене. Личко її втрачало всяку хитрість і вульгарність; вона простягала до мене руку, спиралася на мою, було таке враження, ніби між нами панує цілковита гармонія, непорушне прихилля. Сон, зрештою, не відлучав її від мене, а залишав у ній почуття нашої обопільної ніжности; радше він знищував усе інше; я цілував її, казав, що піду трошки пройдуся; вона розхиляла очі, мовила здивовано – і справді, була вже ніч: "Куди ж ти так пізно, коханий?" – називала мене на ім'я й одразу засинала знов. Її сон був лише мовби затиранням усієї решти її життя, глухою мовчанкою, звідки від часу до часу вихоплювалися щирі й ніжні слова. Зібрані докупи, ці слова витворили б уже цільну розмову, потаємну щирість чистого кохання. Цей тихомирний сон радував мене, як радує матір солодкий сон дитини. І Альбертина, власне, спала як дитятко. Пробудження її теж видавалося таким природним і дихало такою ніжністю – ще перше, ніж Альбертина встигала помітити, де вона, – що я іноді запитував себе з ляком, чи спала вона коли-небудь до мене сама і, розплющуючись, не шукала очима когось під боком. Але її дитинні чари переважали. І знов-таки, мов та матір, я радів, що вона прокидається завше така веселенька. По хвилі вона опритомнювала, здобувалася на якісь чарівні й безладні слова, існий щебет. Ніби в порядку відшкодування, її шия, звичайно малопомітна, а тепер майже прекрасна, виступала на перший план, з якого були зійшли склеплені сном очі: оті її очі, мої постійні співрозмовники, до яких я не міг більше звертатися потому як змикалися повіки. Як заплющені очі надають обличчю невинної й поважної вроди, усуваючи все те, що передають красномовні погляди, так само у словах – значних, але уриваних мовчанкою, – якими Альбертина озивалася під час прокиду, жила чиста краса, не скаламучувана, як у розмові, заяложеними зворотами, загальниками, словами-паразитами. Коли я важився будити Альбертину, я міг це робити безбоязко, я знав, що її пробудження не пов'язувалося б із свіжопроведеним нами вечором, що воно встало б зі сну, як із ночі встає ранок. Розплющуючи очі й усміхаючись, вона підставляла мені губи, і ще перше, ніж моя любка озивалася словом, я встигав скуштувати їхню заспокійливу свіжість, зрідні свіжості, якою дихає удосвіта ще тихий сад.
Назавтра по тому вечорі, коли Альбертина сказала, що, може, поїде, а потім, що не поїде до Вердюренів, я прокинувся раненько; ще в напівсні радісне почуття підказало мені, що випав – у розповні зими – весняний день. Надворі популярні мелодії майстерно виписані для розмаїтих інструментів, від ріжка склеювача порцеляни та дудки перебивника стільців аж до сопілки козяра, який цього погідного дня скидався на якогось сицилійського пастиря, – легко інструментували ранок в "увертюру на святковий день". Слух, цей розкішний орган чуття, дарує нам товариство вулиці, викреслюючи в уяві всі її лінії, вимальовуючи всі її рухливі форми, показуючи нам їхній колір. Залізні штори пекаря, молочаря, які ще вчора опускалися над усіма видами жіноцького щастя, підносилися тепер, наче легкі блоки корабля, який оце зараз відпливе і, краючи прозоре море, полине по мріях молодих працівниць. Цей грюкіт піднятих жалюзі, може, був би в іншій дільниці єдиною моєю розвагою. Але в цій мене тішило сто інших відлясків, і мені шкода було заспати і бодай один проґавити. Ось він, чар старих аристократичних кварталів – вони ще й народні! Як давніше всілякі ремесла кублилися біля соборів неподалік їхніх порталів (деякі з чих останніх зберегли навіть їхні назви, наприклад портал Руанського собору зветься "Книгарським", бо книгарі виставляють коло нього, під голим небом, свій крам), так і тут усі ремесла – але ремесла мандровані, – тяглися перед шляхетним палацом Ґермантів, іноді наводячи на думку про старосвітську церковну Францію. Бо їхній поклик, звернений до сусідніх домочків, не мав у собі, за рідкими винятками, нічого від співанки. Він різнився від неї так, як різняться між собою ледве забарвлені модуляціями речитативи "Бориса Годунова" чи "Пелеаса"[22]; але, з другого боку, нагадував псальмування священика під час відправи, псальмування, якого ці вуличні сцени є тільки простацьким, ятковим, а все ж напівлітурґійним відповідником. Такої гострої втіхи від них до переїзду до мене Альбертини я ще ніколи не зазнавав; тепер вони здавалися мені радісним гаслом її пробудження; втягуючи мене в вуличне життя, вони краще давали мені відчути заспокійливу присутність дорогої істоти, яку я завжди мав до своїх послуг.