Бо не знаю, як точніше назвати ту користь, яку я одержав від спілкування з суворою наставницею і коханою, вимогливість якої не поступалася моїм талантам. Тут я маю на увазі, звичайно, витонченість не стільки в любові, скільки через любов. Мені хотілося б підкреслити таке протиставлення, бо воно вказує на відмінність і одночасно на амальгаму засобів і цілей, причому перше має значення вузьке і спеціальне, тоді як друге — значно загальніше. Десь на цих аркушах я вже згадував, що коли враховувати надзвичайні вимоги, які життя викувало до мене, я не мав права вдаватися до перелюбу й ослаблювати таким чином нервову систему. Одначе протягом цього півріччя, позначеного ім'ям не надто вихованої, але відважної Рози, я нічим іншим не займавсь, окрім такого "ослаблення нервової системи", хіба лише з тим застереженням, що вживання цього терміна, запозиченого з медичного словника, нерідко буває сумнівним. Адже ослаблення нервової системи якраз і вводить нас у стан тієї окриленої нервозности, яка за належних передумов дозволяє виставляти себе напоказ і на втіху світові, що жодним чином не дається людині з притупленими нервами.
Я пишаюся тим, що мені тут вдалося ненароком винайти термін "окрилена нервозність", яку науково протиставляю зневажливому змістові терміна "ослаблення нервової системи". Знаю тільки одне — я не зміг би так вільно й красиво прожити деякі періоди мого життя, якби не пройшов через важку школу Рози.
Розділ сьомий
Коли напередодні Дня Святого Михаїла[5] осінь стала зривати листя з дерев, якими було обсаджено вулиці, для мене настала пора вступити на посаду, забезпечену мені завдяки інтернаціональним зв'язкам хрещеного Шіммельпрістера. І ось одного чудового ранку я попрощався з матір'ю, чий скромний пансіон був тепер у відносно квітучому стані (було навіть найнято куховарку), й квапливі колеса понесли юнака, весь скарб якого вмістився в невеликій валізі, назустріч новій, величній меті — назустріч столиці Франції.
Вони поспішали, стукотіли, зупиняли свій біг, ці колеса під вагоном третього класу з кількома відділеннями й жовтими дерев'яними лавками, на яких до відчаю нецікаві попутники з простолюду цілий день переймалися своїми улюбленими заняттями — хропли, плямкали, грали в карти й плескали язиками. Якоюсь мірою теплі почуття збуджували в мені хіба що дітлахи віком від двох до чотирьох років, хоча вони нерідко пхикали або навіть ревли на весь голос. Я пригощав їх дешевими льодяниками, які мати дала мені на дорогу разом з іншими припасами, бо завжди охоче ділився тим, що в мене було, й пізніше нерідко робив добро людям, віддаючи чималу дещицю тих скарбів, що текли до мене з рук багатіїв. Діти раз по раз підбігали, упиралися мені в коліна своїми липкими рученятами й щось лепетали, а я, на превелике їхнє здивування й задоволення, відповідав їм тим самим. За цю метушню з дітьми дорослі, незважаючи на мою стриманість щодо них, час від часу нагороджували мене прихильними поглядами, хоч я цього анітрохи не домагався. За цю подорож я зайвий раз переконався: що сприйнятливіша душа й гостріше почуття до людської краси, то більшу печаль їй навіює вигляд жалюгідних покручів. Я добре знаю, що ці люди невинні у своїй потворності, що у них є свої маленькі радощі й великі клопоти, що вони весь час животіють і лише на коротку мить віддаються тваринному коханню. З погляду моралі кожен з них, безперечно, гідний співчуття. Але прагнення до краси — ненаситне й водночас таке вразливе — примушує мене від них відвертатися. Їх можна витримати лише у віці тих діток, яких я пригощав солодощами й смішив, наслідуючи їхнє дитяче белькотіння — так я сплачував данину товариськости.
Проте для заспокоєння читача обмовлюся: востаннє у житті я їхав третім класом як попутник цих бідолах. Та сила (яку називаємо долею і яка, по суті, — ми самі), сила, що діє заодно з невідомими для нас, але непомильними законами, у найкоротший термін знайшла шляхи й засоби для того, щоб це більше ніколи не повторилося.
З моїм квитком, звичайно, все було гаразд, і, як не дивно, я цьому був вельми радий; для мене це означало, що й зі мною все буде гаразд. Спритні кондуктори в грубих шинелях протягом дня кілька разів навідувалися в наш дерев'яний закут, аби своїми щипчиками продірявити квиток й повернути мені з незмінним службовим задоволенням, — звичайно, мовчки й без жодного виразу на обличчі, іншими словами, з виразом мертвотної, аж до афектації, байдужости, що знову й знову змушувало мене замислюватися про ту відчуженість, яка виключає наявність жодної допитливости, що з нею людина, й насамперед чиновник, вважає за потрібне ставитися до своїх побратимів. Цей чесний хлоп заробляв собі на життя тим, що проколював мій квиток, десь на нього чекав будиночок, на пальці в нього красувалася обручка, отже, він мав дружину й дітей. Але я мав удавати, ніби мені й на думку не спадає думати про нього як про людину, і будь-яке моє запитання, яке свідчило б, що я не дивлюся на нього лише як на адміністративну маріонетку, було б надзвичайно недоречним. З іншого боку, я також жив своїм життям, про яке він міг би задуматися чи запитати. Але він на це не мав права або ж не удостою вав мене такого запитання. Дійсний квиток — ось все, що цікавило його в моїй також маріонетковій особі пасажира, а що зі мною станеться, коли квиток більше не буде мені потрібен і його в мене відберуть, — це вже перебувало за межами його мертвотного погляду.
У такій поведінці є щось протиприродне, дивне, ба навіть штучне, хоча, з іншого боку, не можна не визнати, що навіть найменше відхилення від такої поведінки спричинило б незручність. І справді, ввечері один із залізничних службовців з ліхтарем біля пояса, повертаючи мені квиток, пильно на мене подивився й усміхнувся — усмішка, мабуть, стосувалася мого ще дуже юного віку.
— До Парижа? — запитав він, хоча кінцева мета моєї подорожі була чорним по білому позначена на квитку.
— Так, пане інспекторе, — відповів я, дружньо йому кивнувши. — От у яку далечінь мене понесло.
— Що ж ви збираєтеся там робити? — поцікавився він.
— Розумієте, я маю хороші рекомендації і думаю піти на службу в готель.
— Ти диви, — сказав він. — Ну, то хай щастить.
— І вам цього бажаю, пане обер-контролере, — відповідав я. — І, прошу вас, передайте це побажання вашій дружині й дітям!
— Що ж! Дякую! Ось так-так! — Плутаючись у словах, він знічено розсміявся і поквапився далі, але якимось непевним кроком, навіть спіткнувшись, хоча підлога була рівна, — до такої міри його збила з пантелику проста людяність.
На прикордонній станції, де всі ми зі своїми речами вийшли з потяга для митного огляду, я теж почувався навдивовижу легко й весело; на серці у мене було спокійно, адже моя валізка не містила нічого незаконного з погляду митного службовця; навіть довге очікування (звичайно, митники надавали перевагу заможним мандрівникам перед пасажирами третього класу, щоб пізніше з особливо великим завзяттям перепорпати й вивернути з валіз усе добро останніх) не вплинуло на мій радісний стан духу. З чоловіком, перед яким я нарешті мав розкласти свої пожитки і який спочатку перетрушував кожну сорочку й кожну шкарпетку — чи не випаде звідти якась контрабанда, — я негайно затіяв заздалегідь обдуману розмову, що, звичайно, налаштувало його прихильно щодо мене й утримало від подальшого перетрушування. Французи люблять і поважають красномовство — й по праву! Адже що, як не мова, відрізняє людину від тварини, а хтось справедливо сказав: людина то далі від тварини, що краще говорить — і, головне, французькою. Бо французи свою мову шанують як загальнолюдську, гадаю, так само, як і життєрадісний народ давніх еллінів вважав свою ідіому за єдиний людський спосіб вираження думок, а всі інші мови — за варварське скавчання й кумкання; цю думку мимоволі перейняв і весь інший світ, визнавши грецьку, як ми нині визнаємо французьку, за найвитонченішу мову на світі.
— Bonsoir, monsieur le commissaire! — привітав я митника, причому третій склад слова "commissaire" я промовив співучо й у ніс. — Je suis tout а fait а votre disposition avec tout ce que je possede. Voyez en moi un jeune homme tres honnete, profondement deevoue а la loi et qui n'a absolument rien а declarer. Je vous assure que vous n'avez jamais examine une piece de bagage plus innocente.[6]
— Tiens! — вигукнув він, придивляючись до мене. — Vous semblez etre un drole de petit bonhomme. Mais vous parlez assez bien. Ttes-vous Francais?[7]
— Oui et non, — відповідав я. — А peu pres. А moitie — а demi, vous savez. En tout cas, moi, je suis un admirateur passionne de la France et un adversaire irreconciliable de l'annection de l'AlsaceLorraine![8]
Обличчя його набуло виразу, який я назвав би суворо зворушеним.
— Monsieur, — урочисто мовив він, — je ne vous gtne plus longtemps. Fermez votre malle et continuez votre voyage а la capitale du monde avec les bons vux d'un patriote francais![9]
І поки я, розсипаючись у подяках, збирав свою білизну, він уже встиг поставити крейдою знак на кришці моєї від критої валізи. Але так уже трапилося, що при поквапному вкладанні цей саквояж певною мірою втратив свою невинність, якою я хвалився, бо тепер у ньому стало на одну річ більше, ніж було після приїзду на прикордонну станцію. Річ у тому, що поруч зі мною, біля оббитого бляхою столу, за яким орудували митники, якась пані середніх років у норковій шубці й в оксамитовому капелюсі-кльош, оздобленому пір'ям чаплі, схилившись над своєю розкритою скринею досить солідних розмірів, не без затятости сперечалися з одним із чиновників, який вочевидь розходився з нею в думці щодо шматка мережив, який тримав у руці. Серед купи чудових речей, звідки чиновник витягнув спірні мережива, найближче до моїх речей лежала сап'янова скринька майже кубічної форми, що дуже скидалася на скриньку для коштовностей, і ось оця шкатулка й ковзнула до мене у валізу саме тієї секунди, коли мій новоспечений приятель ставив крейдяний знак на кришці. Це була скорше подія, ніж вчинок, — все трапилось якось саме собою й між іншим, внаслідок гарного настрою, який з'явився у мене після дружньої бесіди з місцевою владою.