А що?
– Один придворний видумав для тирана Сіракуз новий пристрій для катувань, залізного бика, в якому засудженого до смерти закривали і ставили на сильний вогонь.
Коли залізний бик починав розпікатися і засуджений кричав від своїх мук, його зойки звучали, як рев бика.
Діоніс милостиво засміявся до винахідника і наказав тут же, на місці випробувати винахід і закрити в металевого бика самого автора.
Це дуже повчальна історія.
Ти прищепив мені самозакоханість, зарозумілість, жорстокість і ти станеш їх першою жертвою. Тепер я справді відчуваю насолоду в усвідомленні своєї влади, у зловживанні цією владою над людиною, яка і думає, і почуває, і жадає, як я, над мужчиною, який і духовно й фізично сильніший за мене, а особливо – над чоловіком, який мене кохає.
Ти ж мене ще кохаєш?
– До божевілля! – вигукнув я.
– Тим краще, – відповіла вона, – тим більше насолоди ти будеш мати від того, що я з тобою зараз зроблю.
– Що ти замислила? – запитав я. – Я не розумію тебе, у твоїх очах сьогодні виблискує жорстокість – і ти така дивовижно прекрасна – справжня "Венера у хутрі".
Ванда, не відповідаючи, обняла мене і поцілувала. У цю мить мене знову охопив весь фанатизм моєї пристрасти.
– То де ж батіг? – запитав я.
Ванда розсміялася і відступила на два кроки.
– Отже, ти-таки хочеш, щоб тебе відшмагали? – вигукнула вона, зверхньо закидаючи голову.
– Так.
Обличчя Ванди змінилося, ніби спотворене гнівом, на якусь хвилинку вона видалася мені навіть гидкою.
– У такому разі шмагайте його! – голосно закричала вона.
У цей момент вродливий грек показав свою голову з чорними кучерями з-за гардин її спального ложа.
Спочатку я занімів, закляк. Ситуація була жахливо комічна, я би й сам голосно розреготався, якби вона не була такою безнадійно трагічною, такою ганебною для мене.
Це перевищило мою фантазію. Мороз пробіг мені по спині, коли мій суперник вийшов у високих чоботах для верхової їзди, у своїх білих вузьких рейтузах, у короткій оксамитовій куртці, і мій погляд зупинився на його атлетичному тілі.
– Ви-таки справді жорстокі, – сказав він, повернувшись до Ванди.
– Я лише жадібно шукаю насолод. – заперечила вона з якимось диким гумором. – Лише насолода робить наше буття вартісним. Хто насолоджується, той важко розлучається з життям; а хто страждає чи бідує, вітає смерть як друга.
Хто ж хоче втішатися, мусить сприймати життя весело – у дусі античности – він не мусить боятися зазнавати утіх за рахунок інших, він ніколи не повинен знати жалю; він мусить запрягати інших у свою колісницю, у свого плуга, як звірів; людей, які би хотіли відчувати і насолоджуватися подібно до нього, він мусить робити своїми рабами, використовувати собі на службу, на радість, без каяття, не питати, чи їм також добре ведеться, а чи вони підуть у землю. Він завжди повинен мати перед очима, пам'ятати одне: "Якщо би вони мене ось так мали у руках, як я їх, то чинили б те саме, і я мав би заплатити своїм потом, своєю кров'ю, своєю душею за їхні насолоди. Таким був світ давнини. Насолода і жорстокість, свобода і рабство вже відтоді йшли нога в ногу; люди, які хотіли жити подібно до олімпійських богів, мусили мати рабів, яких вони могли кинути у свої рибні ставки, гладіаторів, яким вони наказували битися під час своїх розкішних учт і не звертали уваги, коли на них бризне трохи крові".
Її слова цілком привели мене до тями.
– Розв'яжи мене! – закричав я розлючено.
– Хіба Ви не мій раб, моя власність? – заперечила Ванда. – Вам треба показати угоду?
– Розв'яжи мене! – голосно пригрозив я. – Бо інакше… – І я смикнув за шнурки.
– Чи може він розв'язатися? – запитала вона грека. – Бо він пригрозив, що вб'є мене.
– Не хвилюйтеся, – промовив грек, перевіряючи мої пута.
– Я покличу на допомогу, – почав я знову.
– Вас ніхто не почує, – відповіла Ванда, – і ніхто не завадить мені знову зловживати Вашими найсвятішими почуттями і провести з Вами таку собі фривольну гру, – вела вона далі, повторюючи собі зі сатанинським глумом фрази мого листа до неї.
– Ви вважаєте мене в ці хвилини просто жорстокою й немилосердною, чи я збираюся стати низькою й підлою? Що? Ви мене ще кохаєте, чи вже ненавидите й зневажаєте? Ось батіг, – вона простягнула його грекові, який швидко підійшов до мене.
– Не робіть цього! – вигукнув я, мене аж трясло від обурення. – Від Вас я цього не терпітиму…
– Ви так думаєте лише тому, що я не маю хутра, – заперечив грек із зухвалою усмішкою і взяв із ліжка своє соболине хутро.
– Ви незрівнянні! – вигукнула Ванда, поцілувала його і допомогла вбратися в хутро.
– Я справді можу його шмагати? – запитав він.
– Робіть з ним, що Вам заманеться, – відповіла Ванда.
– Бестія! – викрикнув я.
Грек зупинив на мені свій холодний погляд тигра і випробував батіг; його м'язи напружилися, коли він розмахнувся і просвистів батогом у повітрі; а я був зв'язаний, мов Марсій, і мусив дивитися, як Аполлон збирається дерти з мене шкуру.
Мій погляд блукав по кімнаті й зрештою прикипів до стелі, на якій филистимляни осліплюють Самсона біля ніг Даліли. Ця картина в той момент видалася мені якимось символом, вічною подобою пристрасти, хіті, кохання мужчини до жінки. "Кожен з нас є, по суті, таким Самсоном, – думав я, – і, зрештою, жінка, яку він кохає, хоч-не-хоч зраджує його, чи вона носить корсет з тканини чи хутро із соболя".
– Ну, тепер дивіться, – вигукнув грек, – як я буду його приручати.
Він вишкірився, і його обличчя набуло отого кровожерливого виразу, який мене перелякав у ньому вже під час першої зустрічі.
. І він почав мене шмагати – так немилосердно, так жахливо, що я зіщулювався від кожного удару і починав дрижати всім тілом, і навіть сльози потекли мені по щоках, – а Ванда лежала на отоманці у своїй хутряній блюзці і, спершись на руку, дивилася з жорстокою цікавістю й качалася від сміху.
Неможливо передати почуття, коли над тобою на очах у коханої жінки знущається щасливий суперник. Я просто гинув від ганьби й розпуки.
А найганебнішим було те, що в моєму жалюгідному стані, під батогом Аполлона і під жорстокий сміх моєї Венери я спочатку відчував якийсь дивний, надчуттєвий чар. Але Аполлон вибив з мене поезію, удар за ударом, аж поки я зрештою у безсилій люті зціпив зуби і прокляв себе, свою хтиву фантазію, жінку і кохання.
Я раптом побачив із жахливою ясністю, куди сліпа пристрасть, хіть приводила мужчину – від часів Олоферна та Агамемнона – у мішок, у пастку зрадливої жінки, до лиха, рабства і смерти.
Мені здавалося, ніби я прокинувся зі сну.
Ось мені вже потекла кров під його батогом, я корчився, як черв, якого топчуть, але він шмагав далі без жалю, а вона без жалю сміялася, закриваючи в той же час запаковані валізки і вбираючись у своє подорожнє хутро, – вона сміялася ще й тоді, коли сходила вниз з ним під руку і сідала в карету.
Потім на мить все затихло.
Я прислухався, затамувавши подих.
Ось просвистів удар, коні смикнули – ще якийсь час було чути гуркіт карети… Все було позаду.
* * *
Якусь мить я думав про помсту, про те, щоби вбити його, але я був зв'язаний огидною угодою. Отож мені не залишалося більше нічого, як, зціпивши зуби, дотримуватися свого слова.
* * *
Першим відчуттям після страшної катастрофи мого життя було прагнення труднощів, небезпек та поневірянь. Я хотів стати солдатом і їхати до Азії або до Алжиру, але я був потрібен своєму батькові, старому й хворому. Так що я тихо повернувся на батьківщину і два роки допомагав йому в клопотах і у веденні господарства, і вчився того, чого до цього не знав і що освіжило мене, як ковток прохолодної води – працювати і виконувати обов'язки. Потім мій батько помер, і я став господарем обійстя, і нічого особливо не змінилося. Я сам одягнув іспанські чоботи і отак живу собі мило й розважливо далі, так, ніби мій старий батько стояв за моєю спиною і дивився своїми великими розумними очима через моє плече.Одного дня я отримав якусь коробку з листом. Я впізнав почерк Ванди.
Дивно зворушений, я відкрив його і прочитав:
Шановний пане!
Тепер, коли від тієї ночі у Флоренції проминуло вже три роки, я можу ще раз зізнатися, що я Вас дуже кохала, але ж Ви самі знищили моє почуття через Вашу фантастичну відданість, через Вашу божевільну пристрасть. З тієї хвилі, коли Ви стали моїм рабом, я відчула, що Ви вже не зможете стати моїм чоловіком, але я вважала пікантним втілювати для Вас Ваш ідеал і, можливо, – тоді коли я чудово розважалася – Вас вилікувати.
Я знайшла сильного мужчину, такого, який мені був потрібен, і з ним я була така щаслива, як це тільки можна бути щасливою на цій смішній глиняній кульці.
Але моє щастя було, як і все людське, короткотривалим. Приблизно рік тому він загинув на дуелі, і відтоді я живу в Парижі життям Аспазії.
А Ви? Вам, звичайно, не забракло сонячного проміння, коли Ваша фантазія втратила над Вами свою владу і виявилися ті риси, що мене тоді так захопили – ясність думок, сердечна доброта і передусім – моральна серйозність.
Я сподіваюся, що від мого батога Ви одужали. Лікування було жорстоким, але радикальним. На спогад про той час і про жінку, яку Ви так пристрасно кохали, я посилаю Вам картину нещасного німця.
Венера у хутрі
* * *
Я не міг не посміхнутися, і коли поринув у роздуми, то переді мною раптом постала прекрасна жінка в оксамитовій блюзці, обшитій горностаєм, з батогом у руці. Я усміхнувся, згадавши цю жінку, яку я так божевільно кохав, блюзку з хутра, що колись мене так захоплювала, батіг, і нарешті я усміхнувся до своїх болів і сказав до себе: "Лікування було жорстоким, але радикальним. Та найголовнішим є те, що я вилікувався."
* * *
– І яка ж мораль цієї історії? – запитав я, коли поклав рукопис на стіл.– Що я був ослом, – вигукнув він, не обертаючись до мене, здавалося, що він почуває себе незручно. – Якби тільки я тоді відшмагав її!
– Дивний засіб! – відповів я. – Це у твоїх селянок могло би ще…
– О! Вони до цього звикли, – жваво відповів він, – але подумай собі про вплив цього на наших вишуканих, нервових, істеричних дам…
– А мораль?
– У тому, що жінка, якою її створила природа, і якою її виховує мужчина в наш час, є його ворогом і може бути лише або його рабинею, або деспотицею, але ніколи – подругою.