Бонапарт. Приведи його до мене. Я каменя на камені не залишу від цієї сильної постаті".
Щоправда цього разу в тьоті Олі нічого не вийшло. Під час їхньої єдиної розмови вона намагалася, як вона каже, проникнути у внутрішній світ Ми-колки-графолога, щоб зрозуміти, навіщо йому необхідно стати сильною постаттю. Вона протягом двох годин розповідала нам про своє життя, сподіваючись викликати в Миколки у відповідь відвертість, частувала чаєм з варенням, смаженою хрусткою картоплею. Вона так старалася, що їй стало погано з серцем, і вона крадькома пила в сусідній кімнаті краплі. Проте Миколка-графолог лишався непроникним. Він тільки після цього змінив свою тактику. Замість мовчазної самотності він винайшов систему завоювання авторитету.
"Людей треба підкоряти й завойовувати, щоб стати першим серед них,— сказав він якось ме-' ні.— Скоро весь клас буде біля моїх ніг".
Для цього він навчився грати на гітарі й співати, почав посилено займатися математикою і фізикою. Одного разу навіть розпочав математичну суперечку з учителькою й переміг її. Його миле пташине обличчя невідомо яким чином набуло жорстокості. Він усох іще більше й витягся (в нього е своя система витягування зросту, але він її приховує). Зняв окуляри й сказав, що тренуванням і силою волі повернув собі зір. Він уже близький до досягнення своєї мети, бо успішно підкорив півкласу...
Але повернімося знову до нашої історії, інакше-бо я ніколи її не докінчу. Вчителька літератури попередила, що мені бракує стрункості думки у викладі, що я полюбляю відхилятися з будь-якого незначного приводу. А мені подобається відхилятися. Вдячний Петько порадив мені піти на Пташиний ринок. Він сказав, що там іноді продають випадково знайдених собак.
І уявіть, на Пташиному ринку я справді знайшов... тільки не Малюка, а Надію Василівну! Це була не проста зустріч.
Я присів навпочіпки біля виводка вівчарок: їх було шість штук, симпатичних цуценят. Вони пов зали по килимку біля своєї гордої величезної матері.
— Мені потрібне цуценя породи чау-чау,— пролунав наді мною жіночий голос.— Ви тут таких не бачили?
Першої миті я її не пізнав, але слово "чау-чау" привернуло мою увагу.
— Чау-чау? — перепитав господар вівчарки.-Не знаю.
— Вони такі волохаті,— пояснила Надія Василівна.
І ось тоді я її пізнав з голосу й насторожився.
— А ви візьміть моє цуценя,— запропонував господар вівчарки.— Розумна порода.
— Спасибі,— відповіла Надія Василівна.— Мені потрібно саме чау-чау... В моєї доньки було таке цуценя... і зникло. От я й шукаю нове.
Я мало не впав од її слів, просто ладен був гепнути на брудну бруківку.
"В моєї доньки",— сказала вона. "В моєї доньки... в моєї доньки",— наче дурень, повторював я подумки.
Я страшенно зрадів, коли нарешті відчув значення її слів. Виходило, що вона любить Наташку, коли називає її своєю донькою. "Зрештою,— як каже І тьотя Оля,— всі історії колись закінчуються, і, як правило, щасливо". Я випростався й сказав:
— Добридень, Надіє Василівно.
Усміхнувся й подумав — зараз вона відповість мені колишніми словами: "Привіт... Чи бачив ти сьогодні кольорові сни?.." Але вона нічого такого не відповіла, а байдуже, без найменшого подиву оглянула мене:
— А-а-а, і ти...
її слова боляче шмагонули мене по обличчю. Це було якраз на тему про зраду. Можливо, вона про це й не подумала, можливо, це вийшло випадково, але в мене в голові ця фраза набула відразу свого знаменитого довершеного змісту: "І ти, Бруте..."
"То що ж,— подумав я,— підемо далі цим шляхом, поковтаємо гіркої пилюки. Що заслужили, те й дістали".
Я поглянув на неї — невже вона насправді так думала про мене,— але ні про що не здогадався,
9 В. Жслсзников
257
а тільки побачив, що пелюстки квітів у неї в очах розквітли неймовірно.
— Доброго дня,— спокійно промовила Надія Василівна.
— "...любителю випадкових зустрічей",— підхопив я, вимовивши фразу, яку мені колись сказала вона сама.
Надія Василівна глянула на мене. Я знову їй усміхнувся,— по-моєму, це була щонайжалюгідніша усмішечка за все моє життя,— але успіху не домігся. Вона не прийняла моєї простягнутої руки навіть ціною приниження.
Постояли. Помовчали.
— Ось надумав зайти,— видушив я.— Може, щось куплю.
Ми побалакали ще кілька хвилин про те-се, про те, що тільки не продають на цьому ринку. Вона сказала:
— Усе, крім місячної породи.
А я додав, намагаючись її розвеселити:
— І віолончелі... Вона не розвеселилася.
Про Малюка й собак породи чау-чау ми не сказали ні слова. Про дядька Шуру й Наташку теж нічого.
Проте кінець кінцем я все ж таки не витримав і запитав:
— Надіє Василівно, ви на мене сердитеся?
— Так,— сказала вона.— Серджуся.
— Я подумав,— у відчаї признався я,— може, ви Наташку не любите. Хотів як би краще... для всіх.
Усе. Кінець. Баста. Ми ладні були розійтися назавжди, але вона й далі дивилася на мене допитливо. Щось, видно, побачила жалісливе, тому що жорстко додала:
— Так ти нічого й не зрозумів. Залишився вірним учнем своєї тьоті Олі.
Справді, з мого обличчя завжди можна здогадатися, що в мене на душі. Це моя велика вада, я ніяк не навчуся приховувати свої почуття. Недаремно тьотя Оля каже: "Твоє обличчя — немов буквар. Його завжди легко й просто прочитати. Втім, не сумуй, зі мною все життя відбувається те ж саме".
Найприкріше те, що я не знайшовся, як заступитися за тьотю Олю. Адже Надія Василівна була несправедлива щодо неї. Хіба тьотя Оля просто добренька?
Так Надія Василівна й пішла собі. Коли вона була вже досить далеко, я ж таки гукнув їй у спину:
— Ви несправедливі!
Не знаю, чула вона мої слова чи ні, тільки не оглянулася. А я відчув, що надійний шлях веде кудись у інший бік, а мій кривуляє серед купиння та боліт.
Потім я відчув гострий голод. У мене завжди виникає почуття голоду, коли я дуже хвилююсь. Мені що завгодно пожувати б, це мене розвіює. Дехто втрачає будь-який апетит, коли хвилюються, я ж навпаки. Я купив у палатці бублик,машинально, все ще думаючи про Надію Василівну, встромив у нього зуби. Аж раптом, ви не повірите, чудовий бублик, який пахнув свіжим тістом і маком, видався мені гірким-гірким. Я навіть у подиві глянув на нього. Ні, тісто звичайне: біле й м'яке. А річ була в тім, що цей бублик нагадав мені той день, коли я випадково біля нашого метро зустрів Надію Василівну з дядьком Шурою і сказав їй про те, що вона заважає гарно й мирно жити дядькові Шурі й Наташці.
Адже тоді я теж їв бублик: нахабно так жував перед її носом цей всюдисущий клятий бублик і цідив крізь зуби жорстокі слова.
Згадати страшно, що я їй тоді намовляв! "Правда, він (дядько Шура) дуже змінився, схуд?"
"Життя налагодиться, він і поправиться",— відповіла вона.
"А коли воно налагодиться?— не відчеплювався я і єхидно, на манір Миколки-графолога, додав: — Адже ви знаєте все наперед".
Згадав, як вона бігла від мене, як гарячково перекидала віолончель з однієї руки в другу, як вітер розкуйовдив її поквапливо зібрану зачіску й кинув їй волосся в обличчя.
Все це постало передо мною з такою неймовірною виразністю, що мені здалося: варто простягнути руку — і я торкнуся морського металевого ґудзика на її пальті.
Від оцих спогадів мені зробилося нестерпно соромно, і хоча тьотя Оля каже: "Сороммо — це добре, це, бач, благородно, це означає, що ти такого більше не скоїш",— мені це анітрохи не допомогло, бо те, що було вчинено, було досить паскудне.
Тут я вам повинен щиро признатися, що тьотя Оля, коли я відвідував її, застерігала мене, що я поводжуся неправильно.
"Повір моєму педагогічному чуттю,— сказала вона.— Вони неодмінно помиряться, тому що люблять одне одного".
Тоді у відповідь їй я тільки нервово хихикнув і зневажив її педагогічне чуття. А даремно. Та що про це тепер говорити, всі ми мудрі опісля!
Я спробував знову хихикнути, цього разу над собою. Подеколи, кажуть, сміх виручає. Але зараз він мене не виручив: щелепи звело ніби судомою. Але ж зовсім недавно вона надіслала мені листівку з Ленінграда й називала "друже мій". Пам'ятаю, як я радів її звертанню. "Друже мій,— писала , вона.— Подивися, який гарний палац..." Я перевернув листівку й побачив фотографію двоповерхового кам'яного будинку, мельки поглянув, а що мене цікавив не цей палац, а її лист, то я знову перевернув листівку й прочитав до кінця.
"...Подивися, який гарний палац,— писала Надія Василівна.— Здається, його будували не люди, а він виріс сам, народився із землі, на якій стоїть. Як дерева й квіти. Ти краще зрозумієш мене, якщо відкладеш листівку вбік, а потім візьмеш її ніби ненароком. І так зроби багато разів, і тоді ти почнеш думати про цей палац і до тебе прийде здивування від нього, як до мене".
І справді, так воно й вийшло.
Першого разу, коли я подивився на цей будинок, то помітив лише його жовтий колір і машинально відзначив кількість поверхів. Краса ж його лишилася для мене не поміченою. Тоді я не знав, що прекрасне розумієш не відразу, що потрібно багато часу, щоб навчитися цього... Поглянувши на листівку вдруге, я побачив, що вікна в будинку мають
*
надзвичайно чіткий і легкий малюнок, а арка здається вузькою і такою таємничою, що виникало непереборне бажання ввійти в неї, тому що там, так мені здавалося, сховане якесь неймовірне диво.
Одного разу, повертаючись додому, я згадав про листівку, і мені захотілося негайно її побачити. І від цього мені зробилося радісно, хоча нічого особливого не сталося. Просто в мене вдома на столі лежала листівка із зображенням палацу часів царювання Єкатерини Другої, і все.
А чого варті її слова (як я міг їх забути!): "Знаєш, усередині кожного з нас закладено величезний різноманітний світ. Людина — це цілий Всесвіт. І ти теж Всесвіт. Тільки треба навчитися відкривати себе. Якщо ти завжди пам'ятатимеш про це, то твої вчинки стануть значними й важливими і тобі не захочеться займатися чимось випадковим. Буде шкода й прикро марнувати свій час".
А тепер вона, тобто Надія Василівна, чимраз далі відходила від мене й перетворювалася із звичайної людини на недосяжний гірський шпиль, який повсякчас вабить до себе, але який тобі не дано підкорити. Так я її знову дуже покохав, можливо, дужче, ніж досі, і зрозумів що винен перед нею і назавжди її утратив. ( цей мій учинок навіки зостанеться на моєму сумлінні, немов тавро на плечі стародавнього раба.
Отже, затаврований ганьбою і знищений, я причвалав до Наташки.