На моєму обличчі застиг вдячний смішок, та раптом усі вони зневажливо відвернулись. Я почав протискуватись назад до виходу. В одній із ніш хтось кукурікнув. Доріс Дей на платівці співала "Сентиментальну подорож". В глибині зали зринав раз у раз хор захоплених голосів, коли більярд-автомат, гнівно дзеленькаючи, піддавався, визнаючи право на безкоштовну гру. Я озирнувся і розгледів у натовпі Джонні Дедмена: годі було не впізнати ці широкі, повнуваті плечі, піднятий комір жовтої, як канарка, вельветової куртки і чудернацької форми копицю кучерявого волосся, що давно вже потребувало стрижки і стирчало на шиї масним качиним хвостиком. Джонні Дедмен був одним із моїх кумирів. Він залишився на другий рік, зате неперевершено демонстрував усілякі безглузді чудеса спритності, танцюючи під джаз, граючи в більярд чи ловлячи на льоту солоні горішки. З ласки алфавіту він сидів разом зі мною в класі для самопідготовки і навчив мене кількох таких штучок — наприклад, стріляти губами, як корок із пляшки, відтягнувши пальцем щоку,— хоч у мене ніколи не виходило так гучно, як у нього. Джонні був незрівнянний, і змагатися з ним було б, звичайно, безглуздям. Він мав рожеве, як у немовляти, обличчя із світлим пушком на верхній губі і був цілковито позбавлений марнославства: навіть у тому, що він витворяв, не відчувалося ні нахабства, ні злого умислу. Він уже був на обліку в поліції, бо якось в Олтоні, вперше в свої шістнадцять років очманівши від пива, ударив полісмена. Та, по-моєму, він і тоді не рвався до бійки, тільки піддався бездумно, так само, як ото на танцмайданчику підлаштову-вався під крок партнерки, а потім обертав нею так, що в тої волосся маяло, попа ходила, як заведена, а щоки палахкотіли жаром. Автоматичний більярд ніколи не блокував йому доступу до лузи; він казав, що відчуває, куди рухається ртуть у блокувальному пристрої. Взагалі в автоматичні ігри він грав так, наче сам їх і вигадав. Та й справді: єдине, що ріднило його зі світом строгих фактів — це його загальновизнані здібності до техніки. З усіх предметів, крім ручної праці, він незмінно мав найнижчу оцінку. У цьому було щось настільки величне, аж мені перехоплювало дух. І якби не те, що мені у той час страшенно хотілося бути Вермеєром, я б постарався стати другим Джонні Дедменом. Але я, звичайно, і на свій нерішучий глузд добре розумів, що Джонні Дедменом не робляться; ним треба було б народитися, бути ним з самого початку.
Опинившись надворі, я обтулив шию широким коміром куртки і рушив уздовж Олтонської вулиці до приймальні доктора Аплтона, що була за два квартали від кав'ярні. Повз мене, дочекавшись на стрілці зустрічного — того, що їхав в лтон, коли ми з батьком вийшли зі школи,— прогуркотів переповнений трамвай, везучи робітників у сірих комбінезонах і господинь, що вертали додому з пакунками, на схід, в напрямку Елі — крихітного містечка на кінцевій станції. Отже, я згаяв не більше як десять хвилин. Я наддав ходи і, попросивши Пенні молитися, молився й сам: Хай би він жив, хай би він жив, хай би тільки мій батько був здоровий. Молитва була звернена до всіх, хто б лиш захотів слухати; вона розходилась концентричними колами, зносилась спочатку над містом, потім — у піднебесся, а далі — у те, що було далі. Небо на східній околиці вже взялося багрянцем; над головою воно ще синіло, як удень, а позад мене, над дахами будинків, палало вогнем. Я знав, що синява ця — оптична ілюзія,— усе це тлумачив мені на уроці сам батько,— однак не міг її уявити інакше, а тільки як нашарування ледь забарвлених кришталевих сфер: це так само, як два підрожевлені аркуші целофану, коли їх скласти докупи, дають рожевий колір; додайте ще один — вийде червоний, ще один — малиновий, а ще один — і вийде такий яскравий багрянець, яким палахтить хіба що сама серцевина розпеченого горна. І якщо оцей синій купол над містом — ілюзія, то наскільки, мабуть, ілюзорніше те, що поза ним! Будь ласка,— додав я до своєї молитви, як дитина, котрій нагадали про чемність.
Будинок доктора Аплтона під кремовою штукатуркою, в передній частині якого містились його приймальня і кабінет, ховався в западині пагорка, оточеного муром заввишки з мене. Обабіч сходів, що виводили на пагорок, стояли два кам'яні стовпці з бетонними кулями зверху — декоративний елемент, типовий для Олінджера, але рідкісний, як я згодом завважив, для всіх інших міст. У мить, коли я збігав по доріжці до вхідних дверей, скрізь у місті, по всіх будинках спалахнули вікна. Це як у живописі: досить поглибити тінь, і сусідній колір тут же заграє світлом. Широку межу між днем і ніччю було перейдено.
ПРОШУ ДЗВОНИТИ І ЗАХОДИТИ. Оскільки я не пацієнт, то я вирішив не дзвонити. Я чомусь налякався, що після мого дзвінка докторові Аплтону відмовлять в оплаті його рахунків, відкинувши їх, як чекову книжку з одним непогашеним чеком. Біля порога, поруч з постілкою кольору какао, стояла громіздка гіпсова підставка для парасолів, пообтикувана задля краси уламками різнобарвного скла. Над нею висіла невеличка, темна і моторошна гравюра — зображення якоїсь старожитньої сцени насильства. Жах, який охопив юрбу, був так явно перебільшений, скинуті до неба руки й роззявлені роти серед суцільного місива вималювані так уже виразно,— взагалі враження було настільки гнітюче й мертвотне, що я не мав найменшої охоти роздивлятися, що ж там насправді відбувалося — здається, якась екзекуція. Та, відвертаючись — інстинктивно, мов від порнографічного малюнка,— я все ж устиг помітити в куточку гравюри якусь жирну лінію,— кнут? — що змією звивалась довкола маленького храму, накиданого тонко, немов павутинням, щоб передати перспективу. У тім, що якийсь забутий художник, безповоротно тратячи годину за годиною, працював у поті чола, працював, без сумніву, з душею і вмінням над оцим потворним, стемнілим від часу, запорошеним і нікому не потрібним образком,— у тім був, по-моєму, якийсь особливий для мене зміст, та я не мав бажання у нього вникати. Я звернув праворуч, до приймальні доктора Аплтона. Приймальня була обставлена старими дубовими меблями, оббитими потрісканою чорною шкірою, зі столом посередині, на якому купами лежали старі номери "Ліберті" і "Сатердей івнінг пост". З кутка сердито глипала схожа на кощаву відьму тринога вішалка, а збоку над нею сиділо на полиці сіре від пилу опудало ворони. В приймальні нікого не було; крізь прочинені двері кабінету до мене долинув батьків голос:
— Може, це мене гідра отруїла?
— Хвилиночку, Джордже. Хто там?
Доктор Аплтон просунув у двері свою широколицю лису голову підстаркуватої сови.
Пітер,— сказав він, і похмура атмосфера його дому одразу ж, мов од променя сонця, проясніла від його мудрої старечої доброти. Хоч доктор приймав мене, коли я з'явився на світ, та пам'ятав я його відтоді, як вчився у третьому класі Постійно страждаючи від того, що батьки вдома сварилися,— старші хлопці після уроків не давали мені проходу, а в школі на перервах насміхалися з моїх плям, які від усіх цих хвилювань кинулися ще й на обличчя,— я зліг з простудою, що ніяк не хотіла минати. Ми жили бідно і тому не квапилися кликати лікаря. На третій день покликали, бо гарячка не спадала. Пригадую, я сидів, підпертий двома подушками, на широкому батьківському ліжку. Шпалери, стовпчики ліжка, книжки з малюнками на ковдрі поруч мене — все це носило печать благодушного отупіння, як буває при високій температурі; я раз у раз ковтав слину й витирав очі, та все одно вони сльозилися, а в роті весь час було сухо. На сходах почулася швидка, енергійна хода, і до кімнати разом із мамою ввійшов товстий чоловік в коричневім жилеті, з товстим коричневим портфелем у руці. Він глянув на мене і, обернувшись до мами, різким голосом фермера спитав: — Що ви зробили з дитиною?
У доктора було дві незвичайні прикмети: він мав близнюч-ку-сестру і псоріаз, як у мене. Сестра його звалася Естер Аплтон і викладала в нашій школі латину й французьку. Сором'язлива стара панна, широка в талії, вона, на відміну від свого лисого брата, була сивокоса та й нижча за нього зростом. Однак носи у них, короткі й гачкуваті, були ідентичні; взагалі схожість між ними вловлювалася відразу. Я довгі роки не міг примиритися з неймовірною думкою, що ці двоє статечних старших людей колись вискочили разом з утроби однієї матері, і через те вони й досі здавались мені певною мірою дітьми. Естер жила тут-таки, разом з братом. Він був колись одружений, але дружина його чи то померла, чи просто зникла багато літ тому за невідомих обставин. У доктора був син, Скіппі, значно старший від мене, але, як і я, єдиний нащадок; колишній учень мого батька, він тепер вчився на хірурга десь на Середньому Заході — в Чікаго, Сент-Луїсі чи, може, в Омасі. Таємнича доля матері Скіппі була тим загадковіша, що доктор Аплтон не належав до жодної
кви нІ реформатської, ні лютеранської, і взагалі, як казали, ні в що не вірив. Про цю третю незвичайну його прикмету я дізнався з чужих уст. Другу — псоріаз — мені відкрила мама; до мого народження ця напасть була тільки у них двох. Через неї, казала мама, він і хірургом не став, бо якби йому прийшлося закасати рукави і показати свої рожеві струпи, хворий на столі, певно, заволав би від страху: "Лікарю, зцілися сам!" І дуже шкода, казала мама, бо, на її думку, руки в нього були золоті, йому б краще руками працювати, аніж діагнози ставити. Вона часто розказувала, як він, мазнувши один-єдиний раз, вправно й енергійно, ватним тампоном на паличці, вилікував її хронічно хворе горло. По-моєму, вона свого часу була в захопленні від доктора Аплтона.
А зараз він стояв у сутінку приймальні, нахиливши до мене бліде, кругле, напружене обличчя, і розглядав моє чоло. Потім сказав:
— Шкіра ніби чиста.
— Поки що нічого,— відповів я.— Найгірше буде в берез-ні-квітні.
— На лиці майже немає,— сказав він.
А я, бач, гадав, що й зовсім немає. Він узяв мої руки — я відчув у цьому дотику ту енергійну впевненість, про яку говорила мама — і почав на світлі, що точилося з кабінету, розглядати мої нігті.
— Так,— сказав він.— Цяточки є. А груди як?
— Нікудишні,— мовив я, налякавшись, що доведеться йому показувати.
Він кліпнув важкими повіками і пустив мої руки.