І я сідаю на поїзд та їду до Єгупця. Їду собі отак, думки снуються, і уявляється мені, що я залишив село, поспродував корів, підводу, геть-чисто все, переїхав до міста і став у мого Педоцура спершу наглядачем, потім касиром, потім найстаршим над його підрядами, а тоді компаньйоном в усіх його справах, нарівні з ним, усе пополам, виїжджаю, як і він, на баских конях — один буланий, а другий каштановий — і дивуюсь сам собі: "Як це сумирний чолов'яга Тев'є так звеличився? Навіщо мені увесь цей тарарам, шарварок, цілоденна метушня, постійна морока з мільйонщиками! Облиште мене, я хочу мати спокійну старість, заглядати часом у Біблію, прочитати псалом з псалтиря... Треба ж подумати і про той світ, чи не так? Як каже цар Соломон: людина подібна до тварини, забуває, що скільки б вона не жила, а вмерти однаково доведеться..."
Ось з такими мріями й думками приїхав я щасливо в Єгупець і подався прямо до мого Педоцура. Що ж, вихвалятись перед вами, розповідати про його "велич і багатство" — про його квартиру і розкоші — не доводиться. Я ще ніколи не сподобився бути у Бродського вдома, але я собі так міркую, що кращого, ніж у Педоцура, не буває в світі!.. Можете собі уявити, який це палац, хоч би з того, що швейцар коло дверей, одоробло із срібними ґудзиками, ні в якому разі не хотів мене пустити всередину, хоч убий його! Що тут робиться? Двері скляні, і я бачу, як він стоїть, отой одоробло, погибель на його голову, і чистить убрання. Моргаю я до нього, кажу йому на митах і руками розмахую, щоб він мене пустив усередину, бо хазяїнова жінка доводиться мені рідною дочкою. Але він, дурна голова, нічогісінько не розуміє, показує мені теж на мигах, теж мовчки, щоб я пішов і забрався геть звідси під три чорти. Чи ви бачили таку рахубу! До рідної дочки не можна доступитись! "Сором і ганьба на твою сиву голову, Тев'є, до чого ти дожив!" Так думаю я собі, дивлюсь у скляні двері і помічаю, що там крутиться якась дівчина. "Мабуть, їхня покоївка",— подумав я, бо очі в неї злодійкуваті. Всі покоївки мають злодійкуваті очі. Я вхожий у багатійські доми і знаю покоївок... Моргаю до неї: "Відчини мені, ластівко!" Вона послухалася, відчиняє двері і звертається до мене, уявіть собі, єврейською мовою:
— Кого вам треба?
— Тут живе Педоцур? — запитую.
— Кого вам треба? — каже вона мені голосніше.
— Якщо в тебе запитують,— кажу їй ще голосніше,— то відповідай: тут живе Педоцур?
— Тут,— відповідає вона.
— Коли так,— кажу,— ми з тобою свої люди. Піди і перекажи своїй мадам Педоцур,— кажу,— що вона має гостя. Тато її, Тев'є, приїхав,— кажу,— в гості і стоїть уже чимало часу надворі, наче жебрак на порозі, бо не заслужив уваги й ласки оцього гаспида у срібних ґудзиках, пропав би він за твій найменший нігтик!
Почувши ці слова, дівчина,— видно добра шельма,— із сміхом защепнула двері прямо перед моїм носом, побігла нагору, збігла вниз, впустила мене і завела в палац, якого мої діди і прадіди уві сні ніколи не бачили. Шовк і оксамит, золото і кришталь, ви йдете й не чуєте своїх кроків, бо ступаєте грішними ногами по найкоштовніших килимах, пухких, мов сніг. А годинників, годинників скільки! На стінах годинники, на столах годинники! Тьма-тьмуща годинників! "Господи боже, як у багачів усе гоже! Навіщо людині стільки годинників?" — думаю собі і, заклавши руки назад, іду далі. Дивлюся — кілька Тев'є нараз сунуть мені назустріч з усіх боків. Один Тев'є йде туди, другий Тев'є — сюди, один до мене, другий від мене — тьху на вашу голову! З усіх чотирьох боків дзеркала! Тільки такий птах, як оцей підрядчик, може собі дозволити розкіш мати стільки годинників і стільки дзеркал!.. І в пам'яті виринає Педоцур, товстенький, кругленький, з лисиною на всю голову, а говорить він тонким голоском і сміється дрібненько. І пригадую я, як цей Педоцур уперше приїхав на баских конях до мене на село, розсівся, наче в свого батька на покуті, познайомився з моєю Бейлкою, відкликав мене набік і сказав мені по секрету на вухо, але так голосно, що можна було почути аж у Єгупці. Який секрет? Секрет полягав у тому, що моя дочка йому сподобалась і він хоче раз, два, три — і весілля.
Що моя дочка йому сподобалась — річ цілком природна. Але оце "раз, два, три" було мені "як двосічний меч",— наче хто тупий ніж загородив мені в серце. Як то раз, два, три — і весілля? А я де? А де Бейлка? Ой, як мені хотілося вгатити йому кілька стихів з мідраша, щоб він довго пам'ятав мене! Але стримався. "Навіщо тобі, Тев'є, втручатися в справи дітей? Багато ти домігся у своїх старших дочок, коли ти хотів давати їм поради щодо їх заміжжя? Наговорився до хрипоти, висипав усю свою мудрість, а хто пошився у дурні? Тев'є!"
Одним словом, облишмо, як ви там пишете у своїх книжках, царевича і вернімось до царівни. Отже, я, як бачите, поступився і приїхав до них у Єгупець. І тут почалося: "Добридень! Доброго здоров'я! Як ся маєте? Що поробляєте? Сідайте!" — "Спасибі, можу постояти!" — ну, і всі інші церемонії, як звичайно. Лізти поперед батька і запитати, чого мене сюди кликано,— не личить. Тев'є не баба, він має час. А тут іще приходить якийсь один у великих білих рукавичках і сповіщає, що сніданок уже на столі. Ми всі троє підводимось, заходимо в кімнату з самого дуба: стіл дубовий, стільці дубові, стіни дубові, стеля з дуба, і все різьблене, мальоване і цяцьковане, а на столі — царські страви: чай, і кава, і шоколад, і печиво, і добрий коньяк, і найкращі соління, і різні наїдки, фрукти та овочі. Мені соромно признатися, але, ніде правди діти, моя Бейлка напевно за столом у свого тата такого ніколи не бачила. Мені наливають чарку і ще одну чарку, я цокаюсь, випиваю і дивлюся на неї, на мою Бейлку, і думаю собі: "Ти дожила, Тев'єва дочко, як у пасхальній молитві сказано: "Підносить з праху бідняка",— коли бог допомагає біднякові, його і не впізнати. Здається, Бейлка — і все-таки наче й не Бейлка". І я пригадую колишню Бейлку, порівнюю її з теперішньою, і мені боляче, серце щемить, немовбито я зробив щось неподобне, і ніяк не виправиш цього: наприклад, виміняв би свою роботящу конячину на лоша, і невідомо, що з нього буде, кінь чи казна-що. "Ех, Бейлко, Бейлко,— думаю собі,— що з тебе стало! Колись, пам'ятаєш, ти вечорами сиділа біля чадної лампочки, шила й співала пісеньку, чи за якусь мить видоювала обох корівок, чи зовсім закочувала рукави і варила для мене звичайнісінький молочний борщ або готувала галушки з квасолею, чи пампушки з сиром, чи маківники і казала мені: "Тату, помий руки!" Це ж було любіше від найкращої пісні! А тепер вона сидить із своїм Педоцуром, як царівна, двоє служників подають до столу, бряжчать тарілками. А Бейлка? Хоч би слово вимовила! Зате він, Педоцур, говорить уже за обох, не затуляє рота ні на хвилину! Відколи живу на світі, я ще не бачив, щоб людина так любила базікати, чорти його батька зна що! І дрібненько сміється при цьому тонким голоском. Це у нас називається: сам сказав дотеп, і сам сміється... Крім нас трьох, за столом сидить ще якийсь червонопикий, не знаю хто він і звідки він, але їдок, знати, він не з останніх, бо весь час, поки Педоцур говорив і сміявся, той уминав, аж за вухами лящало, як у Біблії сказано: "Троє трапезували",— він їв за трьох. Цей їв, а той говорив, і все якісь дурні речі, що й слухати гидко: "підряд", "губернське правління", "удільне відомство", "казначейство", "Японія"...
З усього цього мене цікавила тільки Японія, бо з Японією я мав деякі справи. Під час війни з нею, ви ж знаєте, коні були у великій пошані, їх шукали удень із свічками. Прийшли, самі розумієте, і до мене та взяли мою кобилу на цугундер, виміряли аршином, ганяли туди-сюди і видали їй... "білий білет". Я їм тоді сказав: "Я ж знав наперед, що даремна ваша праця. Як у Біблії сказано: "Відає праведник душу тварини своєї",— не може Тев'єва кобила піти на війну..." Але, пробачте, пане Шолом-Алейхем, я плутаю різні справи і можу отак збитися з пантелику. Перейдімо краще, як кажуть, до нашої справи.
Одним словом, ми, як бачите, непогано випили і закусили гарненько, а коли вийшли з-за столу, Педоцур взяв мене під руку і завів до окремого кабінету, оздобленого з царською розкішшю — з рушницями й списами на стінах та гарматами на столі. Посадовив він мене на диван, м'який як масло, вийняв із золотого ящичка дві великі, товсті, запашні сигари, одну закурив сам, другу дав мені, розсівся напроти мене, випроставши ноги, і звертається до мене:
— Знаєте, чого я послав по вас?
"Ага,— думаю собі,— оце він, мабуть, хоче завести розмову про справи". Але удаю простачка і озиваюсь до нього:
— "Хіба я сторож братові моєму?" — звідки мені знати?
— Я хотів,— каже він мені,— поговорити з вами таки про вас.
"Служба",— думаю собі і відказую йому:
— Коли щось путнє, будь ласка, послухаємо.
Тоді Педоцур виймає сигару з рота і виголошує цілу проповідь.
— Ви,— каже він,— розумна людина і не образитесь, коли я з вами говоритиму одверто. Треба вам знати,— каже він,— що в мене великі діла, а коли маєш такі великі діла, як я...
"Еге,— думаю собі,— ось чого я йому потрібний",— і перебиваю його на слові та озиваюсь до нього:
— У талмуді сказано: "Чим більше майна, тим більше турбот". Чи знаєте ви, що це означає?
— Я вам скажу чисту правду,— відповідає він мені досить одверто,— талмуда я ніколи не вчив і не знаю навіть, який він з вигляду.
Так каже мені Педоцур і дрібненько сміється своїм тонким голоском. Як це вам подобається? Здається, коли тебе бог покарав і ти невіглас, то хоч прикуси язика, навіщо тобі цим ще вихвалятися? Так думаю я собі і озиваюсь до нього:
— Я так і думав, що ви до цих речей непричетні. Але послухаємо, що далі.
— Далі,— веде він,— я хотів вам сказати, що з моїми ділами, з моїм ім'ям, з моїм положенієм мені соромно, що вас прозивають Тев'є-молочар. Ви повинні знати,— каже він,— що я знайомий лічно з губернатором, що до мене в дім може прийти іноді Бродський, Поляков31 і навіть сам Ротшільд, чєм чорт не шутіт?..
Так звертається до мене Педоцур, а я сиджу, дивлюся на його блискучу лисину і думаю: "Дуже можливо, що ти знаєш "лічно" губернатора і Ротшільд може іноді прийти до тебе в дім... Але говориш ти, як нахаба..."
І озиваюсь до нього вже трохи роздратовано:
— Що ж робити, коли до вас і справді завітає Ротшільд?
Думаєте, що він зрозумів мої ущипливі слова? "Ні лісу, ні ведмедів",— нічого подібного!
— Я б хотів,— каже він,— щоб ви покинули ваше молочарство і взялись до чогось іншого.
— А саме,— питаю,— до чого?
— Що завгодно,— каже він.— Мало хіба ґешефтів на світі? Я вас,— каже,— підтримаю грошима, скільки вам потрібно буде, аби тільки ви перестали називатися Тев'є-молочар.