Місіс Болтон розповідала про життя людей краще за будь-яку книжку. Вона знала їх усіх так близько і вміла вишукати пікантні подробиці, слухалося це чудово, правда, трохи бентежило. Спочатку вона не ризикувала "обговорювати Тевершел" — так це називалося — з Кліфордом. Та якось почавши, усе пішло само собою. Кліфорд слухав у пошуках "матеріалу" і знайшов його силу-силенну. Коні збагнула, що в цьому полягала його так звана геніальність — прозорий талант до пліток про особисте життя, розумний і явно відчужений. Звичайно, місіс Болтон "обговорювала Тевершел" дуже тепло. По суті, здалеку. І все було чудово — те, що відбувалося, і те, що вона про це знала. Її б вистачило на десяток томів.
Коні слухала зачаровано. Та потім завжди відчувала якийсь сором. Не варто було слухати з такою чудною, несамовитою цікавістю. Врешті, можна дізнаватися про найінтимніші справи інших людей, та тільки з повагою до цієї нескореної пошарпаної штуки, якою є кожна людська душа, з тонким, проникливим співчуттям. Адже навіть сатира є формою співчуття. Саме той шлях, яким підступає й підкочується наше співчуття і позначає по-справжньому наше життя. І тут лежать неозорі можливості вправно написаного роману. Він здатен пустити й спрямувати на нові обрії течію нашої співчутливої свідомості, він здатен відштовхнути наше співчуття від речей, які давно померли. Тому добре написаний роман може розкрити найпотаємніші закутки життя, адже саме в пристрасних, потаємних закутках життя найбільше потрібні відсвіжуючі й чисті припливи й відпливи чуттєвого усвідомлення.
Але роман, як і плітка, так само здатен розбурхувати фальшиві співчуття й жахи, механічні й убивчі для душі. Роман може прославляти найзіпсутіші почуття в тому разі, якщо вони "чисті" з загальноприйнятого погляду. Тоді роман, як і плітка, стає порочним і, як плітка, ще порочнішим від того, що завжди недвозначно стоїть на стороні ангелів. "А він такий поганець, а вона така чудова жінка". Водночас навіть з пліток місіс Болтон Коні могла побачити, що жінка, про яку йшлося, солодкомовна брехуха, а чоловік — гострий як бритва, але чесний. Проте гостра чесність робила з нього "погану людину", солодкомовна брехливість із неї — "чудову жінку" у порочній, традиційній інтерпретації місіс Болтон.
З цієї причини чутки виглядали принизливими. З цієї ж причини більшість романів, особливо популярних, так само принизливі. Сьогодні публіка реагує тільки на звернення до своїх пороків.
Однак балачки місіс Болтон сприяли виробленню нового погляду на селище Тевершел. Виявилося, в ньому вирує й клекоче порочне життя, хоч збоку здавалося, що там панує безпросвітна нудьга. Кліфорд, звичайно, знав більшість згадуваних людей, Коні знала лише одного чи двох. Але картина, яку малювала місіс Болтон, більше нагадувала центральноафриканські джунглі, ніж англійське селище.
— Ви, мабуть, чули, на минулому тижні вийшла заміж міс Олсоп! Подумати тільки! Міс Олсоп, донька старого Джеймса, сама Олсоп від голови до ніг. Знаєте, вони побудували будинок на Пай Крофт. Старий помер минулого року, після того, як упав, вісімдесят три роки мав, та був спритний, мов парубок. І послизнувся минулого року на Бествудській гірці, на ковзанці, яку хлопці залили минулої зими, зламав стегно, і це його вгробило, бідолаха старий, навіть соромно. Отож він залишив Теті всі свої гроші, синам не лишив ні пенса. А Теті, я знаю, на п'ять років… так, їй виповнилося п'ятдесят три минулої осені. Знаєте, вони були такі побожні, даю слово! Вона тридцять років вчителювала в недільній школі, аж доки вмер батько. І тоді почала водитися з одним типом з Кінбрука, не знаю, чи ви його бачили, такий підстаркуватий з червоним носом, досить чепурненький, на прізвище Вілкок, робить у Гарісона на лісопильні. Отже, йому шістдесят п'ять років, ні більше ні менше, а подивитися на них — пара голубків: ходять, узявшись за руки, й цілуються коло воріт, а ще вона сидить у нього на колінах прямо перед центральним вікном на Пай Крофт роуд, щоб усі бачили. А в нього синам за сорок, жінку поховав тільки два роки тому. Мабуть, старий Джеймс Олсоп встав би з гробу, щастя, що звідти нема повернення, а він тримав її в таких шорах! Тепер вони поженилися й переїхали в Кінбрук, кажуть, що вона з ранку до вечора ходить у халаті — ото картина. Я вважаю: ганьба так поводитися в похилому віці! Ах, вони куди гірші за молодих, і дивитися на них ще гидкіше. Особисто я вважаю, що це все фільми. Але ж їх не заборониш. Я завжди кажу: підіть на добрий повчальний фільм, але, ради Бога, тримайтеся подалі від усіх цих мелодрам і любовних фільмів. Хоча б дітей не пускайте! Але от яка справа — дорослі гірші за дітей, а старі побивають усі рекорди. Говорити про мораль — це нікого не цікавить. Люди живуть як заманеться і, мушу сказати, мають на те причини. Нині їм доводиться притамувати свої потреби, тепер шахти працюють так погано, нема грошей. А як усі нарікають — просто жахливо, — особливо жінки. Чоловіки такі добрі й терплячі! Що їм залишається, бідолахам! А от жінки, ті стоять на своєму! Ходять, напускають туману, то збирають пожертви на весільний дарунок для принцеси Мері, то, побачивши усі ті прекрасні речі, які тій піднесли, просто ремствують: хто вона така, чим вона краща за інших! Чому б "Свону енд Едгару" не вручити мені одну шубу, замість того, щоб вручати їй усі шість? Краще б я лишила собі свої шість шилінгів! Хотіла б я знати, що вона мені може дати? Я тут не зберусь на нове весняне пальто, так погано ведеться таткові, а вона має цілі вагони. Пора вже й біднякам мати якісь гроші, надто довго гроші водяться тільки в багатих. Я хочу нове весняне пальто, а де мені його взяти? Я їм кажу, дякуйте, що ви ситі й вдягнені без усіх цих розкішних витребеньок, про які ви мрієте! А вони на мене накидаються: "То чому ж тоді принцеса Мері не ходить у старому лахмітті і все має? Такі, як вона, мають вагони добра, а у мене немає навіть нового весняного пальта. Ну й сором! Принцеса! Купа гною, а не принцеса! Уся причина в грошві, вона й так багата, а їй дають іще! Мені копійки ніхто не дає, а я маю таке саме право, як усі. Не говоріть мені про освіту. Уся причина в грошві. Я хочу нове весняне пальто, так, і в мене його не буде, бо нема грошви". Вони тільки про одяг і думають. Запросто дають сім чи вісім гіней за зимове пальто — ці дочки шахтарів, — зауважте — і дві гінеї за дитячий літній капелюшок. І тоді йдуть до церкви в своїх капелюшках за дві гінеї, дівчата, що в мої часи раділи б капелюшкові за три шилінґи й шість пенсів. Кажуть, що цього року на роковини нашої методистської церкви для дітей з недільної школи побудували поміст, висотою мало не до стелі, так от, кажуть, міс Томпсон, вчителька першого дівочого класу недільної школи, сказала, що на цьому помості сидітиме понад тисячу фунтів нового святкового одягу! Що поробиш — такі часи! І їх не зупиниш. Вони звихнулися на одязі. Те ж саме з хлопцями. Парубки витрачають на себе все до пенні — вдягаються, курять, п'ють у "Майнерз Велфеар", їздять два-три рази на тиждень до Шефілда. Це вже зовсім інший світ. І нічого не бояться, і нічого не поважають оті молоді. Старші чоловіки терплячі й добрі, справді, вони все віддають жінкам. І до чого це призводить. Жінки стають справжніми відьмами. Але парубки вже не такі, як їхні батьки. Вони нічим не поступаються, ні за що, все для себе. Скажи їм, що треба щось відкладати для дому, вони тоді: "Почекає, почекає, поки можу, поживу собі на втіху. Хай інші відкладають!" О, вони такі неотесані й себелюбні, якщо хочете знати. Весь тягар падає на старших, і нічого чекати добра.
У Кліфорда почало вироблятися нове уявлення про селище. Воно завжди відлякувало його, та здавалося більш-менш одноманітним. А тепер?..
— А в народі багато соціалізму, більшовизму? — запитав він.
— О! — сказала місіс Болтон. — Пару крикунів. Та ловляться на гачок в основному жінки. Чоловіки не звертають уваги. Ніколи не повірю, що тевершелців коли-небудь удасться переробити на червоних. Вони для цього надто порядні. Молоді часом щось таке базікають. Не тому, що дійсно переймаються. Просто хочуть мати в кишенях більше грошей, щоб витратити їх у "Велфеарі" чи прогуляти в Шефілді. Це всі їхні інтереси. Коли немає грошей, вони слухають ораторства червоних. Та ніхто не вірить по-справжньому.
— Отже, ви гадаєте, небезпеки немає?
— О, ні! Якби робота йшла добре, небезпеки не було б. Та якщо справи підуть кепсько, то молоді можуть з'їхати з глузду. Кажу вам, це егоїстична, зіпсована публіка. Та я не знаю, як вони взагалі дадуть собі раду: їм усе байдуже, окрім того, щоб покрасуватися на мотоциклах і потанцювати в "Palais-de-danse"[18] у Шефілді. Серйозності їх не навчити. Серйозні вдягаються у вечірні костюми і ідуть в "Паллі", щоб похизуватися перед дівчатами і потанцювати всяких нових чарлстонів і тому подібне. Впевнена, скоро автобус на "Паллі" буде переповнений молодиками в вечірніх костюмах, хлопцями з шахти, це крім тих, які їхатимуть зі своїми дівчатами в машинах та на мотоциклах. Серйозні речі — за винятком бігів у Бонкастері чи Дербі — їх зовсім не турбують, і всі закладаються на кожний забіг. А футбол! Навіть футбол уже не такий, як раніше, нічого спільного. Досить нам цієї тяжкої праці, кажуть вони. Ні, кожної суботи краще рвонути на мотоциклах у Шефілд чи Нотінґем.
— І що ж вони там роблять?
— А, тиняються, п'ють чай в якійсь симпатичній чайній типу "Мікадо", ідуть з дівчиною в "Паллі" чи в кіно, чи в "Емпаєр". Дівчата почуваються так само вільно, як і хлопці. Роблять що заманеться.
— А що вони роблять, коли на все це немає грошей?
— Якось здобувають їх. І тоді починають говорити гидкі речі. Та я не знаю, звідки тут може взятися більшовизм, якщо хлопці хочуть тільки грошей для своїх розваг і те ж саме дівчата — прагнуть тільки гарно вдягнутися, все інше їх не турбує, їм бракує розуму бути соціалістами, їм бракує і завжди бракуватиме серйозності сприймати щось справді серйозно.
Коні дивувалася: наскільки нижчі класи схожі на вищі. Тевершел, чи Мейфер, чи Кенсінґтон — всюди одне й те ж саме.