Мені здалось, що це не дуже добре. Я сказав Ранковому Орлу:
– Поки ви будете чекати своїх друзів сіу, білі завершать будівництво форту, і за його товстими стінами будуть в безпеці від нападу.
– Наші жерці пезперервно моляться. Наші боги обов'язково вкажуть спосіб, щоб ми могли знищити цих білих, які думають, що зможуть вигнати нас з останньої частини наших прерій, – відповів він.
Пізніше, того ж дня, після того, як ми з Чорним Оленем виспались і відпочили, ми з ним обійшли табір чеєнів, і всі, кого ми зустрічали, привітно нам посміхались, і говорили нам на мигах, що задоволені тим, що ми вбили двох зміїв і повернулись. Вони намагалися потоваришувати з вовком, приголубити його, але він уникав чужих, простягнутих до нього рук. Пізніше ми повернулись в табір південних череванів – я хотів поговорити з Ранковим Орлом, поки Чорний Олень відвідував вігвам матері Риб'ячої Шкіри, щоб в деталях розповісти їй про те, як він зустрів свою смерть.
– Як я зрозумів з твоєї розповіді, то ти, перебуваючи в смертельній небезпеці в ущелині біля Брудного струмка, присягнув Сонцю принести в жертву своє тіло? – запитав мене Ранковий Орел.
– Так, але коли ж у мене буде така нагода? Хейя! Можливо, я ніколи не зможу повернутися до свого народу, ніколи не зможу принести себе в жертву в священному вігвамі, який щоліта будують для Сонця, – простогнав я.
– Ти можеш принести свою жертву й тут. Завтра чеєни почнуть будувати для Сонця свій Священний Вігвам (свій ми збудували ще до того, як сюди прийшли) – і під час цієї церемонії я допоможу тобі виконати обіцяне, – сказав він, і я радісно подякував йому за цю пропозицію.
Тож наступні чотири дні, я був свідком священних церемоній чеєнів, знайшовши, що вони сильно різняться від звичаїв мого племені. Дійсно, вони спорудили великий вігвам, схожий на ті, що будуємо ми, але самі церемонії були інакшими: в основному вони були пов'язані з бізонячим черепом, що був розмальований кольоровим орнаментом і прикрашений пучками різних рослин, і великою вовчою шкурою, яка, своєю чергою, була прикрашена дивними малюнками різних кольорів, що символізувало, як сказав мені Ранковий Орел, прадавнього Першого Вовка, наймудрішого і найсильнішого серед богів-тварин.
Вранці останнього дня церемонії я, одягнений лише в нараменник і мокасини, ввійшов в Священний Вігвам в супроводі Ранкового Орла, і він зробив два паралельні надрізи на моєму правому плечі, і два таких же на лівому, і до смужок шкіри між ними, прив'язав мотузки. Протилежні кінці мотузок були прив'язані до черепа бізона, і я вийшов з вігвама, тягнучи за собою цей череп, і звернувся до Сонця, благаючи у нього щастя і довгого життя для мого народу, взамін жертвуючи своє тіло. Цілий день то ривками, то короткими перебіжками я намагався звільнитись від черепа, але смужки шкіри не рвались. Біль був жахливий, і в міру наближення ночі, мені ставало все гірше і гірше. Люди шкодували мене, молились за мене, закликали набратись сміливості. Нарешті, коли сонце сіло, Ранковий Орел сів на череп, покликав мене до себе і звелів, щоб я біг так швидко, як тільки зможу. Я так і зробив. Ха! Нарешті смужки шкіри порвались, я впав на землю й помер. Коли я знову ожив, то виявилося, що я лежу на своєму ложі в вігвамі Голови Видри, а Жінка-Спис змащує мої рани жиром кісткового мозку. Так я виконав обіцянку дану Сонцю. Коли мої священні рани загоїлись, і я міг знову одягти сорочку, я приєднався до Чорного Оленя і Самотньої Антилопи на полюванні, і допомагав їм поратись біля коней, а коли м'яса було вдосталь, я відвідував Ранкового Орла, щоб порозмовляти з ним про деякі речі моєю мовою. Він багато мені розповів про далекі стежки півдня та сходу, якими ходило його плем'я, і якими більше не пройде, бо тепер ці землі заселили білі, число яких безперервно зростає. І кожного разу він закінчував свою розповідь словами:
– Якщо ми сьогодні втратимо цю частину нашої, колись безкрайньої землі бізонів, нам всім прийде кінець – і нам, і чеєнам, і племенам сіу .
Мені дуже хотілося побачити форт, який збудували білі, хоча б здалеку подивитись, як вони працюють, і я не один раз благав Ранкового Орла взяти мене туди. Він незмінно відповідав:
– Ти побачиш білих, і допоможеш нам в бою проти них, коли прибудуть племена сіу.
Ми з Чорним Оленем багато розмовляли про майбутню битву, і нарешті вирішили так: ми обов'язково її побачимо, але самі в ній участь не братимемо, якщо лише білі самі на нас не нападуть. Ми ухвалили й інший план на майбутнє: як тільки битва завершиться, ми повернемось до свого народу. Голова Видри, його дружини, Ранковий Орел та інші мешканці двох таборів хороші люди, дуже добрі до нас, і ми не повинні завдати їм горя, тому ми підемо лише на своїх конях.
Розділ 10. Шкура білого бізона.
Племена сіу кочували десь біля Великої річки, нижче гирла річки Лось. Вони постійно слали до нас гінців, щоб передати чеєнам та південним череваням, щоб ті запаслись терпінням і чекали на них, і що вони продовжують полювати, щоб придбати рушниці, кулі та порох, так необхідні для майбутньої війни з білими. Дні йшли за днями, минали місяці, а вони все не приходили. Декотрі з молодих воїнів наших двох племен втрачали терпіння, і, не прислухаючись до наказів вождів, декілька разів ходили в набіги й убили кількох білих, яких застали зненацька далеко від форту. Ми з Чорним Оленем теж втрачали терпіння, очікуючи прибуття сіу. Ми декілька разів укладали плани на те, як повернутися до своїх, але завжди вирішували трохи зачекати, щоб все ж таки побачити велику битву з білими. Не раз за час цього довгого очікування наші два табори кочували на інші мисливські угіддя, і нарешті, коли вже настала зима, ми зупинились біля Брудного струмка, неподалік тієї ущелини, в котрій ми з Чорним Оленем знайшли захист від зміїв. Туди, одного доволі теплого дня і прибув гонець сіу. Новини, які він привіз, привели обидва наші табори у велике збудження: троє їхніх племен стоять на річці Язик, і очікують нашого прибуття, щоб, об'єднавшись, піти на війну з білими. Гонець прибув під кінець дня, і, попоївши, негайно вирушив в дорогу, щоб сповістити своїх, що ми приєднаємось до них якнайскоріше. Зайшла ніч, коли ми вирушили до річки Язик. В загоні були майже всі воїни обох племен та багато жінок. Жінка-Спис та Добра Співачка супроводжували Голову Видри, щоб побачити битву, і зробити все, що потрібно, щоб ми не відчували незручностей в поході. Ми рухались всю ніч, і лише одного разу зупинилися на короткий привал, і ще до полудня наступного дня побачили великий табір трьох племен Сіу. Його розмір вразив мене — там було багато людей, не менше, ніж в трьох племенах мого народу, і це були лише троє їхніх племен. Який же це численний народ, подумав я. Наче кидаючись у бій, ми влетіли в великий табір, і після того, як старі друзі зустрілись і обмінялись привітаннями, наші вожді звеліли нам пройти вниз за течією річки, і там поставити наш табір. Потім, коли вожді порадились і вирішили, що робити, чеєни і південні черевані одягли своє військове вбрання, осідлали коней і двічі об'їхали табір сіу, співаючи бойових пісень. Наступного ранку табір згорнули, і всі вирушили вверх за течією річки Язик, до гирла невеликого струмка, що впадав в неї, і, як сказав мені Ранковий Орел, називався струмком Куди Не Підходять Кроу. Доки ми туди їхали, я звернув увагу на дещо, що сильно здивувало мене: незважаючи на всі старання та полювання, рушниць у сіу було обмаль. В порівнянні з моїми одноплемінниками, вони були бідняками – дев'ять воїнів з десяти були озброєні лише луками і стрілами. Я сказав про це Ранковому Орлу, і він пояснив мені, що там, де вони живуть, мало хутряного звіра, і в білих торговців обмаль рушниць для продажу. Наступного ранку, ще затемна, всі воїни одягли військове вбрання, і являли собою прекрасне видовище, особливо сіу в своїх чудових головних уборах, що спускалися до самих п'ят і майоріли під час скачки. Залишивши в таборі кількох жінок, ми рушили вгору за течією по струмку, потім по його правому руслу, зупинившись на пласкій рівнині біля підніжжя крутого хребта, що розділяв притоки річки Язик і струмка Солодкої Сосни, що впадає в Порохову річку. На другому кінці хребта, як сказав мені Ранковий Орел, в долині струмка Солодкої Сосни стояв форт білих людей. Там, на рівнині, воїни сіу вистроїлись в лінію, черевані були справа від них, чеєни зліва. Ранковий Орел залишив свій загін, і приєднався до Голови Видри, Чорного Оленя і мене посеред чеєнів. Потім із лави сіу виїхав такий дивний чоловік, що я скрикнув від подиву – він був одягнений в жіночу сукню, на голові була пов'язка зі шкіри, пофарбованої в чорний колір, а зі зброї не мав при собі навіть ножа. Це був, як повідав мені Ранковий Орел, наймогутніший Жрець Сонця серед всіх племен Сіу, і був він, як мені сказали, наполовину чоловіком, наполовину жінкою.
Дивний жрець піднявся на хребет і зник з наших очей, та невдовзі з'явився знову, і тепер він дув в кістяний свисток. Зупинившись перед нашими лавами він сказав вождям (як передав мені Ранковий Орел) :
– В мене є десять воїнів, по п'ятеро в кожній руці, вони потрібні вам?
Один з вождів відповів йому:
– Ти думаєш, що десяти воїнів буде досить? Ні, цього дуже мало, нам це не потрібно.
Дивний жрець знову піднявся на хребет, дмухаючи в свисток, і заспівав пісню, в якій просив Сонце бути милостивим до нього. Цього разу його не було довше, і повернувшись, він запитав вождів:
– Тепер у мене десять воїнів у кожній руці. Візьмете їх?
Відповів йому вождь сіу, найголовніший серед присутніх, на ім'я Чорний Щит:
– Ні, ми їх не візьмемо, цього недостатньо для такої кількості тих, що зібралися тут.
Дивний чоловік знову пішов, зигзагами піднявся на хребет, дмухаючи в свисток і благаючи Сонце про милість і допомогу, і коли він повернувся, то крикнув Чорному Щиту:
– В моїй правій руці тридцять воїнів, а в лівій двадцять. Що скажеш?
– Недостатньо для багатьох з нас. Нам потрібно більше, щоб винагородити нас за похід і битву, – відповів Чорний Щит.
Вчетверте жрець Сонця піднявся на хребет, зник з очей і довго не приходив. Він повернувся на коні, і мчав так швидко, як тільки міг, зіскочив з нього, і, вдаривши долонями по землі, крикнув:
– Тепер у мене більше сотні воїнів…
Решта його слів потонули в криках воїнів.