Тому сьогодні я скажу вам лише одне, майстре Хінтаме: уважно обміркуйте те, що ви почули. Ви художник, у вас є очі, які бачать зовнішній світ, але ваші картини довели мені, що ви також можете бачити світ в середині його. Якщо бажаєте, я вас не покину. Я був учителем багатьох, я хочу бути і вашим. Хліба у вас буде вдосталь, я вам обіцяю, але це є ще найменшим. Я збагачу й ті дари, якими вас Бог обдарував... — Він став перед Мельхіором, поклав йому на груди свою тонку, але вкриту буйним волоссям руку. — Тут, із цієї землі, я викопаю нові скарби; ви будете малювати так, як ніхто до вас не малював.
Рука магістра на мить лягла на груди маляра. Мельхіор відчув, що з тієї руки тече невідомий флюїд, ніжна, позбавляюча почуттів рідина. Коли Карл ван ден Кауденберг відпустив його, Мельхіор схопився за груди. Відчувши запаморочення, він насилу підвівся, соромлячись водночас, що інша людина помітить його слабкість. А коли незабаром після цього він стояв на вулиці, то не міг точно пригадати, як він покинув багатий будинок біля озера; мабуть, господар провів його бічним проходом через сад, огороджений стіною, і хоча Мельхіор збентежився й хвилювався настільки, що він хотів би втекти, він завжди, здавалося, тікав від життя! — у цьому саду, поміж стінами, вкритими шпалерами, він побачив жінку в повному розквіті — задумливу, але сяючу, таку, яку іноді бачать уві сні; бо коли він пізніше спробував пригадати це зі своєї пам'яті, йому здалося, що це міг би бути трояндовий кущ.
Він повернувся до постоялого двору й кинувся на ліжко, попустивши пояс і комір, бо йому було важко на серці. У його вухах лунала князівська обіцянка магістра: — Малюватимеш так, як ніхто до тебе не малював... Ці слова пробудили в ньому омріяні бачення сміливих і невідомих творів, про які таємно мріє кожен художник. Його раптово охопив потрясіння: зображення цих чудових картин видалося йому мрією диявольської гордині, а слова Кауденберга — найзгубнішою спокусою, яку він коли-небудь зустрічав. Він зіскочив з ліжка і застебнув ремінь, бажаючи вибратися; він не знав іншого способу шукати захисту, крім того, який йому показували з дитинства. Через мить він уже стояв перед каплицею, яку знайшов у свій перший вечір у місті. Він зазирнув усередину — там, як і було, порожньо; він здригнувся, від швидкоплинного страху, що не зможе переступити поріг, але вмочив руку в святу воду, перехрестився і ввійшов. Він шукав у темряві місце, де було Пресвяте Таїнство, але нічого не міг побачити; він відчув, ніби орда бунтівних духів увійшла разом з ним до каплиці, важко дихаючи; як зграї шелесту осіннього листя, вони кружляли навколо стовпа, під яким він стояв, їхні хвости й крила огидно тріпотіли навколо його скронь і волосся, і коли він з криком упав на надгробки й почав промовляти Отче Наш сухими губами, вони втекли крізь балки даху. .
Мельхіор поволі опановував себе думкою, що тепер не чекатиме й дня, щоб повернутися додому. Він залишить Антверпен самому собі, а художників самим собі. Коли він нарешті опиниться на шляху назад до Брабанту, можливо, все це здасться йому одним довгим, одержимим сном, однією єдиною довгою спокусою з царства диявольських видінь, які він, не без причини,так уперто провокував.
Ще не закінчив він приготування до подорожі, пошуки супутників, які, як і він сам, прямували б на північний схід, як одного вечора знову прийшов Орлі, ніби в таємниці відчув запах Мельхіорового наміру. Брабантцю мало що було казати, Орлі мабуть помітив його збентеження, але, як завжди, спокійно посміхався.
— Бачу, ти хочеш залишити нас?
Мельхіор підтвердив.
— З відповідями на свої запитання?
Орлі сказав це тихо й повільно.
Мельхіор збентежено відвернув голову:
— Я був у магістра, більше запитань не маю.
Орлі посміхнувся:
— А тобі не цікаво?
Мельхіор знизав плечима.
— Що?
Орлі не відповів прямо.
— Син'є ван ден Кауденберг доручив мені ініціювати тебе настільки далеко, наскільки ти бажаєш.
— Чого ще я можу бажати? — відповів тим же тоном Мельхіор.
— Ми проводимо зустрічі, — сказав Орлі.
Стомлений спокій, який запанував у серці Мельхіора після бурі минулих днів, знову був розхитаний.
— Друже Орлі, — сказав він майже нечутно, — я вже надто багато наслухався. Я боюся ваших зустрічей...
Орлі продовжував посміхатися.
— Ти відчуваєш страх перед привидами, Мельхіоре. Є стара заповідь йти напроти того, чого людина боїться.
Той мовчав. Він знав, що антверпенець правий, і водночас опирався; у нього було відчуття, що братство не відпустить його, з тих пір, як сам подав йому руку. Трохи вагаючись, він запитав:
— Що я побачу на ваших зустрічах?
Орли обвів маленьку кімнату.
— Не тут, де стіни мають вуха.
Тому вони вийшли з постоялого двору. Місто, повне сутінків, приглушеного шуму й поодиноких вогнів, з кожним кроком здавалося Мельхіорові все менш знайомим, але він хоробро йшов цією бруківкою. Слова Орлі, сказані півголосом під час ходьби, тверезі й водночас таємничі, вразили його дивною відчуженістю.
— У нас немає власної церкви, — сказав Орлі, — і ми відвідуємо існуючі церкви лише для того, щоб показатися світові, як цього очікують від усіх. Але в утробі матері, в прихованих склепіннях, ми опиняємося оголеними, як рівні собі — чоловіки і жінки.
— В утробі? — запитав Мельхіор, який йшов поряд з Орлі.
— Ми живемо в місті торговців і складів — говорив Орлі приглушеним голосом, — тут не бракує підземних підвалів і майстерень, до яких наші віруючі можуть знайти дорогу вночі.
За подвір'ям церкви Діви Марії вони повернули до річки, зупинилися там і притулилися до стінки на березі. Могутня вежа собору, мов невідоме велетенське дерево, била в зоряне небо, чорні хвилі Шельди були срібними, таємними спалахами. Позаду Мельхіор відчув хаос гори Всіх Святих, де в метушні злодійських притулків і дешевих шинків невиразно пульсувало й нявкало, ніби того дня життя й там було оповите синім прядивом літньої ночі.
Мельхіор глибоко вдихнув.
— Я відчуваю якусь таємницю, — сказав він, — але я її не розумію. Ваш великий магістр кладе її переді мною і водночас попереджає мене. Навіщо ці підвальні склепіння і ця нагота?
— Таємниця наготи… — відповів Орлі. – Перед нею встав вже Ван Ейк і багато інших, які намалювали першу людську пару. Вони торкнулися початку, не маючи можливості пояснити його; у них була луска перед очима. Вони оплакували рай і першу людську пару, як втрачене щастя. У темряві склепіння, де обіймаються діти Адама, через утробу ми повертаємося до щастя, яке втратили лише ті, хто вірить проповідям священиків.
— Загадки, одні загадки! — гірко вигукнув Мельхіор, і одразу стишив голос. — Ваш магістр привів мене до цього порогу пізнання, але не допоміг мені його переступити.
Орлі тихо засміявся.
— Невже ти ніколи не думав до кінця і не наважувався думати до кінця, несмілива душе? В утробі, кажу, відбувається шлюб тих, хто має в собі світло. Кожна пара, присутня там, стає однією плоттю, але чоловіки не запліднюють. Це серафімське весілля, як обійми ангелів, які не народжуються і не народжують. Хіба магістр не сказав тобі, що в адамітів сім'я повертається в кровообіг життя і запліднює знання та життєву силу?
— А у жінок, — спитав Мельхіор, — які, як ти кажеш, повинні стояти нарівні з чоловіками?
Орлі притримав Мельхіора за руку.
— Необізнані справляють шлюб раз в житті – сказав він: — Адаміти відновлюють свій шлюб кожного разу, коли якась пара поєднується. Годинами чоловік перебуває у своїй коханій і наповнює її своїм захватом, годинами вона тримає його у своїй утробі і в обіймах як сина й коханця, година за годиною сила обох відновлюється. Поміркуй, що це означає, поміркуй, як священнослужителі ставляться до жінок: бездушні істоти, передпокій сатани, відкинуті Богом. У нашому культі жінка чиста разом зі своїм чоловіком, і разом з ним вона піднімається на висоту, яку відчула Єва, як це представив Ян ван Ейк у Поклонінні Агнцю. Повторюю тобі, Мельхіоре, — ван Ейк доторкнувся до загадки. Ми, діти Адама, доторкуємося не лише первоначала, ми в невинній наготі робимо загадку правдою людського буття, будь-коли як захочемо.
Він замовк, Мельхіор обома руками вчепився в стіну пристані. Але цього разу він не бачив перед собою безодні; він заплющив очі і подумки побачив картину раю, роботу Орлі. Але картина оживала: хвилювалася трава під теплим вогким вітром, квіти й рослини похилилися в денному світлі, мов тверді, як метал, зорі, річкові хвилі грали в сильній течії, пальми ворушили своїм великим листям, мов руками, тварини ожили, ворушилися, одні паслися, інші піднімалися на задні лапи, ніби танцювали, птахи розбігалися синіми та білими хмарами між деревами, пір'я та квіти кружляли в повітрі й падали на людську пару, на чоловіка і жінку, які крокували назустріч один одному з бічних стулок триптиха, все ще витягнувши руки в безгрішному бажанні. Між ними ніжний лицар Христос посередині картини світився все більше й більше золотим, танучи в золоту хмару, чим ближче Адам і Єва наближалися один до одного: він схилявся над ними, як золотий дощ, і вони теж повільно сяяли в ангельському світлі, коли торкалися й обіймалися.
У Мельхіора запаморочилося в голові від щастя й блаженного передчуття.
— Виповнилося… — затинаючись, промовив він.
Повільно він приходив до тями, біля його ніг пливла Шельда, а на ній корпуси кораблів, як нічні тварини, що зітхають уві сні, позаду Гора розпусниць і негідників — ціле місто, яким він уже наситився. , місто, наповнене могутністю, шахрайством та егоїзмом.
Орлі все ще міцно тримав його.
— Ти бачив? — запитав він так, наче знав, що діється в Мельхіорі. Той кивнув у темряві. — Так завжди, — сказав антверпенець, — одкровення приходить до кожного, хто є готовим, ти ж був призначений для цього з першого ж дня.
Повернулись і пішли до міста, де розійшлися — Орлі з панібратською сердечністю, ніби бачачи Мельхіора вже наверненим, Мельхіор ж все ще був вражений несподіваним даром красномовства, який відкрив його брат, а ще більше — серафімічним видінням, яке дали йому слова Орлі. Але після повернення до заїжджого двору він був як ніколи переконаний, що мусить покинути Антверпен якомога швидше.
Він востаннє поїхав до міста, щоб купити подарунки для Кіліаана та його сім'ї, бо, хоча обличчя близьких вимальовувалися перед ним лише тьмяно, відтіснені непереборною силою свіжих переживань, вони все одно були тим зв'язком, який об'єднував його з минулим й батьківщиною, де також було його майбутнє, і Мельхіор думав про них із хвилюванням.