Він відповів, що в нього нема ні освяченої каплиці, ні обрядових надібок, а тому навіть я не зможу побачити в цьому римо-католицтво, – він дотримався цієї умови й сказав до себе самого тільки кілька слів латиною, які я не зрозумів, а тоді вилив їй миску води на голову й голосно промовив по-французькому: "Маріє (так чоловіка просив мене назвати її, бо я був її хрещеним батьком), я хрещу тебе в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа", аби не виявити свою конфесію. А тоді благословив латиною, а Вілл Аткінс або гадав, що то французька, або просто не звернув увагу.
Щойно хрищення звершилось, ми їх одружили, і після шлюбу він звернувся до Вілла Аткінса та напутив його й далі зберігати свій лагідний настрій, змінити своє життя, казав, що покути не буде, якщо він не залишить свої злочини в минулому, пояснив, яка честь йому від Бога залучити дружину до християнства, і щоб він не змарнував благодать від Бога, який дивитиметься і, якщо побачить, що дикунка стала кращою християнкою за нього, то відкине його як знаряддя Своєї волі. Священик сказав їм багато хорошого, а потім ввірив їх ласці Божій, ще раз поблагословив (і це все я перекладав англійською) і завершив церемонію. Гадаю, це був найприємніший день у моєму житті.
Але священик цим не упинився, бо хотів похристити всіх 37 дикунів, задля чого він би й залишився на острові, проте я переконав його, по-перше, що цей намір відразу здійснити не вдасться, і, по-друге, що й без нього тут усе владнається.
Давши раду справам на острові, я вже збирався повернутися на корабель, коли до мене підійшов юнак, котрого я врятував з голодуючого корабля, і сказав, що, наскільки йому відомо, в мене є священик, і я організую шлюби англійців з дикунками, а він саме знайшов собі дівчину до пари й сподівався, що я не заперечуватиму проти того, аби повінчати їх християнським звичаєм до мого від'їзду. Я припустив, що це та молодичка, що була в його матері за служницю, бо інших християнок на острові не було, і тому почав йому казати, аби він не робив нічого зопалу чи через свою самотність. Я пояснював, що він має у світі певне становище й гарних друзів, і це мала б і дівчина розуміти, до того ж вона не лише бідна служниця, а ще й не рівня, бо їй двадцять шість – двадцять сім років, а йому – сімнадцять-вісімнадцять, тим часом він з моєю допомогою видістанеться звідси і ще потрапить додому, й там шкодуватиме через свій вибір, і така ситуація зашкодить їм обом.
Я б і далі говорив, але він усміхнувся й перервав мені мову та з пошаною сказав, що я помилився в своїх здогадах, бо він думав про інше… але йому приємно, що я дбаю про його майбутнє й можливість повернутись додому, і ніщо б його більше на острові не тримало, проте загрози моєї тривалої подорожі морем та тривала відірваність від друзів змушують його просити допомогти йому облаштуватись на острові – надати невеличкий маєток, пару слуг та деякі необхідні речі, і він собі житиме, як фермер, і чекатиме на щасливу днину, коли я повернусь до Англії та визволю його з острова. Він сподівається, що доти я його не забуду, а він передасть через мене листи до своїх лондонських друзів, де він розповість про мою доброту і про те, де та з чим я його залишив, а також пообіцяв, що всі його надбання на острові за час моєї відсутності він, повертаючись до Англії, перепише на моє ім'я. Як на його роки, він висловлювався дуже гарно, і ще більше припав мені до душі, коли рішуче заявив, що йдеться не про його вибранцю. Я всіляко запевнив його, що як випаде мені щасливо повернутись до Англії, я обов'язково доправлю листи та влаштую його справи, і при цьому – нехай не сумнівається – ніколи не забуду, в якому стані я його залишив на острові.
Тим часом мені кортіло взнати, про чий же шлюб ідеться, і він зрештою сповістив, що це мій Майстер на всі штуки та його служниця Сусанна. Я був приємно здивований, бо ці двоє дійсно були собі до пари. Про вдачу майстра я вже писав, а нареченої була чесна, скромна, розважлива і побожна, тямуща, вродлива, промовиста, але небагатослівна, чемна і вихована, слова не позичала і все до пуття, хазяйновита, ніби створена для того, аби всім островом керувати, ще й з манерами.
Таку чудову пару ми вінчали того ж дня. Я був весільним батьком нареченої і дав за нею наділок на острові, а також ґрунти молодим для плантації. З нагоди цього шлюбу та прохання юнака надати йому ґрунти на острові, я взагалі вирішив парцелювати острів, аби надалі уникнути земельних конфліктів.
Ділити землю я доручив Віллові Аткінсу, бо він тепер став іншою людиною, тверезим, поважним господарем, аж надто побожним і реліґійним, – отже, дозволю собі виснувати, що покута його була щира. Він ділив як слід, усім на догоду, і мені лишалося тільки записати перелік парцелювання на папері, підписати й покласти печатку, – тепер документ визначав межі та засвідчував надане мною право на власність і спадкування відповідних плантацій та фарм з усіма вдосконаленнями, здійсненими ними та їхніми спадкоємцями, а решту острова закріплював у моїй власності та визначав поземельне за плантації до сплати через одинадцять років, якщо я чи мій представник зажадають його отримати на підставі цього паперу. Щодо урядування та місцевих законів, я сказав, що вони їх собі встановлять краще за мене, тільки-но взяв у них обіцянку жити в любові й добросусідстві, – і по цьому вирішив лаштуватися у дорогу.
Іще одна важлива річ: громаду я облаштував, і вона могла братися до роботи, але ж на острові у закутку оселилося тридцять семеро самостійних безробітних індіянців, насилу здатних час від часу здобути якусь поживу, але ні господарства, ні маєтку в них не було.
Я запропонував губернаторові іспанцю піти до них із батьком П'ятниці та спонукати їх або перебратися в інше місце й самим братися до рільництва, або разом зі своїми сім'ями йти до острів'ян слугами з умовою відповідного утримання, але уярмлення у відверте рабство я б не дозволив, бо внаслідок капітуляції вони зберегли свою свободу, а правила піддання ніхто ж не скасовував.
Вони радо погодились і залюбки повернулися з ним: трьом чи чотирьом, які погодились, ми виділили ґрунти для за господарювання, а решта схотіла стати слугами кількох сімей осадників. Унаслідок цього моя колонія набула наступного вигляду: іспанці володіли моїм першим осідком, який став столицею, та розширили свої плантації здовж потічка, який утворював описану вже бухточку, – аж до мого фільварку; надалі вони загосподарьовували землі у східному напрямі.
Англійці селилися на північному сході, де спершу жив Вілл Аткінс із товаришами, й надалі посувалися в південному й південно-західному напрямі – у тил іспанцям; плантації при нагоді прирощувалися, й усім вистачало ґрунтів. Увесь схід острова лишався незаселений. Туди для своїх варварських учт могли припливати дикуни, і якщо вони нікого не чіпатимуть, то і їх ніхто не зачепить, і так вони згодом і чинили, а про їхні напади на плантаторів я більше не чув.
Розділ VIII. Рушаємо з острова до Бразилії
Аж тепер я згадав, що обіцяв своєму другові священику влаштувати так, щоб за його відсутності налагодилася справа навернення дикунів, і сказав, що справа вже стає до ладу, бо дикуни розподілилися між християнами, і все буде як слід, якщо кожен християнин опікуватиметься підлеглими йому дикунами.
Він одразу підкреслив оте "якщо". "Як же їх до цього спонукати?" – запитав він. Я відказав, що ми скличемо усіх і зобов'яжемо або обійдемо усіх по черзі, що священик визнав за краще. Ми розподілили роботу: він піде до іспанців, котрі були папістами, а я – до англійців, котрі були протестантами, і ми усіх їх зобов'язували й брали обіцянку не ділити дикунів на папістів і протестантів, прилучаючи до християнства, а просто розповідатимем їм про істинного Бога та їхнього Збавителя Ісуса Христа, і всі вони пообіцяли ніколи не сперечатися між собою про реліґію.
Прийшовши до дому Вілла Аткінса, я побачив, що згадувана молодиця й Аткінсова дружина стали товарками, й чесна, реліґійна молодиця довершила Аткінсову справу, – не минуло й чотирьох днів після описуваних подій, і новохрещена дикунка стала взірцевою християнкою, що рівні їй я у світі не бачив.
Уранці, напередодні відвідин, мені спало на думку, що серед найпотрібніших речей я ж не залишив їм Біблію, а тим часом дбайлива вдова, моя добра приятелька, надіслала мені з Лісабону вантаж на сто фунтів, що до нього вона запакувала три Біблії й молитовник. Цей даток доброї жінки виявився набагато важливішим, ніж вона припускала, бо Книги збереглися для науки тих, хто мав із них більший за мене пожиток.
Я поклав одну Біблію до кишені і, коли прийшов до намету чи оселі Вілла Аткінса та побачив, як бесідують про реліґію молодиця й Аткінсова хрещена дружина (бо Аткінс радо мені про це сповістив), поцікавився, чи вони тепер тримаються свого гурту, та почув од нього у відповідь "Так", – тож ми з ним увійшли до приміщення, де справді обидві жінки бесідували. "О сер, – звернувся до мене Вілл Аткінс, – коли Бог примиряє з собою грішників, відступників повертає додому, Йому не потрібні вістуни, і в моєї дружини новий навчитель: мені таке завдання не до снаги, і небо послало цю молодицю – вона здатна привести у хрест цілий острів дикунів". Жінка зашарілася й хотіла піти, але я попросив її лишитися і сказав, що це благородна робота, й Бог її за це благословить.
Ми трохи побалакали, а я тим часом пороздивлявся, але книжок не помітив, і тоді поліз у кишеню і витягнув свою Біблію. "Ось, – сказав я Аткінсу, – такого посібника у вас ще не було". Йому з ураження аж мову одібрало, але, оговтавшись, він обережно взяв книгу обіруч і звернувся до дружини: "Дивись-но, люба, хіба я не казав, що Бог і в небі чує все, що ми кажемо? Ось книга, про якої я молився, коли ми з тобою стояли на колінах під кущем; бог почув нас і послав нам книгу". Відтак його поривала радість, і він палко дякував Богові та вмивався слізьми, наче дитина. Дружина його теж була вражена і цілком повірила, що сам бог послав їм цю книгу на прохання чоловіка. Власне, це й була для неї удача, і не важко було б переконати бідолаху в тому, що з неба навмисне був посланий вістун, щоб принести цю книгу.
Але у такій важливій справі не можна вводити в оману, і я пояснив молодиці, що ми не хотіли б, аби новонавернена зопалу неправильно все зрозуміла, і тому просили розтлумачити подрузі, що Бог, звичайно, може виконувати наші прохання, проте це особливий випадок, і, зрозуміло, на пряму віддяку з неба розраховувати не слід.
Молодиця так згодом і зробила, і втручання священика не знадобилося, бо то була б неприпустима облуда.