Його дочка, хоч і одиначка, мадмуазель Саркюс, усе багатство якої полягало в її красі, могла б, мабуть, вмерти, але ніяк не жити на плату, яку одержує конторник нотаріуса в провінції. Молодий Сібіле, родич Гобертена за якимись досить важко уловлюваними в плутанині родинних схрещень зв’язками, що обертають на кузенів мало не всіх мешканців маленьких міст, дістав турботами свого батька й Гобертена поганеньке місце в оціночному управлінні. Бідняк мав страшне щастя стати батьком двох дітей за три роки. Секретар суду, обтяжений сам п’ятьма дітьми, не міг допомагати старшому синові. Мировий суддя мав тільки будинок у Суланжі й сто екю ренти. Ось чому пані Сібіле-молодша більшу частину часу залишалася в свого батька, живучи в нього разом із своїми двома дітьми. Адольф Сібіле, якому доводилося роз’їжджати по сьому департаменту, час від часу відвідував свою Аделіну. Може, саме в таких умовах шлюб і приводить до плодючості жінок.
Вигук Гобертена, який легко зрозуміти завдяки цьому побіжному оглядові життя молодого Сібіле, потребує ще деяких незначних пояснень.
Адольф Сібіле, як можна було побачити з його опису, винятково непоказний, належав до того розряду чоловіків, що можуть увійти в жіноче серце лише крізь мерію і церкву. Обдарований гнучкістю пружини, він поступався, маючи на увазі настояти на своїй думці; ця обманлива властивість скидається на боягузливість; але учеництво в конторі провінційного нотаріуса примусило Сібіле засвоїти звичку ховати цю хибу під маскою похмурості, що симулювала відсутню силу. Багато фальшивих людей приховує свою вульгарність під різкістю; будьте з ними різкі, і ви справите дію удару шпильки в надутий пузир. Такий був син секретаря суду. Але тому, що люди здебільшого не спостережливі, а серед спостережливих людей три чверті роблять свої спостереження вже після факту, то буркотливість Адольфа Сібіле вважалася за грубувату прямоту, – рису, яку вихваляв його патрон, – і за незговірливу чесність, ще не виявлену жодною пробою. Бувають люди, яким їх хиби так само служать на користь, як іншим – їх достоїнства.
Аделіна Саркюс, гарненька жінка, вихована своєю матір’ю, що вмерла за три роки до цього шлюбу, так добре, як тільки може мати виховати свою єдину дочку в маленькому глухому містечку, кохала молодого й вродливого Люпена, єдиного сина суланжського нотаріуса. В перших розділах цього роману старий Люпен, який намічав для свого сина Елізу Гобертен, послав молодого Аморі Люпена до свого кореспондента, нотаріуса Kpoта в Париж, де під приводом вивчання актів і боргових контрактів Аморі наробив багато актів шаленства й боргів, підштовхуваний до цього якимсь Жоржем Маре, учнем нотаріуса, багатим парубком, що відкрив йому таємниці паризького життя. Коли нотаріус Люпен поїхав шукати свого сина в Париж, Аделіна вже звалася пані Сібіле. Сталося це тому, що коли з’явився закоханий Адольф, старий мировий суддя, спонукуваний Люпеном-батьком, прискорив шлюб, на який Аделіна погодилася з відчаю.
Служба в оціночному управлінні – ніяк не кар’єра, вона, як і багато подібних адміністративних посад, без усякої будучини, – щось на зразок дірки в урядовій шумівці. Люди, які провалюються в ці дірки (межова частина, шосе й мости, учительство тощо), завжди трохи запізно помічають, що спритніші, сидячи у них під боком, висмоктують соки з народу, – як кажуть письменники з опозиції,– щоразу, як шумівка занурюється в податковий казан з допомогою апарату, називаного бюджетом. Адольф, працюючи з ранку до ночі і дуже мало одержуючи за роботу, незабаром переконався у безплідній бездонності своєї діри. Отже, подорожуючи з громади в громаду і марнуючи свою платню на взуття й дорожні витрати, він мріяв знайти стале й вигідне місце.
Не бувши косооким і не маючи двох дітей від законного шлюбу, не можна уявити, як за три роки страждань, змішаних з коханням, мала розростися честолюбність цього парубка, в якого однаково косили й розум і очі, а благополуччя стояло не дуже твердо, щоб не сказати, – було косоноге. Головним спонукальним моментом прихованих поганих вчинків і невиявлюваних підлот, можливо, буває неповне щастя. Людина, може, легше мириться з безпросвітним нещастям, ніж з проблисками сонця та кохання крізь безперервний дощ. Якщо від цього захворює тіло, то й душа захворює на проказу заздрощів. У дрібних натур ця проказа перетворюється на боязку й разом з тим брутальну жадібність, одночасно й зухвалу, й приховану; у людей освічених вона породжує антисоціальні учення, що використовуються як засіб панування над вищими. Чи не можна б зробити прислів’я з такої думки: "Скажи мені, що ти маєш, і я тобі скажу, що ти думаєш"?
Кохаючи свою дружину, Адольф щогодини твердив собі: "Я зробив дурницю! В мене три ядра і тільки дві ноги! Треба було створити собі статки ще до одруження. Завжди б знайшлась яка-небудь Аделіна, а тепер Аделіна не дасть мені знайти багатство".
Родич Гобертена, Адольф зробив йому три візити за три роки. З кількох слів Гобертен помітив у душі свояка цей бруд, готовий згоріти в палких помислах про узаконену крадіжку. Він лукаво промацав цей характер, готовий піддатися першому-ліпшому задумові, аби при цьому можна було поживитися. Кожного відвідування Сібіле приказував:
– Дайте мені яку-небудь роботу, кузене. Візьміть мене до себе в прикажчики і зробіть своїм наступником. Подивіться на мене в ділі! Я здатний ворочати горами, щоб дати моїй Аделіні, я не кажу вже – розкішне, а хоч би скромне існування. Ви створили щастя панові Леклерку, чому б вам не влаштувати мене в Парижі… в банку?
– Подивимося пізніше, я тебе влаштую, – відповідав честолюбний родич. – Набирайся знань, усе придасться!
При таких настроях лист, яким пані Судрі вимагала якнайшвидшого прибуття свого протеже, примусив Адольфа примчати в Суланж, будуючи тисячі повітряних замків.
Саркюс-батько, якому Судрі вказали на потребу поклопотатися на користь зятя, на другий же день пішов відвідати генерала й запропонувати йому Адольфа в управителі. На пораду пані Судрі, що відігравала роль оракула маленького міста, дідусь захопив з собою свою дочку, яка дійсно справила найсприятливіше враження на графа де-Монкорне.
– Я не схвалю рішення, – сказав генерал, – не навівши довідок; але я нікого не шукатиму, аж поки з’ясую, чи відповідає ваш зять усім умовам, потрібним для цієї посади. Бажання залишити в Егах таку чарівну особу…
– Матір двох дітей, генерале, – досить тонко сказала Аделіна, щоб уникнути залицянь кірасира.
Усі кроки генерала прекрасно передбачили подружжя Судрі, Гобертен і Люпен, які забезпечили свого кандидата підтримкою у головному місті департаменту, де є вищий суд, – радника Жандрена, далекого родича голови суду у Віль-о-Фе; прокурора вищого суду, барона Бурляка, якому був підлеглий Судрі-син, прокурор першої інстанції; нарешті, якогось радника префектури, на прізвище Саркюс, троюрідного брата мирового судді. Починаючи від свого повіреного у Віль-о-Фе до префектури, де генерал побував особисто, усі висловилися на користь бідного і до того ж цікавого, як казали, чиновника оціночного управління… Його шлюб робив Сібіле таким самим бездоганним, як роман міс Еджворт, і, крім того, створював йому славу безкорисливості.
Час, який з неминучості провів звільнений управитель в Егах, він використав для того, щоб створити своєму колишньому хазяїнові труднощі, уявлення про які може дати одна з коротеньких сцен, розіграних ним. Вранці в день свого від’їзду він постарався зустрітися з Курткюїсом, єдиним сторожем, якого він тримав в Егах, що за своїми розмірами вимагали принаймні трьох сторожів.
– Ну, що ж, пане Гобертен, – сказав йому Курткюїс, – у вас, отже, сталися нелади з нашим хазяїном?
– Тобі вже сказали!.. – відповів Гобертен. – Ну, так, генералові забажалось командувати нами, як своїми кірасирами. Він не знає бургундців! Пан граф невдоволений з моєї служби, а тому, що я не вдоволений з його ставлення, то ми з ним і посварилися, мало не до кулаків, бо він несамовитий, як та буоя… Бережися тепер, Курткюїс! Ех, старий, думав я дати тобі кращого хазяїна…
– Я це знаю, – відповів сторож, – і добре б вам послужив. Далебі, коли двадцять років знаєш один одного! Ви ж мене сюди поставили ще, як жила наша бідна, дорога, свята пані! І яка ж добра була пані! Тепер таких немає… Просто матір рідну ми втратили…
– Слухай-но, Курткюїс, коли ти схочеш, то можеш нам зробити велику послугу.
– Отож, ви лишаєтесь у тутешніх місцях? Нам казали, що ви вирядилися в Париж!..
– Ні, чекаючи кінця всьому цьому, я поки що займусь справами у Віль-о-Фе. Генерал не уявляє собі, який у нас край, і його тут зненавидять, от побачиш… Треба подивитися, як повернеться справа. Виконуй полегеньку свою службу, хоч він з тебе й буде вимагати взяти народ у шори, бо він добре бачить, куди зникає майно; та тільки й ти не такий дурний, щоб піддавати себе на прочухан, а то й на щось гірше від тутешніх селян, з любові до його лісів.
– Він звільнить мене, любий пане Гобертен, він мене звільнить! А ви ж знаєте, який я щасливий біля Авонської брами…
– Генерал скоро втратить смак до свого маєтку, – сказав Гобертен, – і тобі недовго доведеться бути без місця, якби він тебе ненароком і звільнив. До того ж, бачиш ти ці ліси… – сказав він, указуючи вдалину, – я буду в них сильніший за хазяїв!
Розмова ця відбувалася на полі.
– Сиділи б ці паризькі армінаки у своємy паризькому багні,– сказав сторож.
З часів міжусобиць XV століття слово "армінаки" (арманьяки, парижани, противники герцогів Бургундських) збереглося як лайливий вираз на окраїні Верхньої Бургундії, де воно в різних місцевостях зазнало різноманітних перекручень.
– Він туди повернеться, тільки побитим! – сказав Гобертен, – і ми колись зоремо егський парк, бо тримати для втіхи однієї людини дев’ятсот арпанів найкращої в долині землі – це означає обкрадати народ.
– Ще б пак! на це прожило б чотириста родин! – вигукнув Курткюїс.
– Коли хочеш мати два арпани на свою частку, ти повинен нам допомогти поставити цього грубіяна поза законом!..
В той самий час, як Гобертен вибухав цим прокльоном, шановний мировий суддя представляв славетному командирові кірасирів свого зятя Сібіле, в супроводі Аделіни й двох дітей, що всі прибули в плетеному візку, позиченому в брата суланжського лікаря, пана Гурдона, секретаря мирового суду, далеко багатшого за самого суддю.