— Ці обвинувачення такі безпідставні, а моя совість така чиста, що я можу тільки сміятися з них, а не ображатися. Люди прево щодня карають на горло злодіїв і волоцюг — це їхній обов'язок. Проте хіба моя корона може потьмаритись від наклепів усіх цих злодіїв і волоцюг, хоч би що вони казали про мене герцогові Бургундському чи його мудрим радникам? Прошу, графе, перекажіть моєму любому кузенові, що коли йому до вподоби такі приятелі, то хай він краще тримає їх у своїх володіннях, бо в мене їм, крім короткої сповіді і міцної мотузки, нема на що розраховувати.
— Моєму володареві не потрібні такі піддані, ваша величність, — відповів граф ще неповажливіше, ніж це він дозволяв собі досі, — бо благородний герцог не має звичаю ворожити у різних ворожок і бродячих циган, щоб довідатися про долю своїх сусідів і спільників.
— У нас досить терпіння, але й воно може, зрештою, увірватися, — сказав король, перебиваючи його. — Ви, мабуть, тільки для того й прибули, щоб завдати образи нашій величності; отож ми самі пошлемо когось до герцога Бургундського, щоб закінчити переговори: певні, що своєю поведінкою ви перевищуєте дані вам повноваження, які б вони не були.
— Навпаки, — сказав Кревкер, — я ще досі повністю не виконав їх. Слухайте, Людовіку де Валуа, королю Франції, слухайте, панове рицарі, які тут присутні, слухайте всі добрі люди, а ти, Туазоне д'Ор[107], — звернувся він до герольда, — повторюй за мною:
"Я, Філіпп де Кревкер де Корде, імперський граф і рицар почесного й величного ордену Золотого Руна, від імені могутнього пана й володаря Карла, божою милістю герцога Бургундії й Лотарінгії, Брабанта й Лімбурга, Люксембурга й Гельдерна, графа Фландрії й Артуа, графа-палатина[108] Ено, Голландії, Зеландії, Намюра й Зютфена, маркіза Священної Римської Імперії, барона Фрізландії, Саліна й Маліна, відкрито перед усіма заявляю вам, Людовікові, королю Франції, що, оскільки ви відмовилися дати задоволення за різні несправедливості, кривди й образи, які ви заподіяли або які вчинено з вашою допомогою чи з вашої намови та наущення моєму государю герцогові й вірним його підданим, він моїми устами відмовляється од будь-якої своєї залежності й відданості вашій короні, оголошує вас брехливим ї віроломним і викликає, як короля й мужчину, на бій. Ось вам порука на доказ моїх слів".
Сказавши це, він зняв залізну рукавицю з своєї правої руки й кинув її на підлогу.
До цього зухвалого вчинку в королівській залі панувала глибока тиша. Але ледве розлігся стук рукавиці об підлогу і пролунав останній вигук бургундського герольда Туазона д'Ор: "Вів Бургонь!"[109] — як усі разом заговорили й закричали. І поки Дюнуа, герцог Орлеанський, старий лорд Крофорд та ще декотрі, яким їхній ранг дозволяв утручатися, сперечалися про те, кому з них підняти рукавицю, інші, що були в залі, загукали: "Бий його, бий! Рубай його на шматки! Він прийшов сюди, щоб ображати короля Франції в його власному палаці?"
Але король одразу спинив увесь цей галас, скрикнувши громовим голосом:
— Мовчіть, панове! І щоб ніхто й пальцем не торкнувся ні цієї людини, ні цієї рукавиці! А ви, пане граф, скажіть — невже зовсім байдужі до власного життя, що так нерозсудливо наражаєтесь на небезпеку? Та й ваш герцог — хіба він зроблений з іншого металу, ніж усі володарі, що боронить свої мнимі права таким незвичайним способом?
— Він справді зроблений з іншого й благороднішого металу, ніж усі інші володарі Європи, — сказав відважний граф де Кревкер, — бо коли ніхто з них не наважувався дати вам притулок, — так, вам, королю Людовіку, — як ви ще були тільки дофіном, вигнаним із Франції, і вас переслідували палка помста вашого батька і всі сили королівства, мій благородний пан, величність і прихильність якого ви так грубо обдурили, прийняв вас до себе й заступався за вас, як за брата. Прощайте, сір, моя місія закінчена.
Сказавши це, граф де Кревкер, навіть не уклонившись, вийшов із зали.
— За ним! За ним! Підніміть рукавицю ї доженіть його, — вигукнув король. — Я кажу це не вам, Дюнуа, і не вам, мілорде Крофорд: ви надто старі для таких гарячих справ… І не вам, мій Орлеанський кузене, бо ви ще молоді для них. Його преосвященство кардинале, пане епіскоп Озеррський[110], це ваш святий обов'язок примиряти володарів. Підніміть рукавицю і переконайте графа де Кревкера, що він учинив гріх, образивши великого монарха в його власному палаці й накликаючи цим війну на своє й сусіднє королівство!
Боячись не послухатися наказу, з яким король безпосередньо звернувся до його особи, кардинал де Валю підняв рукавицю так обережно, ніби доторкнувся до гадюки (така велика була, очевидно, його огида перед цим символом війни), й одразу залишив королівську залу, щоб наздогнати того, хто кинув виклик.
Людовік мовчки обвів поглядом своїх придворних. За винятком тих, про яких ми вже тут згадували, більшість з них були люди незнатного роду і звеличені королем не за доблесні подвиги на полі брані. Збліднувши з переляку після сцени, яка щойно розігралася перед ними, вони збентежено дивились один на одного. Людовік кинув на них погляд, повний презирства, і сказав голосно:
— І все-таки треба визнати, хоч граф де Кревкер досить чванливий і самовпевнений, герцог Бургундський в його особі має найвідважнішого і найвірнішого слугу. Хотів би я знати, де мені знайти такого ж відданого посла, щоб одвіз мою відповідь.
— Ви несправедливі до французьких дворян, сір, — сказав Дюнуа. — Жоден з нас не відмовиться одвезти виклик герцогові Бургундському на кінці свого меча.
— Ви, сір, — додав старий Крофорд, — несправедливі до шотландських дворян, які служать вам. Ні я, ні перший-ліпший з моїх підлеглих, гідних того за своїм рангом, і миті не вагалися б, щоб провчити цього гордовитого графа. Моя рука ще досить міцна для цього, аби тільки ваша величність дала мені на те дозвіл.
— Але ваша величність, — мовив Дюнуа, — не бажає доручити нам справи, якою ми могли б здобути славу собі, нашому государеві і Франції.
— Скажи краще, — відповів король, — що я не бажаю дати волю вашій нерозсудливій відвазі, яка може згубити вас самих, наш трон і цілу Францію. Всі ви знаєте, яка дорога кожна година миру тепер, коли так потрібно загоїти рани багатостраждальної країни. Проте кожен із вас ладен кинутися в бій через якусь там вигадку волоцюги-цигана або за честь якоїсь дами, що втекла під опікуна. Але ось іде кардинал — сподіваюся, з мирними вістями. Ну, що, пане мій, чи вгамували ви графа?
— Сір, — сказав до Валю, — ви дали мені нелегке завдання. Я пояснив цьому гордовитому графові, яку образу він завдав вашій величності своїми зухвалими докорами, що перервали аудієнцію; я сказав, що всі зрозуміли цей вчинок як прояв його власного неврівноваженого характеру, а не як доручення його володаря і що це віддає його в руки вашої величності. Ви можете покарати його так, як вважатимете за потрібне.
— Ви сказали як слід, — промовив король. — Що ж він вам відповів?
— Граф якраз заправив свою ногу в стремено й був готовий скочити на коня, — розповідав далі кардинал, — коли я звернувся до нього, він лише обернув до мене голову, не змінюючи пози, і відповів: "Якби я був навіть не тут, а за п'ятдесят льє звідси і почув би, що король Франції хоч одним словом образив мого володаря, то не вагаючись скочив би на коня й повернувся сюди, щоб заспокоїти свою совість тією відповіддю, яку я йому дав зараз".
— Я вже казав, панове, — промовив король без гніву й хвилювання, — що в особі графа Філіппа де Кревкера наш кузен герцог має найвідданішого слугу, який будь-коли слугував своєму володареві. Але ви все-таки умовили його залишитися?
— Лише на двадцять чотири години і протягом цього часу забрати назад свій виклик, — сказав кардинал. — Він тепер зупинився в заїзді "Флерделіс".
— Простежте, щоб його там добре прийняли, почастували й нагодували як слід за наш рахунок, — наказав король. — Адже такий слуга — просто перлина в короні свого володаря. Двадцять чотири години? — прошепотів він, дивлячись прямо перед собою, немовби хотів заглянути в майбутнє. — Двадцять чотири години?.. Небагато часу. А" втім, за ці двадцять чотири години, якщо їх уміло й розумно використати, можна зробити більше, ніж за цілий рік, згаяний ледарями й нездарами. Ну що ж!.. У ліс, славні мої рицарі, на полювання!.. Герцоге Орлеанський, мій любий родичу, облиште свою скромність, хоч вона вам так личить, і не звертайте уваги на соромливість Жанни. Швидше Луара перестане змішувати свою воду з водою Шеру, ніж вона відмовиться од такого кавалера, а ви — від такої дами, — зауважив він, коли нещасний принц повільно поплентався вслід за нареченою. — А тепер беріть ваші мисливські списи, панове, бо Аллегро, мій ловчий, вистежив такого кабана, що роботи буде досить для всіх — і для людей і для собак. Дюнуа, дай мені свого списа і візьми мій: він занадто важкий для мене, а ти ще ніколи не скаржився, щоб якийсь спис був важкий для тебе! По конях, по конях, панове! І полювання почалося.
Розділ IX ПОЛЮВАННЯ НА КАБАНА
Я матиму в компанії нахаб
І лобурів! Навіщо той мені,
Хто підозріло дивиться на мене?
"Король Річард"
Незважаючи на те, що протягом своєї довгої служби кардинал мав можливість добре вивчити характер свого володаря, цього разу він допустився великої політичної помилки. Засліплений марнолюбством, кардинал був певен, що, умовивши графи до Кревкера залишитися ще на день у Турі, він зробив для короля таку послугу, яку не зумів зробити ніхто. А оскільки кардинал добре знав, як Людовік хотів би відкласти війну з герцогом Бургундським, то мимоволі показував, що розуміє, яку послугу зробив цим королю. Він намагався триматися якнайближче до особи короля і весь час починав з ним розмову про ранкові події.
Це було дуже необережно у багатьох відношеннях, бо володарі не люблять, щоб їхні піддані самі наближалися до них, усім своїм виглядом показуючи, що пам'ятають про зроблені ними послуги і немовби вимагають подяки чи винагороди за них. А Людовік, найпідозріливіший з усіх монархів, котрі будь-коли жили, особливо не любив людей, які дуже високо цінували свої послуги або намагалися довідатися, про його таємниці, і відвертався од них.
Однак, засліплений своїм успіхом, як це буває іноді навіть з найобачнішими людьми, кардинал, цілком задоволений собою, продовжував їхати поруч короля і, як тільки випадала нагода, заводив розмову про посольство Кревкера.