Він насмикав сіна і знову, по старому, потягся по граблі, щсб підгребти, але відсмикнув руку, як від гарячого, витираючи спітніле під тривухом чоло, вголос сказав:
— Та нащо ж мені його берегти тепер? Однаково ж покидають коням під ноги, спашують назря або спалять.
Хрьопнувши об коліно граблище, він поскреготав зубами, поніс рептух із сіном, по старечому човгаючи ногами, згорбившись та постарівши зі спини.
До хати він не увійшов, а прочинивши двері, сказав:
— Збирайтесь! Зараз запрягатиму. Щоб не припізнитись.
Вже накинув на коней шлейки, вмостив у задку чувал з
вівсом і, дивуючись про себе, що сини так Довго не виходять сідлати коней, знову пішов до хати.
В хаті творилось чудне: Петро люто розшматовував клунки, приготовані у відступ, викидав просто на підлогу шаравари, мундири, святкові жіночі}бори.
— Це що ж таке ? — геть вражений спитав Пантелей Прокопович і навіть тривух скинув.
— А от! — Петро через плече показав великим пальцем на жінок, закінчив: — Голосять. І ми нікуди не поїдемо, їхати—так усім, а не їхати — так нікому! їх, може, тут гвалтувати червоні будуть, а ми поїдемо добро рятувати? А вбиватимуть — в них перед очима помремо!
— Роздягайтесь, тату, — Григорій, посміхаючись скидав З себе шинель та шаблю, а ззаду ловила й цілувала його руку заплакана Наталя, і радісно плескала в долоні маково-червона Докійка.
Старий одяг тривух, але зараз же знову скинув його і, підійшов до покуття, почав христитись широким, розмашним хрестом. Він вдарив три поклони, підвівся З колін, оглянув усіх.
— Ну, коли так — зостаємось! Укрий і оборони нас, царице небесна! Піду розпрягати.
Прибіг Ааікушка. В Мелехівському курені вразили його усміхнені всі, веселі обличчя.
— Чого ж ви?
— Не поїдуть наші козаки! — за всіх відповіла Дарка.
— Отакої! Роздумали?
Роздумали!—Григорій знехотя вискалив рафінадно-синю підкову зубів, підморгнув: — Смерть—її нема кого шукати, вона й тут налапає.
— Офіцери не ідуть, а нам і бог велів!—І Анікушка, як на копигах, прогуркотів з ганку й попід вікнами.
XIV
У Вешенській на парканах метлялись фомінські накази. З години на гбдину чекали приходу червоного війська. А в Каргінській, за тридцять п'ять верстов від Вешенської, був штаб Північного . фронту. Вночі на А січня прийшов загін чеченців, і спішно, похідно, похідним порядком, від станиці Усть — Білокалитвенської посувався на фомінський м'ятежний полк карний загін військового старшини Романа Лазарева.
Чеченці повинні були 5-го йти в наступ на Вешенську. Розвідка їх побувала вже на Білогірці. Але наступ зірвався : перекинчик з фомінських козаків повідомив, що значні сили Червоної армії ночують на Горохівці і 5 — го повинні бути у Вешенській.
Краснов, заклопотаний прибулими до Новочеркаська союзниками, намагався вплинути на Фоміна. Він викликав його до прямого провода Новочеркаськ—-Вешенська. Телеграф, що перед цим настирливо вистукував "Вешенська — Фоміна", зв'язав коротку розмову.
"Вешенська — Фоміну. Уряднику Фомін, наказую схаменутись і стати з полком на позицію крапка. Послано карний загін крапка. Непослух тягне смертну кару крапка. Краснов".
При світлі гасової лампи Фомін, розстібнувши кожух, дивився, як спід пальців телеграфіста біжить, гадючачись, поплямована брунатними блищиками, тонка паперова стружка, казав, дихаючи в потилицю телеграфістові морозом та самогоном:
— Ну, що там бреше ? Схаменутись V Скінчив він ?.. Пиши йому... Що — о — о ? Як це—не можна ? Наказую, а то зараз воло з тельбухами вирву;
І телеграф застукотів:
"Новочеркаськ отаманові Краснову крапка... Котись під таку матір крапка. Фомін".
Становище на Північному фронті стало чревате такими ускладненнями, що Краснов вирішив сам виїхати до Баронської, щоб звідти безпосередньо скерувати "караючу десницю" проти Фоміна і, головне, піднести духа деморалізованим козакам. З ціїю метою він і запросив у подорож по фронту союзників.
У слободі Бутурлинівці влаштовано огляд Гундорівського георгіївського полку, що допіру вийшов з бою. Краснов після огляду став біля полкового штандарта. Повертаючись корпусом праворуч, гучно крикнув:
— Хто служив під моїю командою, в десятому полку — крок наперед!
Майже половина гундорівців вийшла перед лави. Краснов скинув папаху, хрест-навхрест поцілував найближчого до нього немолодого, але молодецького вахмістра. Вахмістр рукавом шинелі витер підстрижені вуса, завмер, розгублено витріщив очі. Краснов перецілувався з усіма полчанами. Союзники були вражені, незрозуміло перешіптувались. Але здивовання заступили усмішки та стримана похвала, коли Краснов, підійшовши до них, пояснив:
— Це ті герої, з якими я бив німців під Незвискою, австрійців біля Белжеця й Комарова та допомагав нашій спільній перемозі над ворогом.
... Обабіч сонця, як вартові біля грошової скрині, мертво стояли райдужні, в білій окравці, стовпи. Холодний північно-східний вітер горністом сурмив у лісах, мчав степом, розгортаючись у лаву, перекидаючи й трощачи наїжені каре бур'янів. Надвечір 6 січня (над Чиром уже завісою навис присмерк) Краснов, у супроводі офіцерів англійської королівської служби,—Едварса та Олькотта і французів — капітана Бартелло і лейтенанта Ерліха, прибув до Каргінської. Союзники в шубах, кудлатих козацьких папахах, сміючись, щулячись та потупуючи ногами, вийшли З автомобілів, обвіяні запахом сигар та одеколону. Зігрівші
шись на квартирі багатого купця Льовочкіна, напившись чаю, офіцери, вкупі з Красновим та командувачем Північним фронтом генерал-майором Івановим, пішли до школи, де мали відбутись збори.
Краснов довго говорив перед настороженим натовпом козаків. Його слухали уважно, гарно. Та, коли він у промові почав мальовничо зображувати "звірства більшовиків", чинені по займаних ними станицях, із задніх лав, з тютюнової сині хтось гукнув люто:
— Неправда! — і зірвав вражіння.
Вранці Краснов із союзниками спішно поїхав на Мюл-лерово.
Так само похапцем евакувався штаб Північного фронту. По станиці до вечора ганяли чеченці, виловлювали козаків, що не хтіли відступати. Вночі підпалено склад вогнеприпасів. До півночі, як величезна купа горящого хмизу, тріщали гвинтівчані патрони, обвально прогуркотіли, вибухаючи, набої. Другого дня, коли на майдані відбувався молебень перед відступом, з Каргінського узгірка заторохкотів кулемет. Кулі, як весняний град, забарабанили по церковному даху, і геть усе безладно ринуло в степ. Лазарев із своїм загоном та нечисленні козацькі частини намагались Заступити тих, що відступали; піхота цепом лягла за вітряком, 36 Каргінська батарея підкомандою каргінця, осавула Федора Попова, обстріляла біглим вогнем наступаючих червоних, але незабаром взялась на передки. А піхоту червона кіннота обійшла з хутора Латишова і, прижучивши в ярах, порубала чоловіка з дванадцять каргінських стариків, на сміх охрищених кимсь у "гайдамаків".
ХУ
Рішення не відступати знов повернула в очах Пантелея Прокоповича силу й значеність речам.
Увечері вийшов він порати скотину і, вже не вагаючись насмикав сіна з гіршого прикидка. У темній загороді довго
З усіх боків оглядав корову, задоволено думаючи: "Починав, дуже товста. Чи не двійню господь дасть?" Все йому знову стало рідним, близьким; все, від чого він уже в думці відкинувсь, набуло колишньої значності й ваги. Він уже встиг за коро'ку надвечірню годину і Докійку вилаяти за те, що полову розсипала біля кошари та не видовбала криги З корита, і заробити лаз, що пробив у тині кнур Степана Астахова. До речі спитався в Оксани, що вискочила зачинити віконниці, про Степана: "чи дума§ їхати у відступ" ? Оксана, кутаючись хусткою, співучо казала:
— Ні, ні, де вже йому їхати! Лежить зараз на печі, мовби пропасниця його трусить... Лоб гарячий, і на нутро жаліються. Захворів Стьопа. Не поїде...
— І наші теж І ми, тобто, не поїдемо. Чума його знад, на краще воно чи ні...
Смеркало. За Доном, за сірою пропастю лісу, в зеленкуватій глибині гаряче горіла Полярна зоря. Край неба на сході крив багрянець. Бралася заграва. На розлогих рогах осокора стирчав зрізаний окраєць місяця. На снігу змикались невиразні тіні. Темніли замети. Було так тихо, що Пантелей Прокопович чув, як на Доні, біля ополонки хтось,* певне, Анікушка, довбав кригу плішнею. Крижинки бризкали й бились, скляно видзвонюючи, та в загороді розміряно хрумкали сіном бики.
У кухні засвітило світло. В просвіті вікна майнула Наталя. Пантелея Прокоповича потягло до тепла. Він застав усіх домашніх при купі. Докійка допіру прийшла від Хри-стониної жінки. Випорожняла миску з закваскою, і, боячись, щоб не перебили, бува, похапцем розповідала новини.
У горниці Григорій вимастив гвинтівку, наган, шаблю; Загорнув у рушник бінокль, покликав Петра.
— Ти сво§ прибрав? Неси.Треба заховати.
— А що, як боронитись доведеться ?
— Мовчав би вже! — посміхнувся Григорій. —Гляди, а то знайдуть — на матню на воротях повісять.
Вони вийши на двір. Зброю, невідомо чому, заховали
нарізно. Але новенький чорний наган Григорій запхав у горниці під подушку.
Ледве повечеряли і, в'яло розмовляючи, почали лагодитись спати, — надворі хрипасто загавкав ланцюговий пес, кидаючись на прив'язі, хрипучи в тісному нашийнику. Старий вийшов подивитись, повернувся з кимсь, по брови закутаним башликом. Чоловік при повному бойовому, туго стягнутий білим ременем, увійшовши перехристився; з рота, обведеного намороззю, схожого набілу літеру "О", забухала пара.
— Певне, не пізнайте мене?
— Та це ж сват Макар! — скрикнула Дарка.
І тут тільки Петро і всі інші пізнали далекого родича Макара Ногайцева, — козака з хутора Сінгіна,— відомого на ввесь округ надзвичайного співуна й п'яницю.
— Яким тебе лихом занесло ? — посміхався Петро, але З місця не встав.
Ногайцев, зідравши з вусів, покидав до порога бурульки потупав ногами у величезних, підшитих шкірою валянцях, не хапаючись почав роздягатись.
— Самому, здасться, нудно їхати у відступ, — дай но, думаю, заїду по сватів. Чутку мав, що обидва ви вдома. Заїду, кажу старій, по Мелехових, все веселіше буде,-
Він відніс гвинтівку й поставив біля печі, поруч з рогачами, викликавши в жінок усмішки й сміх. Ладівницю засунув у закапелюк, а шаблю й нагайку почесно поклав на ліжко. І цього разу Макар пахучо дихав самогоном, великі, банькаті очі димились п'яним хмелем, у мокрому ковтуні бороди білів рівний набір блакитнуватих, як дін-ські скойки, зубів.
— З Сінгіних хіба не відступають козаки?— спитав Григорій, простягаючи вишиваний бісером кисет.
Гість кисет відсторонив рукою.
— Не займаюсь тютюнцем...