Я відчував, що частина Альбертининого життя вислизає мені з рук. Кохання у своїй болісній тривозі, як і в щасті жадання, домагається всевладдя. Воно виникає, існує лише остільки, оскільки залишається щось завойовувати. Ми кохаємо лише те, чого не посідаємо цілковито. Альбертина брехала, кажучи, що, мабуть, не поїде до Вердюренів, а я брехав, кажучи, що мені хочеться вибратися до них. Вона домагалася одного: щоб я її завтра не супроводжував, а я, вразивши її проектом, якого аж ніяк не збирався виконувати, пробував намацати в ній найболючішу точку, відчути її приховане бажання і змусити її визнати, що моя завтрашня присутність перешкодила б їй вдовольнити його. Зрештою так і сталося, бо вона раптом передумала їхати до Вердюренів. "Якщо ви не хочете візитувати Вердюренів, – сказав я, – можна поїхати до Трокадеро на чудову бенефісну виставу". Вона вислухала мою раду з болісною міною. Гай-гай, я знову був із нею грубий, як у Бальбеку, під час моїх перших нападів ревнощів. Вона зажурилася, а я заходився сварити свою приятельку, наводячи аргументи, які мені, бувало, ще маленькому, так часто наводили батько-матір і які видавалися моєму не тямкому дитинству тупими й жорстокими. "Е, ні, попри вашу смутну міну, – сказав я Альбертині, – я не можу вас жаліти; я жалів би вас, якби ви були хворі, якби з вами сталося нещастя, якби помер якийсь ваш родич; хоч ні, це вас не засмутило б: надто вже фальшива ваша вражливість, судячи з того, що ви розтрачуєте її на бозна-що. Зрештою я невисокої думки про добросердя людей, які придурюються, ніби люблять нас, а самі нездатні зробити для нас простенької послуги і які, хоч і думають буцімто лише про нас, такі неуважні, що забувають кинути нашого листа, від якого залежить наше майбутнє".
Всі ці слова (більшість того, що ми говоримо, це тільки повторення!) я чув з уст матері; вона любила тлумачити мені, що не треба змішувати справжню вражливість із сентиментальністю, з тим, що німці (чиєю мовою вона захоплювалася, попри дідову нехіть до цього народу) називаютьEmpfindung[20] та Empfindelei[21], а одного разу, коли я плакав, мати добалакалась до того, що Нерон, може, був людиною нервовою, але від цього не був кращий. Власне, я нагадував рослину, яка роздвоюється, йдучи в ріст: з-поза плаксія, яким я був у дитинстві, виглядав тепер зовсім інший чоловік, розсудливий, суворий суддя хворобливої вражливости інших, якась подоба того, чим були для мене мої батьки. Кожен із нас неминуче продовжує в собі життя своїх предків, тож-бо врівноважений і ущипливий йогомость, якого не було в мені спершу, потім долучився до вражливого і злився з ним, і це цілком натурально, бо такі були мої батьки. Ба більше, коли витворилося це нове я, воно знайшло свою вже готову мову в спогаді про іронічну і докірливу мову, якою говорили зі мною, якою я мав говорити з іншими нині. Лунала вона цілком природно у моїх вустах, чи то завдяки міметизму і асоціятивному зв'язку зі спогадами, чи то завдяки тому, що життєва сила, без мого відома, наче на листку рослини, карбувала в мені таємничі й тонкі інкрустації тих самих інтонацій, жестів, поз, які мали мої родичі. Зрештою моїй матері іноді здавалося, ніби прийшов батько, коли я стукав у двері схожим на його стуком; а все тому, що в мені плинули таємні підсвідомі струми, під впливом яких навіть пальці моїх рук – і ті діяли, як у моїх батьків.
З другого боку, зчеплення суперечливих чинників – це закон життя, засада запліднення і – як виявиться далі – причина багатьох нещасть. Зазвичай ми ненавидимо того, хто до нас подібний; наші власні вади, побачені збоку, дратують нас. Та стократ лютіше той, хто вже вийшов з віку, коли з вадами не криються, і хто, скажімо, у хвилі найпалкішої пристрасти робить крижане обличчя, ненавидить ті самі вади, якщо їх виявляє хтось інший, молодший, наївніший чи дурніший! Деякі вражливі люди не зносять сліз інших, хоча самим їм збирається на плач. Надто велика схожість породжує чвари в родинах – попри взаємне прив'язання, – і часто чвари тим дужчі, чим прив'язання глибше. Може, в мені, та й у багатьох інших, друга людина, якою я став, це всього лишень іпостась першої – екзальтованої і вражливої, коли йдеться про себе, і мудрого ментора для інших. Може, так само було і з моїми батьками: до себе одне ставлення, до мене – інше. Що ж до бабусі та матері, то було цілком ясно, що їхня суворість стосовно мене була навмисна і навіть дорого їм коштувала. А втім, може, і в батька холодність була тільки зовнішньою оболонкою його чулости? Може, людина взагалі дволика; один лик – її внутрішнє життя, другий – суспільні стосунки, суть яких передавав відгук про мого батька, як здавалося мені колись, і фальшивий, і банальний: "Під крижаним холодом він приховує незвичайну чулість; головна його риса – острах виглядати сентиментальною квашею". Чи не крив, власне, його спокій безнастанних і таємних бур? Спокій, готовий вибухнути в разі потреби сентенціями та рефлексіями, а також іронією щодо хворобливих виявів чулости? І хіба цим батьковим спокоєм не озброювався тепер і я щодо всіх, а надто, за певних обставин, стосовно Альбертини?
Гадаю, того я справді мав зважитися на розлуку з нею і податися до Венеції. Те, що втримало мене знову, пов'язувалося з Нормандією; не тому, що Альбертина виявила охоту вирушити до цього краю, овіяного моєми ревнощами (на щастя, її плани ніколи не зачіпали найболючіших моїх спогадів), а тому, що коли я відгукувався про нього: "Він навіває мені спомин про оту приятельку вашої тітки, яка мешкала в Інфревілі", – Альбертина гнівно відповіла, щаслива, – як кожний, хто свариться і хто намагається знайти якнайбільше аргументів, – що може довести мою помилку та свою правду: "Але ж моя тітка не мала в Інфревілі знайомих, і я ніколи туди не їздила". Вона вже забула про спечену одного вечора баєчку про дратівливу даму, до якої вона конечне мусить їхати на чаювання, хоча б довелося роздружитися зі мною або померти. Я не завдавав їй цієї брехні. Але вона прикро мене вразила. І я знову відклав розрив. Аби бути коханою, не треба бути щирою чи навіть спритно вибріхуватися. Я називаю таку любов обопільним мордуванням. Того вечора я не вважав за негоже розмовляти з Альбертиною так, як моя бабуся, істота вельми досконала, розмовляла колись зі мною; ані збирався заявляти Альбертині, що поїду з нею до Вердюренів, гострим тоном батька, який оголошував про свої постанови так, що це викликало у нас хвилювання, непропорційне самій постанові. У такий спосіб батько легко міг указувати нам на безглуздя побиватися через таку, моляв, дрібницю, хоча засмутив нас усе-таки він. Як непохитна бабусина мудрість, так і свавільні батькові норови виявилися в мене на додачу до моєї вражливої натури, якій вони так довго були чужі і яку в дитинстві так намучили, що я навчився дуже точно визначати больові точки, щоб дошкульніше бити: нема ліпшого навідника, ніж колишній злодій або перекинчик із супротивного табору. В родині брехунів брат, який ніби ненароком прийшов відвідати брата і, прощаючись на порозі, недбало про щось запитує, а відповіді не дуже й слухає, зраджує тим самим, що це й було метою його приходу; братові добре знайома ця неуважна міна, ці слова, кинуті ніби між іншим ув останню секунду, бо він і сам не раз до них удавався. Атож, це не вигадка: є особливі патологічні родини, споріднені психіки, братерські стосунки, сперті на цю мовчазну мову, завдяки якій родичі розуміють одне одного без слів. Хто може нас більше нервувати, ніж нервова людина? Та зрештою причина мого поводження в таких випадках була чи загальніша й глибша. Бо в ті короткі, але неминучі хвилини, коли ми ненавидимо кохану істоту, – а як не кохану, то ці хвилини іноді розтягуються на все життя, – людина не хоче здаватися доброю, аби не будити співчуття; навпаки, їй хочеться здаватися геть-то лихою і заразом щасливцем над щасливцями, щоб її щастя було по-справжньому завидне і ранило душу принагідного чи постійного ворога. Перед скількома людьми я спотворював свій образ лише для того, аби їм мої "успіхи" видавалися неморальними і ще дужче їх лютили! А годилося б обрати чи не противну путь; засвідчувати без усякого гонору свої добрі почуття, а не ховати їх якнайглибше. І це було б дуже легко, якби ми мали хист нікого не ненавидіти, а тільки любити. Адже це так гарно: говорити лише те, що може ощасливити, розчулити інших, здобути їхню любов!
Певна річ, я шкодував, що так грубіяню Альбертині. Я сказав собі: "Якби я не кохав її, вона була б мені вдячніша, бо я б на неї не злував; хоча ні, вийшло б одне на одне: я не був для неї такий щедрий". Тож на своє виправдання можна б сказати їй, що я кохаю її. Але освідчення в цьому коханні, мало того, що не було б для Альбертини якоюсь новиною, – воно, певне, розвело б нас іще більше, ніж мої брутальність і крутня, адже вони, власне, правили за єдиний доказ кохання. Бути брутальним і підступним із тією, кого кохаєш, це ж так натурально! Якщо наша зичливість до інших не заважає нам бути з ними лагідними і поступливими, то це пояснюється тим, що наша зичливість удавана. До інших нам байдуже, а байдужість не "будить у нас звіра".
Насувалася ніч. Скоро Альбертина піде спати, і в нас лишалося небагато часу, щоб помиритися й перейти до поцілунків. Але ніхто з нас двох не брав на себе ініціативи.
Відчуваючи, що вона дихає лихим духом, я скористався з цього і згадав про Естер Леві. "Блок сказав мені (безсоромна брехня!), що ви добре знайомі з його кузиною Естер". – "Я б її навіть не впізнала", – неуважно зронила Альбертина. "Я бачив її фото", – сердито додав я. Мовлячи ці слова, я не дивився на Альбертину і не бачив її виразу, який був би єдиною відповіддю, бо вона промовчала.
Те, чого я почував коло Альбертини в такі хвилі, вже нічим не нагадувало миродайного материного поцілунку в Комбре, навпаки, то була туга тих вечорів, коли мати ледве буркала мені "добраніч" або навіть не заходила до мого покою, чи гніваючись на мене, чи то затримана гістьми. Ця туга – ні, не транспозиція її в любов, а сама ця туга, яка періодично знаходила притулок у коханні і яка входила в гру сама, потому як настав поділ, розщеплення почуттів, тепер поширювалася на них усіх, знов неподільна, як у дитинстві.