– Я нічого не хочу від тебе, нічого, лише бути поруч з тобою, бути твоїм рабом!.. Я хочу бути твоїм собакою…
– Ти знаєш, мене нудить від тебе… – апатично промовила Ванда.
Я підскочив. У мені все кипіло.
– Тепер ти вже не є жорстокою, ти низька і підла! – суворо промовив я, наголошуючи кожне слово.
– Це вже було у Вашому листі, – заперечила Ванда і гордо повела плечима, – розумній людині не пасує повторюватися.
– Як ти поводишся зі мною? – вибухнув я. – Як це називається?
– Я могла би тебе покарати, – презирливо заперечила Ванда, – та я б цього разу, замість того, щоби шмагати тебе, обґрунтую свою відповідь. Ти не маєш жодного права звинувачувати мене. Чи не була я весь час чесною з тобою? Чи не кохала я тебе сердечно, навіть пристрасно? Чи я колись приховувала, що віддаватися мені, принижуватися переді мною – це небезпечно, що я сама хочу, щоб мене підкорили? Але ти хотів бути моєю іграшкою, моїм рабом! Ти знаходив найбільшу утіху в тому, щоби відчувати ногу, батіг зарозумілої, жорстокої жінки. Що ж ти тепер хочеш?
У мені дрімали небезпечні схильності, але лише ти їх розбудив. І якщо я тепер знаходжу задоволення в тому, щоб тебе мучити, поводитися з тобою жорстоко, то винен лише ти! Ти зробив з мене таку, якою я є зараз, і тепер ти ще, виявляється, такий боягуз, ти настільки слабкий і жалюгідний, що звинувачуєш мене.
– Так, я винен, – сказав я, – але чи не постраждав я за це? Дай цьому спокій, припини цю жорстоку гру.
– Я теж хочу цього, – відповіла вона з якимось дивним, фальшивим поглядом.
– Вандо! – запально вигукнув я, – не доводь мене до крайнощів, ти ж бачиш, що я знову мужчина.
– Це пожежа на соломі, – відповіла вона, – яка на хвилю піднімає шум, але гасне так само швидко, як і розгоряється. Ти думаєш мене залякати – ти просто смішний. Якби ти був той мужчина, за якого я тебе спочатку мала – серйозний, глибокий, суворий – то я би тебе вірно кохала і стала би твоєю дружиною. Жінці потрібний такий чоловік, на якого вона могла би дивитися знизу догори, а такий, який би – як оце ти – добровільно підставляв свою спину, щоби вона могла поставити на неї свої ноги – такий їй потрібний лише як цікава іграшка, і жінка відкидає його геть, коли він їй набридає.
– А ти спробуй мене відкинути, – сказав я зарозуміло, – бувають небезпечні іграшки.
– Не виводь мене зі себе, – закричала Ванда, і її очі почали блищати, а щоки вкрилися рум'янцем.
– Якщо я вже не маю володіти тобою, – переповненим люті голосом вів я далі, – то тобою не буде володіти ніхто інший!
– З якої п'єси ця сцена? – глумливо сказала вона, а потім вхопила мене за груди і поблідла від гніву. – Не виводь мене зі себе! – вела вона далі. – Я не жорстока, але сама не знаю, як далеко можу ще зайти, і чи взагалі існує ще якась межа.
– А що би ти могла вчинити мені прикрішого, ніж зробити з нього свого коханця, свого чоловіка? – відповів я, усе більше розпалюючись.
– Я можу зробити тебе його рабом, – швидко сказала вона, – хіба ти – не в моїх руках? Хіба я не маю угоди? Але для тебе це лише буде насолодою, коли я накажу тебе зв'язати і скажу до нього: "Робіть з ним, що хочете".
– Жінко, та ти божевільна! – вигукнув я.
– Я при здоровому глузді, – сказала вона спокійно, – я застерігаю тебе востаннє. Не чини мені тепер жодного опору. Тепер, коли я зайшла так далеко, я можу піти ще далі. Я почуваю до тебе якусь ненависть, я би зі справжньою насолодою подивилася, як він зашмагає тебе до смерти, але я все стримуюся, поки що…
Ледве володіючи собою, я вхопив її за зап'ясток і потягнув до землі так, що вона впала переді мною на коліна.
– Северине! – закричала вона, і на її обличчі з'явилися лють та переляк.
– Я вб'ю тебе, якщо ти станеш його дружиною, – пригрозив я, голос вийшов з моїх грудей хрипкий і приглушений, – ти моя, я не відпущу тебе, я занадто тебе кохаю.
При цьому я рвучко обійняв її і притиснув до себе, а моя права рука мимоволі вхопила кинджал, який усе ще стирчав у мене за поясом.
Ванда подивилася на мене довгим, спокійним, незбагненним поглядом.
– Це мені подобається, – промовила вона незворушно, – ось зараз ти – мужчина, і в цей момент я знаю, що ще кохаю тебе.
– Вандо! – від захоплення мені виступили сльози, я схилився над нею і вкрив поцілунками її чарівне личко, а вона, раптом вибухнувши голосним пустотливим сміхом, вигукнула: "Досить тобі твого ідеалу? Ти мною задоволений?"
– Що? – я затнувся. – Ти ж це не серйозно?
– Серйозно те, що кохаю тебе, – весело продовжувала вона, – тільки тебе, а ти, милий дурнику, ти і не помітив, що все було лише жартом і грою, і як мені було важко дати відшмагати тебе, тоді коли я б залюбки обняла твою голову і розцілувала. Але тепер вже досить, чи не так? Свою жорстоку роль я виконала краще, ніж ти чекав, – тепер ти будеш задоволений, матимеш свою добру, розумну, гарненьку дружиноньку – чи не так? Ми будемо жити справді розсудливо і…
– Ти будеш моєю дружиною! – вигукнув я з почуттям неймовірного блаженства.
– Так, твоєю дружиною, мій любий, мій дорогий, – прошепотіла Ванда, цілуючи мої руки.
Я підняв її і притиснув до себе.
– Ну ось, ти більше не Ґреґор, мій раб, – промовила вона, – ти знову мій коханий Северин, мій чоловік…
– А він? Ти його не кохаєш? – схвильовано запитав я.
– Як ти тільки міг повірити, що я кохаю цього варвара? Ти був цілком засліплений, я боялася за тебе…
– Я мало не відібрав собі життя через тебе.
– Справді? – вигукнула вона. – Ах! Я ще досі здригаюся від думки, що ти вже був в Арно…
– Але ти мене врятувала, – ніжно відповів я, – ти ширяла над водою й усміхалася, і твоя усмішка покликала мене назад до життя.
* * *
Коли я тримаю її у своїх обіймах, і вона мовчки пригортає до моїх грудей, дозволяє себе цілувати і усміхається – мене переповнює дивне почуття. Мені здається, ніби я прокинувся із гарячкової маячні, або ніби мене раптом викинуло на суходіл після корабельної аварії, коли я багато днів боровся з хвилями, які щомиті погрожували втопити мене.
* * *
– Я ненавиджу цю Флоренцію, де ти був такий нещасливий, – промовила вона, коли я побажав їй на добраніч, – я хочу виїхати геть негайно, вже завтра! Напиши за мене, будь-ласка, кілька листів. Поки ти це робитимеш, я поїду до міста і зроблю кілька прощальних візитів. Добре?– Звичайно, моя люба, добра дружино, моя красуне!
* * *
Рано-вранці вона постукала мені у двері і запитала, як мені спалося. Її прихильність справді чарівна! Я ніколи не подумав би, що лагідність їй так пасує.Ось уже понад чотири години, як вона поїхала; я давно вже написав листи і сиджу тепер на галереї, виглядаючи на вулицю, – чи не побачу здалека її бричку. Я починаю трохи непокоїтися за неї, хоча, Бог бачить, я не маю більше жодного приводу до сумнівів чи занепокоєння. Але якесь хвилювання стискає мені серце, і я не можу його позбутися. Це, звичайно, страждання минулих днів, які ще й досі кидають свою тінь на мою душу.
* * *
Аж ось і вона – сяюча від щастя, від задоволення.– Ну, чи відбулося все, як ти хотіла? – запитав я, ніжно цілуючи їй руку.
– Так, серце моє, – відповідає вона – і ми від'їжджаємо сьогодні вночі. Допоможи мені запакувати мої валізи.
* * *
Увечері Ванда просить мене, щоб я поїхав на пошту і відіслав листи. Я беру її карету і повертаюся за годину.– Господиня питала за Вами, – усміхаючись, – каже муринка, – коли я піднімаюся широкими мармуровими сходами.
– Чи хтось тут був?
– Нікого не було, – відповіла вона, сіла на сходи і зіщулилася, ніби чорна кішка.
Я поволі йду через залу і зупиняюся перед дверима її спальні.
Чому так стукає моє серце? Я ж такий щасливий.
Тихо відчиняючи двері, я відсуваю портьєру. Ванда лежить на отоманці і, здається, не помічає мене. Яка вона прекрасна в сріблясто-сірому шовковому убранні, що так зрадливо облягає її прекрасні форми і залишає неприкритими її чудовий бюст і руки! У її волоссі – чорна оксамитова стрічка. У каміні палає яскравий вогонь, ліхтар кидає червоне світло, уся кімната ніби залита кров'ю.
– Вандо! – нарешті кажу я.
– О, Северине! – вигукує вона. – Я з нетерпінням чекала на тебе. – Вона підскакує і обнімає мене; потім знову сідає на пишні подушки і хоче притягнути мене до себе, але я м'яко зсуваюся до її ніг і кладу голову їй на коліна.
– Знаєш, я сьогодні дуже закохана в тебе, – шепоче вона й, поправляючи мені розхристане волосся на чолі, цілує мої очі.
– Які в тебе прекрасні очі! Вони завжди подобалися мені в тобі найбільше, але сьогодні вони мене особливо зачаровують. Я вмираю… – вона потягнулася своїм прекрасним тілом і ніжно підморгнула мені крізь червоні повіки.
– Ти – зовсім незворушний – тримаєш мене, як колоду; зачекай, я зроблю так, що ти знову закохаєшся! – вигукнула вона і знову улесливо й пестливо припала до моїх уст.
– Я тобі більше не подобаюся! Я знову маю бути жорстокою до тебе – сьогодні я до тебе, очевидно, занадто добра. Знаєш що, дурнику, я тебе трошки пошмагаю…
– Але, дитинко…
– Я хочу цього.
– Вандо!
– Іди сюди, дай-но, я тебе зв'яжу, – вела вона далі і почала весело підстрибувати по кімнаті. – Я хочу бачити тебе закоханим по-справжньому, розумієш? Ось і шнурки. Але чи я ще зумію?
Вона почала з того, що обплутала мої ноги, потім міцно зв'язала мені за спиною зап'ястки і під кінець скрутила мені руки, як злочинцеві.
– Ось так! – промовила вона з радісною ревністю. – Ти ще можеш поворушитися?
– Ні.
– Чудово…
Після цього вона зробила петлю з цупкої мотузки, накинула її на мене через голову і опустила аж до бедер, потім міцно стягнула петлю і прив'язала мене до колони.
Раптом мене охопив невимовний жах.
– Я маю відчуття, ніби мене скарають на смерть, – тихо промовив я.
– Тебе й треба сьогодні порядно відшмагати! – вигукнула Ванда.
– Тоді одягни ще й блюзку з хутра, – сказав я, – прошу тебе.
– Це задоволення я вже тобі влаштую, – відповіла вона, взяла кацабайку, з усмішкою одягнула її, потім стала переді мною, схрестивши руки на грудях, і подивилася на мене напівзаплющеними очима.
– Ти знаєш історію про Діонісового бика? – запитала вона.
– Пригадую досить туманно.