Раптом один з них швидко попрямував униз стежкою. Інші деякий час дивилися йому вслід, потім вишикувалися один за одним і теж пішли вниз – спочатку повільно, а потім все швидше і швидше, поки не наздогнали першого. Поза всяким сумнівом, вони дали нам спокій і знову повернулися до свого походу на рівнину. Ми ж іще залишалися на своєму місці більше години, дочекавшись відходу ворогів за закрут річки за три чи чотири милі від нас. Лише після цього ми пішли до своїх коней, нав'ючили й осідлали їх і швидко поскакали колишнім шляхом вгору долиною. На ночівлю ми зупинилися біля озера і повечеряли м'ясом білохвостого оленя, якого підстрелив Безстрашний. Наступного ранку ми під'їхали до озера і знайшли ту саму галявину, де повернули своїх коней. Тіло ворога зникло. Ми зрозуміли, що товариші знайшли його і поховали (швидше за все, віднесли в ліс і вкрили тим, що потрапило під руку – камінням, гілками та сучками). Ще пізніше, коли ми наблизилися до місця, де було вбито оленя, нам захотілося подивитись, чи знайшли його змії. Їм це не вдалося, але, зрозуміло, виявилося під силу ведмедям – незважаючи на великі розміри тварини, вони з'їли її повністю, залишилися тільки кістки, розкидані навколо на багато ярдів. Звідти ми рушили вгору стежкою, побоюючись, що вороги могли натрапити на наші похідні сумки і забрати їх. Та ні! Сумки були там, де ми їх залишили. Ми зняли їх, викинули м'ясо (воно давно зіпсувалося), розподілили поклажу по конях, і невдовзі ця остання смуга лісу залишилася позаду.
Ми почали підйом голим і майже прямовисним схилом. Стежка була прокладена навскіс по кам'янистій кручі. В кількох футах нижче, скеля різко обривалася в каньйон такої глибини, що коли я поглянув униз, у мене запаморочилось в голові. Великий камінь, який зіштовхнув ногою кінь Безстрашного, з гуркотом помчав униз, збиваючи на своєму шляху інші, а ми, безсилі щось зробити, могли лише стояти і слухати. Пройшла ціла вічність, поки не почувся громовий удар об дно каньйону, а потім від скелі до скелі, від вершини до вершини понеслася похмура луна. Здригнувшись, ми продовжили свій шлях, роздумуючи про долю, яка чекає на того, чий кінь випадково оступиться на цій стежці.
Початок каньйону упирався у стрімку стіну. Коли ми досягли цього місця, то побачили, що стежка різко повертає на захід і похило веде до вершини гори.
– Ха! – вигукнув Безстрашний. – Звідти ми побачимо зовсім іншу країну. Ми спустимося до неї і розіб'ємо табір серед маленьких річок, що течуть до Великої Річки Заходу! [66]
– Так. Але наскільки я знаю – це лісові долини і гори, – зауважив Пітамакан. – Така країна мені не подобається.
Але, коли через якийсь час ми виїхали на вершину, подивившись униз, він вигукнув:
– Ні, ні! Ми й досі у нашій власній країні. Я знаю це місце – тут унизу тече Ревуча Річка.
Внизу ми побачили глибоку долину, що тяглася на південний схід, усіяну блискучими озерами різної величини. Тепер я зрозумів, що ми знаходимося у найвищому місці головного хребта Скелястих Гір. Річка під нами була притокою річки Багато Мертвих Вождів. Я дістав підзорну трубу і уважно оглянув кожну з маленьких галявин у долині, а також її трав'янисті схили, але не зміг виявити коней. Кутенаїв тут не було, інакше я мав би побачити їхні табуни. Мені вдалося оглянути долину зверху на вісім-десять миль. Далі вона повертала на південь. Існувала можливість, що кутенаї розбили табір саме там, у нижній частині. Ми не стали затримуватися на вершині і через чверть милі спустилися до Ревучої Річки. Цього разу ми розбили табір біля невеликої річечки, що текла з льодовика. У цьому місці коні добре підгодувалися на пасовищі, багатому на гірську траву, але наша вечеря з оленячого м'яса (підсмаженого на багатті з гілок сосни – єдиного палива на такій висоті) вийшло гіркуватим від смоли. Ми постаралися якнайшвидше погасити багаття. Безстрашний заступив на перше чергування, а ми з Пітамаканом лягли спати, але спочатку мій "майже брат" закликав своїх богів, як і раніше, захищати нас і посилати йому пророчі сни. Моя черга вартувати цієї ночі була останньою – з двох годин. З приходом світанку я так захопився спостереженням за дикими тваринами на схилах навколишніх гір, що дозволив своїм супутникам спати до самого сходу. У полі мого зору було не менше трьох сотень снігових кіз та баранів: поодинці, по двоє, по троє, та невеликі стада. Старі самці завжди трималися на відстані від самок та молодняку. З особливим інтересом я розглядав старого гірського козла, що йшов по гірському виступу вище нас в двох сотнях ярдів. Він нехтував травою та кущами, що росли на самому виступі, але його приваблював мох на кам'янистій стіні. Коли йому особливо сподобалося одне місце, він спритно став на задні ноги, спершись передніми об скелю. Трохи згодом він опинився просто над нашою стоянкою і його зацікавили коні. Підійшовши до краю виступу, він сів на свій зад, зовсім як собака, і витріщився на нашу стоянку. Для парнокопитного його поза була така смішна, а його тарілкоподібна, обрамлена довгим волоссям голова з такою скорботою звисала на його груди, що я не витримав і голосно розреготався, розбудивши своїх супутників.
– Ха, чому ти смієшся? – спитав Пітамакан, підвівшись.
Замість відповіді я вказав йому на гірського цапа.
– Я хочу отримати шкуру цієї важливої персони! – вигукнув він, піднімаючи свою рушницю.
Він ретельно прицілився та натиснув на курок. Ми виразно почули, як куля вдарила в ціль. Від удару козел підскочив, зірвався з виступу і покотився схилом до нас. Ми швидко зняли з нього шкуру, про яку Пітамакан сказав, що віддасть її видубити жінкам кутенаїв. Я було подумав взяти собі чудові чорні роги, подібні до кривих шабель, і зробити з них прикрасу, але потім вирішив, що в дорозі з ними буде дуже багато клопоту.
Завершивши свої справи, ми нав'ючили коней і спустилися в осиковий гай. Там ми викупалися в річці і досхочу поїли оленячого м'яса, підсмаженого тепер на гарному вугіллі. Ми не скористалися м'ясом старого гірського цапа, оскільки воно сильно пахло мускусом, однак м'ясо молодих козлів та самок цілком придатне для їжі, особливо взимку, якщо його кілька разів заморозити та відтанути.
Дещо нижче місця нашого сніданку, ми знову виявили сліди табору кутенаїв, які, очевидно, зупинялися там на одну ніч. Трохи нижче ми проїхали повз перше з безлічі озер цієї долини – прекрасне озеро, прямо з берега якого вгору на величезну висоту здіймалася гора. Потім, коли долина розширилася, нам стали траплятися й інші озера і у кожному з них було багато бобрових хаток. Береги були укріплені гілками звалених звірками дерев. Ми дуже дивувалися, чому кутенаї пройшли повз такі багаті мисливські угіддя.
На схід від цих озер, нанизаних на нитку річки, порожньо піднімалися чудові прерії, відокремлені одна від одної річками з лісистими берегами. На деяких із цих прерій паслися невеликі стада бізонів (головним чином биків). Бізони були вірною ознакою того, що неподалік починаються великі рівнини. Близько четвертої години пополудні ми минули ділянку густого лісу. Тут річка ревіла праворуч від нас у руслі з крутими стрімкими берегами. Незабаром стежка вивела нас до широкої долини, якою протікала річка Багато Мертвих Вождів.
– Отож ми в долині Внутрішніх Озер. Ви скоро побачите Нижні Озера, – зауважив Пітамакан і різко повернув нашу групу направо вздовж Ревучої Річки. Тут, переливаючись через валуни, вона шуміла особливо сильно. Ми попрямували до височини, що здіймалась серед прерії. З неї ми побачили найкрасивіші озера, що ланцюжком тікали в глиб гір. Названі вони були дуже вдало – Внутрішніми, що точно відповідало їхньому становищу. Я знав, що кілька років тому один із наших службовців (раніше він працював на Компанію Гудзонової Затоки) на ім'я Г'ю Монро приходив до цих озер з єзуїтом, отцем Де Сметом. Вони поставили на березі одного з них дерев'яний хрест. Озера були названі озерами Сент-Мері [67], а річка, що випливає з них, також річкою Сент-Мері. Тепер, дивлячись на ці озера, я пригадав один епізод, пов'язаний з подорожжю Монро та знаменитого єзуїта до табору чорноногих, що стояв тоді на річці Беллі. Залишивши район Сент-Мері, вони помітили великий військовий загін, що мчав у їхній бік. Монро, подивившись на цих людей у свою підзорну трубу, вигукнув:
– Згортайте ліжко, святий отче! Кріпіть свою поклажу до сідла і давайте забиратися звідси! Це кроу! Щоб урятувати свої життя, нам доведеться влаштувати гарну скачку!
– Ні-ні, сину мій, – відповів стомлений священик, – мені треба відпочити. Ми повинні покластися на Господа Бога, і я впевнений, що з нами буде все добре.
– Ну й чудово, сподівайтеся на Бога, якщо хочете, а я сподіваюсь на жвавість свого коня, – відповів Монро і пустив коня з місця в кар'єр. Через кілька секунд священик уже скакав праворуч від нього. І лише безжально поганяючи своїх скакунів, вони змогли відірватися від переслідувачів.
Але повернімося до нашої подорожі. Ми, як і раніше, їхали великою стежкою: минули кілька прерій, переправилися через річку і проїхали берегом озера. Зупинку ми зробили в наполовину лісистому, наполовину відкритому місці. Тут ми знову знайшли залишки старого табору кутенаїв, але численні сліди різноманітної дичини навколо, кілька бізонів, що знаходилися в полі нашого зору поблизу на гірській гряді (вона піднімалася на схід від нас), доводили, що плем'я зупинялося тут лише на одну-дві ночі. Доївши вранці останню оленину, ми вирушили до гірської гряди, маючи намір підібратися до найближчого стада бізонів, проте, прямуючи вздовж потоку, ми пройшли зовсім небагато, коли раптом побачили перед собою боброву греблю. Обережно підкравшись до неї, ми виявили трьох оленів, що паслися на березі ставка, в якому стояло три боброві хатки. Бобри були зайняті своєю повсякденною роботою. Готуючись до зими, вони плавали з гілками, затоплюючи їх поблизу своїх жител. На оленів вони не звертали жодної уваги. Невелике стадо складалося з двох самок: одна була з телям, інша – самотня дворічка. Я прошепотів, що стрілятиму в самотню молоду самку.
— Звісно. Вона дуже вгодована, – відповів Пітамакан.
Тварина стояла до мене хвостом, і я чекав, поки вона обернеться боком, але добути її мені так і не вдалося.