Ні, замість цього, вони оточать нас тут, в цьому лісі, і будуть чекати, поки ми не помремо від спраги, або не спробуємо пробитися крізь їх лінію.
– Коли ми більше не зможемо терпіти спрагу, ми вийдемо, й загинемо в бою! – сказав Чорний Олень.
– Так, – відповів я.
Цю думку я вже обмірковував, і якби він не випередив мене, я б сам її запропонував. Я думав, що для нас найліпше було б вийти прямо зараз, поки у нас ще достатньо сил для боротьби, але щось мене утримало. На мигах я сказав Чорному Оленю, що спостерігач на рівнині міг бачити дим моєї рушниці, коли я стріляв з верхівки дерева, і запропонував перейти в інше місце. Ми відійшли до північної, верхньої стіни ущелини, і розташувались під розлогим деревом, що стояло майже навпроти, в п'ятидесяти кроках від краю лісу. Тут у нас була перевага – стіна за спиною, тож вороги могли напасти на нас лише спереду. Але, повторюю, ми були певні, що вороги не посміють напасти на нас. Зійшов місяць, і стало видно як удень. Щоб я ліпше вартував, Чорний Олень підійшов до молодої тополі, що росла неподалік, здер з неї великий шмат кори і зрізав декілька смуг її внутрішнього шару, вологого й слизького. Ми пожували їх, і це сильно полегшило нашу спрагу. Я на мигах сказав своєму товаришу:
– Ті, що нагорі, можуть допомогти нам врятуватися з цієї пастки, давай про це помолимося.
І ми помолились. Чорний Олень своїм богам кроу, я своїм, знову і знову, обіцяючи пожертвувати їм своє тіло. Закінчивши молитву, ми відчули себе набагато ліпше, і я відчував, що має трапитися щось, що допоможе нам врятуватися від ворогів, які оточили нас і чекали нашого кінця.
Чорні Плащі [37] переконують нас, що богів, яким ми молимось, не існує, що все, що нам про них розповідали, вся їхня сила – брехня, і лише їхні боги, боги білих справжні. Адже ці Чорні Плащі навіть казали нам, що Сонце, це просто вогняна куля! Та вони просто невігласи! Мені шкода їх, адже вони нічого не знають. В давні часи, наш предок, Пошрамоване Обличчя відвідав Сонце і його вігвам на далекому острові, довго жив з ним і його дружиною, Нічним Світилом, і їхнім сином, Ранковою Зорею. І за цей час Сонце дало йому закон життя, за яким, переживши багато небезпек, і досі живе наш народ. Ми ніколи не говорили Чорним Плащам, що богів білих, про яких вони нам розповідали, ніколи не існувало. Можливо, вони й справді існують і добрі до білих людей, але чому ж тоді Чорні Плащі переслідують нас через те, що ми віримо в своїх богів? Це неправильно! Так не має бути!
Тепер поглянь, що трапилось у відповідь на наші молитви, там, де ми сиділи, в ущелині з стрімкими стінами, ледь не помираючи від спраги. Раптом повіяв північний вітер, принісши з рівнин запах горілої трави [38], а потім місяць і зорі сховались за чорними хмарами. Птах Грому накрив нас своїми чорними крильми і ледь не засліпив своїми вогненними стрілами. Почався дощ, вітер посилився так, що дерева тремтіли й гнулись, і Птах Грому відлітав на південь, залишаючи таку непроглядну пітьму, що ми з Чорним Оленем, стоячи щока до щоки, не могли роздивитись одне одного. Тож я взяв його за руку, щоб він відчував мене, і на мигах сказав:
– Сонце почуло наші молитви! Давай підемо прямо зараз, і врятуємося від небезпеки.
– Так. Веди. Я піду за тобою, – на мигах відповів він, і взявся за чохол для лука, що висів у мене при боці.
З рушницею в лівій руці, я пішов вперед, намацуючи серед стрімчаків дорогу правою. Я весь час спотикався об каміння, обходив кущі, якими не міг пройти, і весь цей час дув вітер і лила злива. Та невдовзі стрімчак закінчився, кущі більше не заважали, і я зрозумів, що ми вийшли з ущелини й проминули лінію ворогів, якщо тільки вони залишились там після початку шторму. Вони ніколи не змогли б виявити нас, якщо лише б ми не наступили на одного з них, лежачого у нас на шляху в кущах полину. Як я уже казав, вітер дув з півночі, це був літній шторм, що рухався на південь, який Сонце послало для нашого порятунку. Тож я пройшов вниз долиною на північ, потім повернув на схід і піднявся по схилу долини. Дощ продовжував лити, як з відра, і ми цьому раділи, бо він змивав наші сліди, заледве ми їх залишали. Я хвилювався за вовка, бо не знав де він. Я покликав його, і, о радість! Він одразу сунув свій мокрий ніс мені в долоню. Ми швидко піднялись по схилу долини, вийшли на рівнину і прибавили кроку. Під холодним дощем ми змерзли, але спраги більше не відчували. Ми йшли чимраз далі, вітер віяв нам зліва, а йшли ми на схід. Ми вимокли, наче скупались в річці і йшли по калюжах брудної води, та нам було байдуже. Серця наші раділи. Чорний Олень заспівав священну пісню племені Кроу. Ми йшли все далі і далі по рівнині, не зупиняючись до самого ранку. Дощ не переставав. Стих він лише з першим промінням сонця, і в сірих сутінках ми помітили справа від себе зарослу кущами ущелину, що перетинала високий хребет, і поспішили туди в пошуках притулку. Хейя! Там була вишня, з усипаними ягідьми гілками, а на дні ущелини виднілись ями з дощовою водою. Ми наїлись і напились. Вітер розігнав хмари, і визирнуло сонце. Ми зняли з себе одяг, і розвісили на кущах сушитися. Потім оглянули рівнину: бізони та антилопи паслись невеликими групами, ворожих вершників не було видно. Я звелів вовку вартувати, а ми обоє лягли й заснули. Опівдні ми прокинулись, бо мухи, що обліпили наші оголені тіла, не давали нам більше спати. Ми встали, оглянули долину, одягнули сухий одяг, і знову попоїли ягід і напилися. Опісля ми обговорили нашу зустріч зі зміями. Нам було жаль нашого доброго товариша Риб'ячу Шкіру, але ми раділи, що змії заплатили двома життями за його відхід в інший світ, і вирішили, що те, як ми врятувалися, це знак, що ми маємо відмовитись від пошуку білого бізона. Потому наші справи пішли якнайкраще. Вовк зненацька схопився, насторожив вуха й став нюшити повітря. Ми поглянули в ту сторону, куди він дивився, і побачили стадо антилоп на вершині хребта, які, мирно пощипуючи траву, повільно спускались до нас. Я перевірив затвор своєї рушниці, бо боявся, що сильний дощ міг підмочити порох. Я привідкрив його кінчиком ножа і підсипав свіжого. Антилопи наближались, і, коли вони були майже поряд, я ретельно, як мені здавалося, прицілився в самця, що йшов попереду, і вистрілив, але тільки перебив йому ногу. І ось що трапилось далі: вовк погнався за ним, повалив його на землю і загриз. Тож у нас тепер було м'ясо, але ми не наважились розпалити багаття, тому просто прополоскали шматочки м'яса у воді і з'їли, втамувавши голод. Коли настала ніч у нас було достатньо сил, щоб іти далі.
Два дні потому, на світанку, ми поглянули на два табори в долині Порохової річки, і зрозуміли, що племена Сіу ще не прийшли. Ми спустились зі схилу і пішли прямо в табір чеєнів до вігваму нашого поневолювача. На півдорозі нас зустрів вершник з іншого табору.
– Ви повернулись? – на мигах запитав він, – Як справи, чи здобули ви білого бізона? А де Риб'яча Шкіра?
– Риб'яча Шкіра мертвий. Його вбили змії. Білого бізона ми не знайшли. – на мигах відповів Чорний Олень, і вершник розвернув коня і поспішив в свій табір, щоб сповістити цю гірку новину.
Велика юрба чеєнів очікувала нашого прибуття, залишивши для нас вільним прохід до вігвама Голови Видри, де перед входом стояв він і його дружини, очікуючи нас.
– Ви повернулись. Я радий! – на мигах сказав він.
Притиснувши долоні до губ, Жінка-Спис і Добра Співачка дивились на нас, на наші прорвані мокасини, брудний одяг, розпатлане волосся. Вони кинулись наперед, обняли і поцілували нас, коли Голова Видри запитав:
– Чи бачили ви білого бізона?
– Ні, не бачили, – відповів я.
– Але ви повернулися пішки. Ви зустріли ворогів?
– Так, зміїв. Вони вбили Риб'ячу Шкіру, забрали наших коней. А він, – сказав Чорний Олень, показуючи на мене, – вбив двох ворогів.
Голова Видри гучно плеснув в долоні, посміхнувся, а його дві дружини сповістили цю хорошу новину всім оточуючим, і ті стали голосно вихваляти мене. Невдовзі з табору південних череванів прибігли Ранковий Орел, матір Риб'ячої Шкіри та ще декілька людей. Жінка з племені Кроу підбігла до Чорного Оленя і запитала його:
– Чи правда, що мій син помер, що змії вбили його?
– Так, правда. На берегах Брудного струмка змії вбили твого сина. Ми не змогли забрати його тіло. – відповів він…
З гірким плачем жінка повернулась, і пішла на схил долини, щоб оплакати того, кого так любила. Тоді Голова Видри сказав:
– Досить! Зайдіть до вігваму, відпочиньте, поїжте, і тоді розповісте нам все, що знаєте.
Як же добре було знову сісти на своє м'яке ложе, поряд з Ранковим Орлом і розмовляти з ним своєю рідною мовою. Але спочатку жінки принесли нам з Чорним Оленем води, в якій ми помили руки й обличчя, а потім поставили перед нами їжу, хорошу їжу. І, поки ми їли, чоловіки курили й розмовляли, терпеливо очікуючи нашого оповідання. Нарешті я розповів про все Ранковому Орлу, а він, фраза за фразою перекладав все іншим. Я повторював розповідь на мигах, щоб Чорний Олень розумів, про що я розповідаю, і він частенько перебивав мене, щоб доповнити те, що я забув. Так наші добрі друзі дізнались про те, що ми бачили і зробили після того, як покинули табір. Вони дуже жалкували за Риб'ячою Шкірою, який помер таким молодим, і раділи тому, що двоє ворогів заплатили за це своїм життям. Вони хвалили вовка за те, що він вчасно відчув чужинців, і не дозволив нам всім потрапити до рук ворогів. Вони говорили й про те, що Сонце милостиве до нас; у відповідь на наші молитви, воно послало бурю, під час якої ми змогли відірватись від ворогів. Вони заставили мене ще раз розповісти про те, як я забрався на дерево, і помітив на скелі ворожого спостерігача. Вони посміхались і плескали в долоні, коли я оповідав про те, як він з'явився й поповзки повертався до куща, якого й сам же залишив на скелі, і як він підскочив і упав, коли моя куля пронизала його. Нарешті і я розпитав Ранкового Орла, і дізнався, що сіу прислали гінця до вождів чеєнів і південних череванів зі звісткою, що вони прибудуть так швидко, як тільки зможуть. Зараз вони полюють, і спродують добуті шкури білим торговцям на Великій річці, щоб виміняти у них якнайбільше рушниць, пороху та куль, тому що вони повинні бути добре озброєні, якщо зібрались воювати з білими, які побудували форт неподалік.