Закон всемогутній! Підходьте і дивіться!
— Нема порятунку,— сказало одне з них, підступаючи ближче й поглядаючи на мене.
— Нема порятунку,— промовив я.— Отож будьте слухняні й виконуйте те, що я велю.
Підвелися ще двоє, запитливо переглядаючись між собою.
— Стійте там,— наказав я.
Я підняв обидві сокири і жбурнув їх через голови трьох тварино-людей, тоді перевернув Монтгомері долілиць, забрав його револьвер, в якому були дві кулі, і намацав у кишені ще з півдесятка патронів.
— Візьміть його,— гукнув я, звівшись на ноги і показуючи батогом на труп Монтгомері,— візьміть його, віднесіть і киньте в море!
Вони боязко ступили наперед, і досі, здавалося, страхаючись Монтгомері, але ще більше — боялися цьвохкання мого закривавленого батога. Після хвилинної нерішучості й розгублення, чуючи ляскіт батога і мої накази, вони обережно підняли труп, піднесли його до берега і з плюскотом вступили в море, що мерехтіло сліпучим блиском.
— Далі,— гукнув я,— далі! Віднесіть його далеко.
Вони залізли по пахви у воду і зупинились, оглядаючись на мене.
— Кидайте,— звелів я. Тіло Монтгомері шубовснуло й зникло. Щось стиснуло мені груди.— Гаразд,— сказав я тремтячим голосом.
Кваплячись зі страху, вони поспішили на берег, залишаючи за собою на посрібленій воді довгі темні смуги. Біля самого берега вони зупинилися й оглянулись на море, ніби сподіваючись, що ось-ось Монтгомері випливе звідтіль і помститься їм.
— А тепер беріть цих,— сказав я, показуючи на решту трупів.
Одне за одним вони брали тіла чотирьох тварино-людей, і, щоб обминути те місце, де опустили Монтгомері, несли їх уздовж берега ярдів, мабуть, за сто далі, і тільки тоді лізли в воду.
Дивлячись, як вони несуть скалічені рештки Млінга, я раптом почув за спиною чиюсь легку ходу, миттю оглянувся й побачив за якихось дванадцять кроків од себе велику гієно-свиню. Голова її була схилена до землі, блискучі очі стежили за мною, а кулаки потворних рук притиснуті до боків. Коли я обернувся, вона заклякла в цій позі, відвівши погляд убік.
Одну хвилину ми стояли отак віч-на-віч. Я відкинув батіг і вихопив з кишені револьвер, вирішивши при першій нагоді вбити цю тварюку, найнебезпечнішу з усіх, що залишилися на острові. Хай це було трохи підступно, проте я вирішив-таки її вбити. Я її одної боявся більше, ніж будь-яких двох інших тварино-людей. Доки вона живе, не знати мені безпеки.
Секунд із десять я набирався рішучості, а тоді гукнув:
— Віддати шану! На коліна!
Вона загарчала, вишкіривши зуби:
— Хто ти такий, щоб я...
Я гарячково прицілився і вистрілив. Я чув, як вона завила, бачив, як вона метнулася вбік, і зрозумів, що схибив. Великим пальцем я знову відвів курок, щоб вистрілити вдруге, та вона вже щодуху мчала геть, стрибаючи то в один, то в другий бік, і я не зважився ризикувати набоєм. Час від часу вона через плече озиралася на мене. Пробігши вздовж берега, гієно-свиня нарешті зникла в густій заслоні диму, що й досі стелився в загорожі. Якийсь час я стояв, дивлячись їй услід, а потім знову повернувся до трьох своїх покірних тварино-людей і кивнув їм, щоб опустили в воду тіло, яке ще й досі вони тримали. Тоді підійшов до багаття на те місце, де лежали трупи, і прикидав піском криваві плями.
Я махнув рукою трьом своїм підданцям, щоб вони йшли собі геть, а сам подався у гущавину прибережних кущів. У руці я тримав револьвер, а батіг разом із сокирами заткнув за шлейку, в якій носив зламану руку. Мені хотілося побути одному, щоб обміркувати своє становище.
Найстрашніше лихо,— я тільки почав його усвідомлювати,— що на всьому острові не було тепер жодного кутка, де б я міг притулитися й безпечно спочити на самоті. Відколи прибув сюди, я на диво зміцнів, проте й досі з будь-якої причини нервував і швидко стомлювався. Я був певен, що мені потрібно перебратися на другий бік острова, поселитися разом із тваринним людом і їхньою довірою гарантувати власну безпеку. Та на це я не міг наважитися. Вийшовши знову на берег, я повернув на схід, мимо охопленої вогнем загорожі, і пішов далі до вузенької смужечки коралового рифу. Тут я міг спокійно подумати, сівши до моря спиною, а обличчям до можливих несподіванок. Я так і сидів, спершись підборіддям на коліна. Сонце палило мені голову, а жах дедалі дужче гнітив мій розум: як мені дожити до порятунку, якщо він коли-небудь взагалі прийде? Я силкувавсь якнайспокійніше зважити все становище, але не міг позбутися емоцій...
Тоді я заходився думати, з яких причин Монтгомері впав у відчай. "Вони зміняться,— казав він,— вони неминуче зміняться". А Моро, що казав Моро? "Вперта звіряча суть зростає в них щодень". Потім мої думки повернулися до гієно-свині. Якщо я не вб’ю цієї тварюки, я певен, вона вб’є мене. Оповісник Закону вже мертвий, тому й небезпека збільшилася! Тепер вони пересвідчилися, що й ми, ті, що з батогами, також підвладні смерті...
Та, може, вони й зараз уже чигають на мене ген там з-за густої папороті та пальм? Може, тільки й чекають, щоб я підійшов ближче? Може, вони вже щось там задумують проти мене? Що набалакала їм гієно-свиня?.. Уява затягувала мене в трясовину безпідставного страху...
Думки мої обірвав крик морських птахів, що зліталися до якогось чорного предмета, викинутого хвилями на берег напроти загорожі. Я знав, що то таке, але мені бракувало духу підійти туди й відігнати птахів. І я пішов берегом у протилежному напрямі, вирішивши обійти східний бік острова і в такий спосіб дістатися до яру з хижками, проминувши хащі, в яких могли бути засідки.
Коли я пройшов десь уже з півмилі, з надбережних кущів з’явився один з тих трьох тварино-людей, що відносили в море трупи, і рушив до мене. Нерви мої були такі збуджені власною уявою, що я миттю вихопив револьвер. Навіть миролюбні жести цього створіння не могли мене заспокоїти.
Воно боязко наближалося.
— Геть! — гукнув я.
Щось у його улесливій покорі нагадувало собаку. Створіння трошки відступило,— точнісінько, як собака, якого проганяють додому, і зупинилося, благально дивлячись на мене своїми песячими брунатними очима.
— Іди геть! — сказав я.— Не підходь до мене.
— Не можна мені підійти до тебе? — запитало воно.
— Ні! Геть! — затявся я і ляснув батогом. Потім, узявши батіг у зуби, нагнувся за каменюкою і цією погрозою таки відігнав його.
Отак, у самітності, я обійшов яр, де були хижки тваринного люду, і сховався у бур’янах та тростині, що відмежовували яр від моря. Звідси став я приглядатися до тварино-людей, силкуючись зрозуміти з їхньої поведінки, як вплинули на них смерть Моро й Монтгомері та знищення Дому Страждання. Тепер я усвідомлюю все безглуздя своєї нерішучості. Коли б я повівся так само мужньо, як і на світанку, й не дав своєму духові ослабнути у самотніх роздумах, я міг би захопити вільний скіпетр Моро і правити звіриним людом. Та я втратив слушну нагоду, і вони почали вважати мене подібним до себе.
Десь там перед полуднем побачив я декількох тварино-людей; посідавши навпочіпки, вони грілися на гарячому піску. Владний голос голоду й спраги переміг мій страх. Я вийшов із-за кущів і з револьвером у руці попростував до тих постатей. Одна з них,— жінка-вовчиця,— повернула голову і вп’ялась у мене поглядом, а за нею й інші. Ніхто й не думав підводитись чи привітати мене. Я ж був занадто стомлений і знесилений, щоб домагатися цього від них, і знову пропустив сприятливий момент.
— Я хочу їсти,— підходячи ближче, сказав я таким тоном, ніби виправдувався.
— Харчі в хижках,— сонно буркнув кнуро-бик і відвів од мене погляд.
Я пройшов повз них і спустився в темряву й сморід майже безлюдного яру. В якійсь порожній хижці я поласував кількома плодами, а тоді завалив брудним, напівгнилим гілляччям та хмизом вхід і ліг обличчям до нього, тримаючи в руці револьвер. Знемога останніх тридцяти годин взяла своє, і я поринув у чутливий сон, сподіваючись, що якби сюди йшли, то накидана купа гілляччя наробить такого шуму, який не дасть заскочити мене зненацька.
XXI. ТВАРИННИЙ ЛЮД ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО ПОПЕРЕДНЬОГО СТАНУ
Таким чином я став одним із тварино-людей на острові доктора Моро. Коли я прокинувся, довкола було темно. Моя забинтована рука боліла. Я сів, спочатку не розуміючи, де це я. Знадвору чулися грубі голоси. Тоді я помітив, що мою барикаду розібрано і вхід до хижки вільний. Але револьвер і досі в мене у руці.
Я почув чиєсь дихання й помітив, що хтось, зіщулившись, лежить поряд зі мною. Я затамував дух, силкуючись розгледіти, що воно таке. Воно повільно, дуже повільно, ворухнулося. Потім щось м’яке, тепле й вогке пройшлося по моїй руці.
Всі мої м’язи напружилися. Я відсмикнув руку. Мало не скрикнувши від жаху, я, однак, встиг вчасно збагнути, в чому річ, і не спустив курка.
— Хто це? — запитав я хрипким шепотом, усе ще цілячись з револьвера.
— Я, володарю.
— Хто ти?
— Вони кажуть, що вже нема володаря. Та я знаю, я знаю. Я відносив у море тіла тих, кого ти вбив. Я твій раб, володарю.
— Ти той, кого я зустрічав на березі? — запитав я.
— Той самий, володарю.
Це створіння, очевидно, було досить вірне — інакше б воно любісінько могло напасти на мене, коли я спав.
— Гаразд,— сказав я, простягуючи йому руку, щоб воно знову її лизнуло-поцілувало. Я починав розуміти, що означала його присутність, і це надало мені сміливості.
— А де решта?
— Вони дурнуваті. У них нема розуму,— відповіла собако-людина.— Вони зараз там розмовляють. Вони кажуть: "Володар помер; Другий, котрий з батогом, помер. Той Третій, що ходив у море, такий самий, як і ми. Тепер над нами нема володаря, нема батога, нема Дому Страждання. Цьому настав край. Ми любимо Закон і будемо жити за ним, але для нас назавжди щезли страждання, володар та батіг". Так кажуть вони. Та я знаю, володарю, знаю.
Я намацав у темряві голову собако-людини і погладив її.
— Гаразд,— сказав я вдруге.
— Скоро ти їх усіх повбиваєш.
— Так,— відповів я,— скоро я їх повбиваю, через кілька днів, після деяких подій. Усіх повбиваю і лише декого помилую.
— Володар убиває того, кого володар захоче вбити,— сказала собако-людина з відтінком задоволення в голосі.
— Нехай вони ще більше грішать,— сказав я,— нехай біснуються, доки настане їхня година.