Правда про Пайкрафта

Герберт УЕЛЛС

ПРАВДА ПРО ПАЙКРАФТА

Він сидить за кроків десять від мене. Досить мені лише повернути голову, і я його побачу. І коли наші погляди зустрінуться — а так воно звичайно й буває, — то в його очах...

Загалом це погляд благальний. І все ж таки в ньому прозирає підозра.

Ох, оті кляті його підозри! Якби я схотів, то розповів би про нього вже давно. Але я все мовчу й мовчу, і він мав би вже вгамуватися. Якщо така гора сала, як він, узагалі може вгамуватися! А втім, коли б я й розповів, то хто б мені повірив?

Бідолаха Пайкрафт... Величезна, розвалькувата купа драглів, та й годі! Найгладкіший у Лондоні клубний завсідник.

Він сидить за одним із невеличких столиків у широкій ніші біля каміна. І натоптує собі черево. Цікаво, чим це він його натоптує? Я озираюся — так ніби між іншим — і бачу, що він запихає до рота чималу теплу булку з маслом, не спускаючи з мене очей. Атож, не спускаючи з мене очей, дідько б його взяв!

Ну, постривай же, Пайкрафт! Коли вже тобі так до вподоби корчити з себе нещасного, коли вже ти й далі поводишся так, наче я не порядний чоловік, а бозна й хто, то я тут-таки, просто перед твоїми схованими в жирі очицями візьму й опишу все, як є, — щиру правду про Пайкрафта. Розповім про чоловіка, якому я допоміг, за якого заступався, а він заплатив мені тим, що обернув мій клуб у місце, для мене нестерпне, вкрай нестерпне через отой водянистий погляд, який день при дні благає мене про те саме: "Нікому нічого не кажи..."

А крім того, чому він весь час їсть? Гаразд, ось вам правда, сама правда, нічого, крім правди!

Пайкрафт... Я познайомився з ним тут-таки, в курильній кімнаті. У клубі я був тоді молодим і неврівноваженим новаком, і він це помітив. Я сидів сам, шкодуючи, що в мене тут так мало ще знайомих, коли це раптом підкочується величезна туша: кілька підборідь і кругле черево. Сідає близенько біля мене, хвилину рохкає та сопе, хвилину шпортається з сірниками, нарешті припалює сигару й заводить розмову. Не пригадую вже, що він тоді сказав, — здається, щось про нікудишні сірники. Не кидаючи розбалакувати, він раз у раз зупиняв офіціантів, що проходили повз нас, і своїм тоненьким співучим голосом торочив про ті кляті сірники. Одне слово, так ми й розговорилися.

Спершу Пайкрафт теревенив про се про те, потім перейшов до спорту, а тоді до моєї статури й кольору обличчя.

— Ви, мабуть, добре граєте в крикет, — каже.

Сам я вважаю себе чоловіком струнким, декому може навіть здатися, що я худий. Як на мене, я досить смаглявий, і все ж таки... Моя прабаба була індуска, і я цього не соромлюся, але мені не хотілося б, щоб перший-ліпший, поглянувши на мене, розводився про моїх предків. Ось чому Пайкрафт не сподобався мені з самого початку.

Та він завів балачки про мене тільки для того, щоб потім поговорити про себе.

— Мені здається, — казав Пайкрафт, — що рухаєтесь ви не більше від мене. А їсте, мабуть, не менше. (Як і всі надміру гладкі люди, він вважав, що нічого не їсть.) І все ж таки... — Він криво посміхнувся. — Між нами є різниця.

Потім Пайкрафт заходився розбалакувати про свою огрядність, про те, що робив, аби схуднути, і про те, що збирається робити, аби схуднути, що йому радили робити люди, аби схуднути, і що, він чув, роблять такі, як він, аби схуднути.

— A priori , — казав він, — здавалося б, проблему харчування можна розв’язати дієтою, а проблему засвоєння їжі організмом — ліками.

Це було нестерпно. Слухаючи його дурні теревені, я відчував, мовби й мене самого починає розпирати.

У клубі, звісно, всяке буває, та невдовзі я дійшов висновку, що це вже занадто. Пайкрафт ходив за мною тінню. Щойно я з’являвся в курильній кімнаті, як він перевальцем рушав до мене. А іноді, коли я сідав трохи перекусити, він опинявся за моїм столиком і починав просто-таки обсідатися. Часом він прилипав до мене, як смола до штанів. От уже зануда! Але чому від цього причепи мав страждати тільки я? В його поведінці з самого початку було щось таке, ніби він знав, ніби здогадувався, що я міг би... що тільки в мені була для нього єдина надія і ні в кому більше він її не знайде.

— Я б усе віддав, аби тільки скинути вагу, — казав він. — Геть усе! — І, важко дихаючи, свердлив мене своїми вгрузлими в пухкі щоки очицями.

Ох, бідолашний Пайкрафт!.. Ось він подзвонив знов — ну звісно, щоб замовити ще булку з маслом!

Та настав-таки день, коли він перейшов до справи.

— Наша фармакологія, —заявив він, —наша західна фармакологія — далеко не останнє слово в медицині. На Сході, я чув...

Пайкрафт замовк і втупився в мене. Здавалося, я сиджу перед акваріумом. І раптом я на нього розгнівався.

— Послухайте, — кажу, — хто вам розповів про рецепти моєї прабабусі?

— Які рецепти? — прикинувся він.

— Ось уже цілий тиждень у кожній нашій розмові — а розмовляємо ми досить частенько— ви натякаєте на мою маленьку таємницю.

— Що ж, — відповідає він — коли так, я відкрию свої карти. Щиро кажучи, це правда. Так, я довідався...

— Від Петтісона?

— Не від нього самого, — промовив Пайкрафт і, здається мені, збрехав.

— Петтісон, — кажу, — пив те зілля на свій страх і риск.

Пайкрафт підібгав губи й хитнув головою.

— З прабабиними рецептами, — мовив я, — треба бути обережним. Батько навіть хотів узяти з мене обіцянку...

— Ви йому не дали?

— Не дав. Але батько мене попередив. Якось він скористався одним із рецептів... Тільки один раз.

— О!.. І ви думаєте?.. Скажімо... скажімо, серед них знайдеться такий...

— Ті рецепти — штуки дивні... — веду я далі. — Навіть пахнуть вони... Та не варто про це!

Але ми зайшли вже надто далеко, і Пайкрафт не мав наміру від мене відчепитися. Я завжди трохи побоювався, що коли вивести його з терпіння, то він зненацька навалиться на мене й задушить. І я виявив легкодухість, що правда, то правда. Але ж Пайкрафт уже набрид мені, як гірка редька! Довів мене до того, що я не витримав і сказав:

— Ну що ж, ризикніть!

А з Петтісоном, про якого я згадував, справа була зовсім інша. Те, що з ним сталося, з цією історією не має нічого спільного. Але тоді я принаймні знав, що ті ліки здоров’ю не зашкодять. Про решту рецептів я такого сказати не міг. Я взагалі маю великий сумнів щодо надійності тих рецептів. Та якщо Пайкрафт навіть отруїться...

Сказати щиро, отруєння Пайкрафта здавалося мені справою просто грандіозною.

Того самого вечора я дістав із сейфа чудернацьку скриньку з сандалового дерева, від якої йшов незвичайний запах, і заходився перебирати шурхотливі шкіряні клаптики. Добродій, що писав моїй прабабі рецепти, вочевидь дуже полюбляв шкіру найрізноманітнішого походження і мав навдивовижу нерозбірливий почерки Декотрі рецепти я взагалі не міг прочитати, — хоч у нашій сім’ї, здавна зв’язаній з Індійською державною службою, знання мови хіндустані передавалося з покоління в покоління, — і не було жодного такого, розшифрувати який вдавалося б дуже легко. А проте я досить швидко знайшов те, що шукав, і якийсь час сидів на підлозі біля сейфа, розглядаючи рецепт.

— Ось погляньте, — сказав я Пайкрафтові на другий день, тримаючи вузеньку смужку якомога далі від його жадібних рук. — Наскільки я зрозумів, це рецепт для тих, хто хоче скинути вагу.

— О! — вигукнув Пайкрафт.

— Я не зовсім певен, але здається, це він, — провадив я. — Та якщо хочете послухати моєї поради, то облиште свій замір. Річ у тому, — завважте, Пайкрафт, я чорню своїх предків! — що мої родичі з цього боку були, наскільки мені відомо, люди досить дивні. То як?

— Дозвольте мені спробувати, — сказав Пайкрафт.

Я відкинувся на спинку стільця і Неймовірним зусиллям волі спробував уявити собі, чим усе це скінчиться. Марна праця.

— А ви подумали, Пайкрафт, — спитав я, — на кого ви станете схожі, коли схуднете?

Він не послухався здорового глузду. Я взяв з нього слово, що він більше не заводитиме зі мною розмову про його огидну огрядність — ніколи, хай би там що! — й аж тоді віддав йому той невеличкий клаптик шкіри.

— Не ліки, а бридота! — кинув я.

— Дарма! — відказав Пайкрафт і взяв рецепт. Та, глянувши на нього, витріщив очі: — Послухайте, але ж...

Аж тепер він побачив, що рецепт написаний не по-англійському.

— Я перекладу вам, скільки зможу, — сказав я.

Рецепт я постарався перекласти якомога краще. Потім два тижні ми не розмовляли. Як тільки Пайкрафт рушав у мій бік, я робив знак рукою, щоб він до мене не підходив. І він нашої угоди додержувався. Але минало вже два тижні, а він був такий самий гладкий, як і доти. Кінець кінцем він не витримав.

— Мені треба з вами побалакати, — каже. — Хіба це діло? Тут щось не те. Не помагає. Це не робить вашій прабабусі честі.

— Де рецепт?

Він обережно дістав його з гаманця. Я перебіг очима складники.

— А яйце ви брали тухле?

— Ні. А що, треба тухле?

— Це мається на увазі в усіх прабабиних рецептах. Якщо немає окремої вказівки на якість чи стан яйця, слід брати найгірше. Моя люба прабабуся була жінка рішуча й любила крайнощі... А з решти компонентів один чи два можна замінити іншими. А отрута гримучої змії була свіжа?

— Гримучу змію я дістав у Джемрака. Вона... вона обійшлася мені...

— Це вже ваша справа! А оцей останній складник...

— Я знаю одного чоловіка, який...

— Гаразд. Гм... Ну добре, я вам напишу, що можна чим замінити. Наскільки я знаю цю мову, орфографія у вашому рецепті особливо жахлива. Між іншим, під словом "собака" тут мається на увазі, здається, бродячий собака.

Цілий місяць після цього я щодня бачив Пайкрафта в клубі таким самим гладким і заклопотаним. Нашої угоди він додержувався, але іноді порушував її дух, скрушно похитуючи головою. А якось у роздягальні в нього вихопилося:

— Ваша прабабуся...

— Жодного слова проти неї! — урвав я його, і він припнув язика.

Я вже подумав був, що Пайкрафт махнув на все рукою, і навіть побачив одного дня, як він завів розмову про свою опасистість із трьома новими членами клубу, так ніби шукав уже нових рецептів. І раптом, зовсім несподівано, одержую від нього телеграму.

— Містерові Формаліну! — вигукнув перед самісіньким моїм носом хлопчик-посильний.

Я взяв телеграму й відразу її розпечатав.

"ЗАРАДИ БОГА, ПРИХОДЬТЕ. ПАЙКРАФТ", — стояло в ній.

— Гм! — буркнув я.

Сказати правду, я дуже зрадів цій телеграмі — адже вона обіцяла реабілітацію моєї прабаби — й поснідав з великою насолодою.

Адресу я спитав у швейцара.