Острів доктора Моро

Герберт Джордж Уеллс

Герберт Уеллс

ОСТРІВ ДОКТОРА МОРО

Присвячується Вільямові-Ернесту ГЕНЛІ

І. У човні з судна "ЛЕДІ ВЕЙН"

Я не збираюся доповнювати газетні повідомлення про загибель "Леді Вейн". Усі знають, що через десять днів після виходу з Кальяо вона наскочила на уламки затонулого судна. На баркасі врятувалося тільки сім чоловік екіпажу, що їх на дев’ятнадцятий день підібрала канонерка "Міртл". Історія їхніх поневірянь стала така ж відома, як і жахливий випадок із "Медузою".

Одначе я маю додати до вже відомої історії загибелі судна "Леді Вейн" іншу, не менш жахливу і, безперечно, ще дивовижнішу історію. Досі гадали, що четверо людей, які були в човні, загинули. Але насправді сталося не так. І мені легко це довести: я — один із тих чотирьох.

Передусім я мушу зауважити, що в човні нас було зовсім не четверо, а тільки троє: Констанс, якого "бачив капітан, коли той стрибнув до човна" ("Дейлі ньюс" за 17 березня 1887 року), нам на щастя і собі на лихо, у човен не потрапив. Коли він спускався між купами мотуззя під зламаним бугшпритом, то зачепився каблуком за тоненьку мотузку. Тому він, кинувшись у воду, на коротку мить завис у повітрі донизу головою, а далі, падаючи, ще вдарився об якусь колоду, що плавала на хвилях. Ми кинулись гребти до нього, але він уже зник під водою.

Я сказав, що це нам на щастя він не потрапив у човен, та я можу додати, що це й собі на щастя,— адже ж у нас виявилося лише невеличке барильце води й кілька підмочених сухарів, така несподівана була тривога і таке непідготовлене було судно до будь-якої випадковості. Ми гадали, що ті, хто врятувався на баркасі, мають харчів більше (хоча, здається, це було не так), і почали гукати їх, та вони, мабуть, нас не могли почути, а наступного дня, коли мжичка вщухла — це було аж пополудні,— ми вже їх не побачили. Великі хвилі не давали нам підвестися й оглянути довкола водяний обшир. На морі здіймалися величезні вали, і ми з останніх сил утримували човен носом проти хвиль. Ті двоє, що врятувалися зі мною, були: Гельмар, такий же пасажир, як і я, та один матрос, не пам’ятаю, як його звали, низький на зріст, енергійний, недорікуватий хлопчина.

Вісім днів носило нас море. Випивши свій мізерний запас води, ми страждали від нестерпної спраги і вмирали з голоду. Через дві доби море нарешті заспокоїлося, і поверхня його стала наче скло. Але ті вісім днів! Читачеві, який не бував у бувальцях, годі й уявити собі все це! Щасливий він, якщо не зазнав чогось подібного. Вже після першого дня ми майже не розмовляли. Кожен нерухомо лежав на своєму місці в човні, втупившись у крайобрій або спостерігаючи, як жах і кволість поступово опановують його супутників. Сонце палило нестерпно.

На четвертий день вода скінчилася. Нам стали маритися дивовижні видива, що їх ми немов бачили на власні очі. Але, здається, тільки на шостий день Гельмар висловив те, що було в кожного з нас на думці. (Пригадую, голоси наші були такі ослаблі, що ми аж нахилялись одне до одного, ледве видушуючи слова). Якомога рішуче я виступив проти цього, воліючи краще затопити човен й загинути всім разом, віддавшися на поталу акулам, що переслідували нас. Гельмар ще сказав, що в нас буде що пити, коли ми пристанемо на його пропозицію. Тоді матрос приєднався до Гельмара, і я залишився один.

Я не хотів тягти жеребка. Цілу ніч матрос перешіптувався з Гельмаром, а я все сидів, тримаючи в руці ножа, хоч і сумнівався, чи стане мені сил змагатися з ними. Вранці я також пристав на Гельмарову пропозицію, і ми кинули півпенса, щоб у такий спосіб знайти нещасливця.

Жеребок випав матросові. Але він був сильніший від нас, тому й не збирався дотримувати домовленості. Отож він кинувся на Гельмара. Вони зчепилися й наполовину встали. Дном човна я поплазував до них. Я мав намір допомогти Гельмарові, схопивши матроса за ногу. Та раптом човен хитнувся, матрос утратив рівновагу, і вони обидва упали за борт. Мов камінь, вони пішли на дно. Пригадую, що я раптом засміявся, сам із того сміху дивуючись,— такий він був раптовий і безпричинний.

Не знаю, скільки я пролежав упоперек човна, все думаючи: коли б вистачило снаги підвестися та напитися солоної води, аби вже померти швидше. Тоді нараз побачив я на обрії судно і, лежачи, дивився на нього з цілковитою байдужістю, так, неначе то була просто картина. Певне, я тоді марив, проте згадую зараз усе досить ясно. Пам’ятаю, голова моя хиталась у такт хвилям, і обрій танцював разом із судном, то підіймаючись, то падаючи. Так само ясно пам’ятаю, що я певен був, ніби вже помер, і думав, яке ж це лихе глузування долі: судно прийде надто пізно і підбере моє вже мертве тіло. Мені здавалося, що страшенно довго я лежав отак, поклавши голову на сидіння і стежачи, як переді мною танцює ця невеличка шхуна. Вона посувалася вперед, маневруючи з боку в бік, бо йшла проти вітру. Мені й на думку не спадало привернути її увагу. Що робилося зі мною відтоді, як я угледів борт судна і аж доки отямився в маленькій каюті,— майже нічого не втрималось у мене в пам’яті. Я тільки невиразно пригадую, що мене підіймали трапом і що хтось великий, рудий, в ластовинні, схилившись над бортом, пильно дивився на мене. Далі ще залишилися тьмяні враження від якогось смуглявого обличчя з дивним поглядом, втупленим просто мені в очі. Я вважав, що то була маячня, аж доки згодом не зустрівся з тим поглядом удруге. Пам’ятаю ще й те, як мені крізь зуби вливали якусь рідину. Оце й по всьому.

II. ЛЮДИНА НІЗВІДКИ

Каюта, в якій я опинився, була маленька й досить-таки занехаяна. Якийсь білявий, середнього віку чоловік із солом’яно-жовтими вусами й обвислою нижньою губою сидів поруч, тримаючи мою руку. Добру хвилину ми мовчки й зосереджено дивилися один на одного. Очі він мав водяні й сірі, навдивовижу позбавлені будь-якого виразу.

Згори почувся такий звук, ніби хтось там ударив по залізному ліжкові, а далі глухо й люто заричала якась велика звірина. Чоловік, що сидів біля мене, відразу ж заговорив.

Він повторив своє запитання:

— Як ви себе почуваєте?

Пригадую, я відповів, що почуваю себе добре. Я не міг тільки добрати, яким чином опинився тут. Певне, він прочитав це запитання з мого обличчя, бо я сам свого голосу не чув.

— Вас, уже безнадійного, підібрали в човні з "Леді Вейн". На борту човна була кров.

загрузка...

В цю ж мить погляд мій зупинився на моїй руці. Вона була така худа, що скидалася на шкіряну торбу, в якій теліпаються кістки. Дивлячись на неї, я враз пригадав усе, що сталося в човні.

— Випийте оце,— сказав незнайомець, подаючи мені якусь холодну червону рідину, що смаком нагадувала кров. Я одразу відчув себе краще.

— Маєте щастя,— додав він,— що потрапили на судно, де є лікар.— Мова у нього була якась булькотлива, з помітною шепелявістю.

— А що це за судно? — повільно запитав я охриплим від довгої мовчанки голосом.

— Це невеличка торговельна шхуна, що йде з Аріки до Кальяо. Звідки вона взагалі взялася — я не допитувався. Певно, що з країни вроджених йолопів, не інакше! А сам я — пасажир із Аріки. Той дурень, що володіє судном,— він же й капітан, на ймення Девіс,— загубив свої капітанські права, чи щось таке. З усіх безглуздих імен він не спромігся вибрати своєму суднові нічого ліпшого від "Іпекакуани". Проте, коли море спокійне, ця лушпайка йде не так-то й погано.

Раптом згори знову долинув якийсь шум — гарчання тварини разом із людським голосом. Потім хтось вигукнув: "Нема погибелі на цього бовдура!" — і все затихло.

— Ви були за крок від смерті,— провадив мій співрозмовник.— Вам би таки й настав кінець, якби я не вприснув дечого. Відчуваєте біль в руках? Це від ін’єкції. Ви майже тридцять годин лежали без пам’яті.

Я впав у важку задуму, коли це думки мої перервав гавкіт собак.

— Чи не можна б чогось попоїсти? — запитав я.

— Можете дякувати мені,— відповів незнайомець.— Я вже звелів підсмажити вам баранини.

— Ото гаразд,— сказав я.— Я охоче поїм.

— Так, але...— Хвилину повагавшись, він додав: — Але мені цікаво дізнатися, яким же це чином ви опинилися в човні один?

Мені видалося, що в очах у нього промайнула тінь підозри.

— Оте ще мені кляте гавкання! — раптом вигукнув він і миттю вискочив із каюти.

Я чув, як він сердито сперечався з кимось, а той відповідав йому щось незрозуміле. Здається, там дійшло аж до бійки, хоча я не певен, що мій слух не підводить мене. Нагримавши потому ще й на собак, мій співбесідник повернувся до каюти.

— Отже,— промовив він з порога,— щойно ви почали розповідати мені свою пригоду.

Я сказав, що звуть мене Едвард Прендік і що я захоплююся природничими науками, скрашуючи таким чином безбарвність свого досить заможного життя. Це його помітно зацікавило.

— Колись і я в університеті студіював усілякі науки, вивчав біологію, писав щось про яєчники хробаків, про травні органи слимаків і таке інше. Господи! Вже десять літ пролетіло відтоді!.. Але ж розповідайте далі, розкажіть, як ви опинилися в човні.

Я ще був страшенно кволий і через це свої поневіряння виклав у небагатьох словах, але він, очевидячки, був задоволений з моєї розповіді. І коли я дійшов кінця, він повернувся до розмови про свої природничі студії та праці з біології. Він докладно розпитував про Тотенгем-Кортроуд і про Гауер-стріт.

— А Каплатці — чи ще й досі він у моді? О, який же то був розкішний мюзик-хол!

Мабуть, він був посереднім студентом медиком, бо одразу ж перевів розмову на танцюльки, розповівши мені при тім деякі епізоди зі свого життя.

— І все це я облишив десять років тому! Яке то все було чудове! Тільки сам я був тоді зелений та дурний. Вичерпався, ледве сягнувши двадцяти літ... Тепер уже не те... Стривайте-но, я ж повинен зазирнути на кухню до того осла-кока, що він там робить із вашою бараниною.

Згори знову несподівано почулося гарчання, і було воно таке дике, аж я здригнувся.

— Що це таке? — гукнув я до співрозмовника, та двері за ним уже зачинилися.

Незабаром він повернувся, несучи смажену баранину. Її запах розпалив у мене такий апетит, що я відразу ж забув про те гарчання.

Цілу добу я тільки спав та їв і під кінець уже так набрався сили, що міг встати з ліжка і підійти до ілюмінатора.

1 2 3 4 5 6 7