У безодні

Герберт УЕЛЛС

У БЕЗОДНІ

Лейтенант стояв перед сталевою кулею, пожовуючи соснову трісочку.

— Що ви на це скажете, Стівенс? — запитав він.

— Це ідея, — відповів Стівенс, хоч і не зовсім упевнено.

— А я гадаю, кулю там розплющить. На млинець, — промовив лейтенант.

— Він, здається, все добре розрахував, — проказав Стівенс так само байдуже.

— Але ж подумайте про тиск! — провадив лейтенант. — На морській поверхні він не дуже великий: чотирнадцять футів на квадратний дюйм. Та на глибині тридцять футів тиск уже вдвічі більший, на глибині шістдесят — утричі, на глибині дев’яносто — вчетверо, на глибині дев’ятсот — у сорок разів, на глибині п’ять тисяч триста, тобто одна миля, це буде двісті сорок разів по чотирнадцять футів... Виходить... Зараз полічу... П’ятнадцять центнерів, або півтори тонни. Півтори тонни на квадратний дюйм! А тут, де він хоче спускатися, глибина океану — п’ять миль. Сім із половиною тонн на квадратний дюйм!

— Звучить страшно, — мовив Стівенс. — Але сталь тут навдивовижу товста.

Лейтенант не відповів і знов узявся жувати свою трісочку. Вони розмовляли про величезну сталеву кулю, що мала діаметр близько дев’яти футів і була схожа на ядро якоїсь титанічної гармати. Вона була дбайливо встановлена у величезному гнізді, влаштованому в корпусі судна, а гігантські поперечки, по яких ЇЇ мали спускати за борт, викликали цікавість у всіх справдешніх моряків, що бачили цю кулю між лондонським портом і тропіком Козерога. В її сталеву стінку були вставлені два — один під одним — круглі ілюмінатори з страшенно грубим склом, і один із них, вправлений у міцну сталеву раму, був задраєний не до кінця. Того ранку обидва ці моряки вперше зазирнули до кулі. Всередині вся вона була обшита наповненими повітрям подушками, серед яких виднілися кнопки для керування нескладним механізмом. М’яка оббивка покривала все, навіть апарат Майєра, що мав поглинати вуглекислоту й постачати кисень людині, коли вона влізе крізь ілюмінатор у кулю й ілюмінатор задрають. Внутрішня поверхня тут була обшита так ретельно, що кулею можна було б вистрелити з гармати без найменшого ризику для людини в ній. Такі застережні заходи були необхідні, оскільки незабаром до кулі справді мала сісти людина, і тоді ілюмінатори надійно загвинтять, кулю спустять за борт, і вона почне занурюватись усе глибше й глибше — на глибину п’ять миль, як і сказав лейтенант. Ця думка не давала йому спокою, за столом він тільки про це й розмовляв і навіть устиг усім надокучити. Користуючись тим, що Стівенс був на судні людиною новою, лейтенант знов і знов повертався до цієї теми.

— Мені здається, — казав він, — що скло під таким тиском просто увігнеться всередину, випнеться й трісне. Дабре домігся того, що гірські породи під високим тиском починали розтікатися, як вода. Ви ще згадаєте мої слова...

— А якщо скло трісне, — озвався Стівенс, — що тоді?

— Вода ввірветься в кулю, як потік розплавленого заліза. Ви ніколи не опинялись під водяним струменем, що б’є під високим тиском? Це однаково що випущена з гвинтівки куля. Вода його розплющить, вона рине йому в горло, в легені, вдарить у вуха...

— Багата ж у вас уява! — урвав його Стівенс, виразно побачивши перед собою цю картину.

— Я просто змальовую те, що неминуче має статися, — відказав лйтенант.

— А куля?

— Випустить кілька бульбашок і спокійнісінько ляже собі навік-віків на мулисте дно. А в ній буде бідолаха Елстед, розвезений по своїх полопаних подушках, як масло по хлібові. — І він повторив останню свою фразу, ніби вона дуже йому сподобалась: — Як масло по хлібові.

— Милуєтесь іграшкою? — пролунав чийсь голос.

Позад них стояв Елстед, убраний, мов на весілля, — в білому костюмі, з сигаретою в зубах. Очі його всміхалися з-під капелюха з широкими крисами. — Що це ви там казали про хліб із маслом, Вейбрідж? Бурчите, як завжди, що в морських офіцерів занизька платня?.. Не мине й дня, і я вирушу в дорогуі Сьогодні треба поставити талі. Це чисте небо й легенькі брижі — саме те, що треба, щоб скинути за борт десяток тонн свинцю й заліза, чи не так?

— Для вас це великого значення не має, — відповів Вейбрідж.

— Ну звісно! На глибині сімдесят-вісімдесят футів — а я там буду секунд за десять — повний штиль, хай навіть угорі вітер надриває собі горло від виття, а хвилі здіймаються аж до хмар. Ні. Там, унизу...

Він пішов до борту, і обидва його співрозмовники рушили за ним. Усі троє сперлись на поручні й пильно задивилися в жовто-зелену воду.

— ...спокій, — завершив свою думку Елстед.

— А ви цілком певні, що годинниковий механізм працюватиме справно? — спитав перегодя Вейбрідж.

— Я перевіряв його тридцять разів, — відповів Елстед. — Мусить працювати справно.

— А якщо все ж таки відмовить?

— Як це відмовить?!

— А я б не спустився в цій клятій махині, — промовив Вейбрідж. — Нехай навіть мені давали б двадцять тисяч фунтів.

— Жартун ви! — сказав Елстед і незворушно сплюнув за борт.

— Мені й досі не зрозуміло, як ви цією штукою керуватимете, — промовив Стівенс.

— Спершу я влізу в неї, й ілюмінатор задрають, — відповів Елстед. — Потім я тричі ввімкну й вимкну світло — це означатиме, що все гаразд, — і мене піднімуть ось цим краном над кормою. Під кулею, як бачите, причеплені великі свинцеві грузила, а на верхньому — вал, на ньому шістсот футів міцної линви. Це все, чим грузила з’єднуються з кулею, якщо не брати до уваги талів, — їх переріжуть, коли кулю спустять. Ми вирішили взяти не дротяну кодолу, а звичайну линву — її легше перетяти, й вона краще спливає, а це має неабияке значення, самі побачите. В кожному з цих свинцевих грузил є отвір, і крізь нього пропущено залізну штангу, що виступає з обох боків на шість футів. Якщо по цій штанзі вдарити знизу, вона штовхне важіль, і він запустить годинниковий механізм поруч із валом, на який намотано линву. Ну ось. Вся ця машинерія повільно спущена на воду, і талі перерізано. Куля тримається на поверхні, бо вона наповнена повітрям, а отже, легша за воду. Але свинцеві грузила падають прямо вниз, і линва розмотується. Коли вона розмотається вся, куля теж почне занурюватись — її потягне линва.

— Але навіщо линва? — запитав Стівенс. — Чому не прикріпити грузила просто до кулі?

— Щоб вона не розбилася там, унизу. Адже куля опускатиметься чимдалі швидше й кінець кінцем розвине страшенну швидкість. Без линви вона розлетиться на гамуз, коли вдариться в дно. Але грузила впадуть на дно перші, і ту ж мить відразу дасться взнаки плавучість кулі. Вона занурюватиметься все повільніше, потім зупиниться, а тоді знов почне спливати. Ось тоді й запрацює годинниковий механізм. Тільки-но грузила вдаряться в морське дно, штанга дістане знизу поштовх, запустить годинниковий механізм, і линва почне знов намотуватись на вал. Мене притягне до морського дна. Там я пробуду з півгодини. Ввімкну електричне світло й вестиму спостереження. Згодом годинниковий механізм вивільнить ніж із пружиною, ніж переріже линву, і я стрімко, як газова бульбашка в содовій воді, випірну на поверхню. Сама линва допоможе мені спливти.

— А що як ви вдаритесь об якесь судно? — запитав Вейбрідж.

— Не турбуйтеся. Я випірнатиму з такою швидкістю, що пронесуся крізь нього, як гарматне ядро! — відповів Елстед.

— А якщо у ваш годинниковий механізм забереться, скажімо, якась спритна ракоподібна тварина?

— Це буде для мене настійне запрошення побути там якомога довше, — сказав Елстед, повернувшись спиною до води й дивлячись на кулю.

Елстеда опустили за борт об одинадцятій годині. День був ясний, тихий, обрій ховався в серпанку. Електричне світло у верхньому ілюмінаторі весело мигнуло тричі. Тоді кулю почали поволі спускати на воду, й один із матросів, повиснувши на кормових ланцюгах, приготувався перетяти линву, якою свинцеві грузила були з’єднані з кулею. А куля, що на палубі здавалася такою великою, тепер, за кормою, мала зовсім крихітний вигляд. Вона трохи погойдувалась, і два її темні ілюмінатори, ніби вибалушені очі, вражено глипали на людей, що з’юрмилися біля поруччя.

— Цікаво, чи подобається Елстедові хитавиця? — промовив хтось.

— Ви готові? — співучим голосом запитав капітан.

— Готові, сер!

— Тоді пускайте!

Линву ту ж мить перерізали, і велика хвиля перекотилася через кулю, що відразу стала безпорадною, аж смішною. Хтось помахав хустинкою, хтось невпевнено вигукнув: "Браво!" — а мічман неквапно лічив: "Вісім, дев’ять, десять!" Куля гойднулась іще раз, потім смикнулася, зняла фонтан бризок і вирівнялась.

Якусь мить вона здавалася нерухомою, потім раптом зменшилася, над нею зімкнулася вода, і крізь неї збільшену заломленням світла кулю стало видно невиразно. І не встигли на палубі порахувати до трьох, як вона зникла під водою. Десь далеко внизу, у глибині, блимнув білий вогник, перетворився на іскру й погас. І зосталася тільки чорна глибінь, звідки випливала акула.

Зненацька гвинт крейсера запрацював, вода захвилювалась, акули зникли в брижах, і потік піни ринув по кришталевій гладіні, що поглинула Елстеда.

— Що сталося? — запитав один матрос другого.

— Відходимо на кілька миль убік — щоб він не вдарився об нас, як випірне, — відповів другий матрос.

Корабель трохи проплив і знов зупинився. Майже всі вільні від служби спостерігали спокійні хвилі, в які щойно пірнула куля. Наступні півгодини тільки й розмов було, що про Елстеда. Грудневе сонце підбилося вже височенько, й стояла немилосердна спека.

— Там, унизу, йому буде холодно, — озвався Вейбрідж. — Кажуть, на певній глибині температура морської води завжди наближається до точки замерзання.

— Де він випірне? — спитав Стівенс— Я загубив орієнтацію.

— Он у тому місці, — відповів капітан, який завжди пишався тим, що все знає. Він упевнено показував пальцем на південний схід. — Між іншим, йому вже, здається, пора повертатися, — додав він. — Тридцять п’ять хвилин під водою!

— Скільки часу треба, щоб досягти морського дна? — запитав Стівенс.

— Коли глибина п’ять миль, а прискорення в нас два фути за секунду, то на це піде десь три чверті хвилини.

— Тоді він затримується, — кинув Вейбрідж,

— Схоже на те, — відповів капітан. — Гадаю, ще кілька хвилин намотуватиметься линва.

— Я й забув, — сказав Вейбрідж вочевидь із полегкістю.

Почалося нестерпне чекання.