Він згадав свою поїздку до Рейнської області, до міст, де євреї вільно пересувалися, але були затавровані жовтою нашивкою на грудях і гостроверхим капелюхом, і це не викликало в нього ні заперечень, ні неприязні.
— Ти мовчиш... — сказав Орлі за мить.
— У нашій гордині ми навіть не думаємо, що щодня чинимо велику шкоду євреям, — відповів Мельхіор здавленим голосом.
Орлі стиснув йому плече.
— Тільки не кажи цього вголос, інакше староста міста та інквізиція одразу до тебе доберуться.
Мельхіор мимоволі здригнувся. Вони стояли в тіні темного бастіону заввишки з вежу, позаду них було незгасне мерехтіння зоряних доріг, біля їхніх ніг — насип над замковим ровом із невидимими зараз трав'янистими схилами, де верещали коти і дівки, яких лоскотали хлопці.
Брабантець вчепився в руку Орлі, ніби боявся, що впаде.
— Скажи мені, брате Орлі, жінки й мужі братства колись зазнавали утисків?
Антверпенець відповів без вагань, його слова звучали мов захисна промова:
— А хто б нас називав інакше як не єретиками? І яких єретиків не переслідують? Багатьох наших братів також було спалено, потоплено чи повішено під ганебним стовпом на ринковій площі. Той, хто грає на найвищі ставки, повинен бути готовий зазнати найжахливішої втрати.
— Про це, — повільно сказав Мельхіор, — синьєр ван ден Кауденберг не сказав ані слова.
А Орлі знову відповів спокійно, запитаннями на запитання:
— Чи його робота полягає в тому, щоб завойовувати людей чи відлякувати їх? Хіба така людина, як він, не має більшої справи, ніж думати про ненависть мисливців на єретиків?
Він потягнув Мельхіора назад на вузькі вулички, де пахло лікарнею, через якесь кладовище, до його постоялого двору. Коли вони стояли перед темною будівлею, Орлі сказав:
— Поміркуй в самому собі, не поспішай, готуйся... — і залишив Мельхіора на порозі, біля дверного молотка.
Мельхіор відніс до галереї останні картини. Був ринковий день, велика площа біля собору була заповнена людьми, художників у галереї було більше, ніж зазвичай. Тієї ночі він знову лежав без сну, навіть його звичайний заспокійливий засіб, молитва, виявилася безсилим: після всього, що розповіли йому Орлі і Кауденберг, молитва була схожа на дитячий віршик, який не почує навіть найнижчий ангел на небі. Як тільки він опинився серед своїх цехових братів, вони сповістили, що він прибуває саме вчасно, святкували іменини заступника голови Абеля Дюке. Більшість із них була вже напідпитку, і Мельхіор, хоч і не мав гумору до забави, дозволив сунути втиснути собі в руку повний келих, щоб випити за майстра Дюке. Кислий холодний напій стік йому до шлунка, він був здивований, йому довелося мимоволі жартувати з іншими. Затиснутий у куток, він спостерігав, як кілька учнів художників вивозили на колесах велику бочку з сусіднього монастирського підвалу, де ченцям дозволялося зберігати та продавати алкогольні напої без сплати мита.
Він подумав, що члени братства зараз виб'ють пробку для власної утіхи, але Дюке виліз на риштування галереї, постукав палкою по балці, щоб привернути увагу, і, крізь густу сиву бороду, голосно оголосив, що зараз почнеться бій за бочку вина, за яку він платить: кожен, хто відчуває благородне бажання, може взяти участь у цьому бою. І вся біднота міста й околиць, баби й волоцюги, пустуни й пройдисвіти голосно кричали, що хочуть воювати. Достойні міщани, священики та гарно вбрані пані стали широким колом, учні прикотили бочку до центру й поставили її на бруківку, бідняки побігли по мітли, відра й прядки, а місцеві жебраки розмахували палицями. Дивлячись на ці приготування, чуючи страшний переполох, Мельхіор на мить забув про болісний гніт душі; вуличну юрбу охопила смішна й карколомна пристрасть заволодіти бочкою. Неймовірна лють вибухнула в ту мить, коли майстер Дюке дав сигнал до бою. Священики й міщани, багато вдягнені жінки й художники сміялися до болю в животах, чим нещадніше, чим запекліше точилася битва; городяни нижчого стану схилялися над сідницями повногрудих сільських дівчат, а сільські жеребці намагалися вщипнути або погладити городянок під спідницями. Химерний клубок подертих суконь і штанів, бездумна одержимість облич, жадібні рухи рук зробилися зовсім жахливими. Мельхіор дивився на це, і в ньому накопичувалася сила провини й огиди. Він пробився крізь коло галерейних художників, подалі від сміху й бійки. Знову в нього було лише одне бажання: повернутися додому, звільнитися від спокус, питань і страждань, звільнитися від Герлаха Орлі та перехрещеного єврея на ім'я Карл ван ден Кауденберг... Але коли вже лежав за зачиненими дверима, на своїй постелі на постоялому дворі, він знав, що є ще одне питання, одна темна таємниця, над якою має засяяти світло Майстра Вільних Духів, і яке поки що тримає його в Антверпені.
Через двадцять чотири години Мельхіор повернувся до Орлі й попросив його знову поговорити з Магістром братства. Цього разу Кауденберг прийняв його в іншому мешканні. Знаходилося воно, як і більшість помешкань заможних антверпенців, біля озера, хоча й на бічній дорозі; і хоча власник був, очевидно, багатим, будинок не мав ні назви, ні вивіски. Кауденберг сидів у кімнаті, підлога якої була викладена темною дерев'яною плиткою, у срібних свічниках горіли кольорові фігурні воскові свічки, на одній зі стін, обрамлене бронзовим вінком, висіло дзеркало з опуклого блискучого скла, в якому Мельхіор побачив сам себе i хазяїна, i всю кімнату – золотисті блискучі шпалери, начищену підлогу i високi стiльцi — різко й чітко, немов відбиток, зменшений в краплі води. Майстер Вільних Духів, вочевидь, почувався тут як удома. Якщо власник будинку належав до антверпенських банкірів, він, мабуть, також був, як припускав Мельхіор, членом братства.
Цього разу Кауденберг був у довгому халаті з коричневої тканини, обрамленої м'яким сріблястим хутром, на ногах гостроносі черевики з світлої м'якої шкіри, а на шиї ланцюжок, на якому звисала монета завбільшки з дублон, з іноземними знаками на ній, можливо, єврейськими чи арабськими літерами. Мельхіор знову відчув себе маленьким брабантським бовдуром, який навіть не може сказати, що в нього на душі; але Магістр уже підсунув йому один із чудових стільців, запитав про його здоров'я та хотів знати, чи Мельхіор продав свої картини, і чи не хоче він поїхати до Генту чи Брюгге, де можна побачити роботи видатних художників, і де жило чимало багатих людей, щоб своїм талантом він міг там заробити чималі гроші. Мельхіорові стало не по собі від думки, що його мученицька, щоб не сказати карколомна, пригода продовжиться далі — хоч би якої краси його очі не побачили в працях старих майстрів. Він поспішно запевнив, що хоче повернутися в рідне місто, надто довго вже був у дорозі, скучив за майстернею і роботою. Кауденберг кивнув і посміхнувся, його очі, сповнені незбагненної мудрості, з легкою іронією дивилися в очі художника.
— Я розумію ваш настрій, — сказав він, — після бурі манить берег… Але ж ви не бажаєте від'їхати доки не приборкаєте непокій в серці – принаймні настільки, наскільки цей непокій можна приборкати словом.
Мельхіор домислив, що Орлі проінформував Магістрв, і що вони обидва знають, який це вид прихованої турботи мучить Мельхіорів розум, а тим більше його тіло. Кауденберг злегка похитав ногою в своїй тонкій шкіряній туфлі, сплів кінчики пальців і, відводячи погляд від художника, направив його на балкову стелю, де кіптява димоходу залишила темні, безладні краєвиди.
— Всім нам відома ця тривога, пане Мельхіоре, — сказав він через мить. — Більшість смертних все життя страждає від докорів сумління, бо їм не дали ліків… Я кажу про найбільш таємне священне таїнство на землі, яке відкриває для просвітлених двері до втраченої благодаті Адама. — Він озирнувся на Мельхіора, і його очі виблискували золотом і чорним на певному в собі обличчі. — Я все ще розмовляю загадками, майстре Хінтаме? Я розумію ваше збентеження – колись сам я пройшов через те саме одного разу. Треба струсити з себе людяність, спадок занепалого Адама, який обманом сатани дозволив відібрати в нього синів, внаслідок чого завів людство в рабство первородного гріха. Настав час примирити людство з Богом. Повернення Христа є відновленням Адама. І ось цей молодий Адам прибуває... Ми, просвітлені, вже повернули його в своє коло в радісному очікуванні його появи. Ми розриваємо ланцюг земних зв'язків і неволі, який здавна приковує до смерті велику громаду людей.
Раптом він піднявся зі стільця і встав перед Мельхіором.
— Ви сказали, що трохи знаєте латину? Тоді вам буде знайомий вислів: "post coitum omne animal triste"[18]. Навіщо закривати очі на сумну правду? Чоловіки в цьому світі ростуть, щоб марнувати і розтринькувати силу стегон своїх, жінки весь час народжують і рано втрачають красу. І вдень, і вночі вони мучаться догмою гріха, що вкидається їм у вуха з амвонів; вони кидаються в обійми одне одного, щоб забути свої муки та виснаження, вони залишають себе, пробуджуючи відразу. І тому, пане Хінтаме, вони несвідомо оскверняють райське весілля, яке призначив Бог до того, як сатана перехитрив Єву, і всі передчасно старіють, нещасні та хворі, оплакуючи себе та все, що прийде після них...
Заклавши руки за спину, він повільно почав крокувати кімнатою. У Мельхіора склалося враження, що магістр виконує якийсь тихий, урочистий танець. Потім Кауденберг зупинився перед художником:
— Людство можна врятувати, майстре Мельхіоре! Так само, як навіть самого диявола можна врятувати, так і люди можуть бути звільнені від проклятого примусу розмноження, щоб знову і знову заповнювати цвинтарі, без радості й сенсу, без участі душі, без знання первісного блаженства. Для нас, дітей Адама, немає страху перед зачаттям і народженням дитини. Ми спілкуємося з іншою статтю так, ніби піднімаємося на пагорб, з якого відкривається чудовий краєвид. Потрібно тільки одне: знайти подругу, хоробру як чоловік, яка захоче з товаришем подолати смерть у плоті. Визнаю, що не всім таке щастя є даним. Але для тих, хто знаходить такого супутника, починається духовне запліднення, взаємне запліднення блаженними мріями і глибоким пізнанням – знаходження ангела в людині, в невинній людині.
З зусиллям, паралізований, Мельхіор похитав головою:
— Ваше небесне весілля все ще залишається для мене таємницею, синьоре, — тихо почав він.
Магістр братства швидко простяг руку й якусь мить затримав у своїй долоні Мельхіора, очі його горіли:
— Таємниця, так — вона повинна залишатися таємницею і misterium tremendi[19], найбільшою з усіх.