А. Гадаю, сер, вас дезінформували, й дружина запевняла мене в протилежному – їм таке не притаманне, бо, каже, з далекими родичами, може й бувають зв'язки, але з близькими – ніколи.
Р. К. І як же вона відповіла вам?
В. А. Вона сказала, що їй це до душі, бо це краще, ніж у них.
Р. К. А ви пояснили, що таке шлюб?
В. А. Атож, ми з цього почали нашу бесіду. Я спитав, чи побереться вона зі мною за нашим законом. Вона спитала, що це за закон, я відповів, що шлюб призначається Богом… ну, й далі ми балакали, як ото буває між чоловіком і дружиною.
NB – Цей діалог між Віллом Аткінсом і його дружиною, який я записав відразу після його розповіді, виглядав так:
Дружина: Призначається вашим Богом! У вашій країні є свій Бог?
В. А. Так, люба, Бог є в кожній країні.
Дружина: У нас такого Бога нема, бо нашого великого спрадавнього Бога звуть Бенамукі.
В. А. Дитино, я не годен показати тобі Бога: Бог – у небі, Він створив небо, землю, море та все, що в них.
Дружина: Ні робити земля, Бог не робити вся земля, не робити моя країна.
[Вілл Аткінс розреготався, як вона сказала "Бог не робити моя країна".]
Дружина: Не сміятися, чому сміятися мене? Сміху нема.
[Вона слушно йому дорікнула, бо спочатку була більш серйозною, ніж він. ]
В. А. Авжеж, я не буду більше сміятися, люба.
Дружина: Чому ти казати, що Бог робити все?
В. А. Так, дитино, наш Бог створив весь світ, і тебе, і мене, і всі речі, бо Він – єдиний істинний Бог, і немає Бога, крім Нього. Він живе вічно в небі.
Дружина: А чому ж давно мені не казати?
В. А. Слушно, але я був ниций паскудник, і тому не тільки забув все пояснити тобі раніше, але й сам жив на світі без Бога.
Дружина: У вашій країні великий Бог, а ти не його знати? Не казав Йому нічого? Добра Йому не зробив? Неможливо.
В. А. Це правда, ми так живем, ніби немає Бога на небі або в нього нема влади на землі.
Дружина: Але чому Бог дозволити це зробити? Чому Він не робить тебе добре жити?
В. А. Це не його, а наша провина.
Дружина: А ти ж кажеш, що він великий, дуже великий, має багато влада, – хоче – вб'є, чом не вбиває, коли ти не служиш Йому? Не шануєш? Робити недобре?
В. А. Це правда, він може вбити мене, і мені слід на це чекати, бо я був покидьком, але Бог милостивий і ставиться до нас не за нашим розсудом.
Дружина: А чого ж ви не дякуєте Богові за це?
В. А. Атож, я не дякував Богу за Його ласку і не боявся Божої сили.
Дружина: Такий Бог – не Бог, Він єдиний, великий… а де та сила? Він навіть не вбивати, коли ти його злостити.
В. А. Моє грішне життя заважає тобі вірити в Бога? Який же я жалюгідний! Яка сумна правда в тому, що жахливе життя християн перешкоджає навертати поган!
Дружина: Як мені вірити у вас є великий Бог там [вона показала на небо], а ти не робити добре, не робити добро? Чи може Він сказати? Ге ж, Він не скаже?
В. А. Ні, він все знає і все бачить, чує нашу розмову, бачить, що ми робимо, знає, що ми думаємо, хоча ми й не говоримо.
Дружина: Невже? Він не чув як ти проклинаєш, лаєшся, розпускаєш язика?
В. А. Авжеж, Він усе це чує.
Дружина: А чого ж він тоді свою владу не використовувати?
В. А. Він милостивий, – це все, що ми можемо сказати, і це доводить, що Він – істинний Бог, Він – Бог, а не людина, і це тримає нас на світі.
[І тут Аткінс визнав, що вжахнувся тому, як він міг сказати дружині відверто, що Бог бачить і чує, і знає таємні подуми серця, і все, що ми робимо, і притому що він наважувався робити ту гидоту, яку він робив.]
Дружина: Милосердний! А це що таке?
В. А. Він наш Батько, і Творець, він жаліє й береже нас.
Дружина: Тоді він і не вбиває, і не сердиться, коли ви робите погане, – або сам ні на що не здатний, або не все може.
В. А. Ні, люба, Він безмежно добрий і безмежно великий, і карати може, а іноді, щоб виявити свою справедливість, помститись. Він дозволяє собі гніватись задля знищення грішників і подання прикладу, багато хто загинув через свої гріхи.
Дружина: Але тебе не вбито, він, мабуть, попереджає, що вб'є, і ти з Ним домовляєшся про свої погані вчинки, – тоді на тебе Він не гнівається, а на інших гнівається.
В. А. Звичайно, тільки доброта Його попускає мої гріхи, і Він мав би слушність, знищивши мене, як зробив це з іншими.
Дружина: Ну, не вбив, не замордував, і що ж ти Йому за це сказав? Подякував?
В. А. Я невдячний, невдячний пес, це правда.
Дружина: Ти кажеш, що Він тебе створив, то чому ж не створив кращим?
В. А. Він мене зробив таким, як і решту світу: я сам собі занапастив життя, зловживаючи Його ласкою, та став отаким паскудником.
Дружина: Я хотіла б познайомитися з твоїм Богом: на мене Він не сердився б, бо я поганого не зроблю.
[Тут Аткінс сказав, що йому на серці похололо, як почув, що неосвічена сірома прагне пізнати Бога, а він – такий покидьок, що він ні слова не може сказати їй про Бога і що через всю його гидоту вона не могла повірити в Бога, бо Той його не знищив.]
В. А. Люба, отже ти хочеш, аби я навчив тебе пізнати Бога, бо тебе Бог вже знає, як і кожну думку в твоєму серці.
Дружина: Ну, тоді Він знає, що я хочу пізнати Його. А як мені знати, хто створив мене?
В. А. Сіромашна моя, – цьому не я, а Він має навчити тебе. Я молитися, щоб Він навчив тебе пізнати Його, і вибач мені, що я не гідний навчити тебе.
[Сарака так розпачувався через її бажання, аби він навчив її пізнавати Бога, що впав на коліна перед нею й молився Богові, аби Він просвітив її розум рятівним знанням про Ісуса Христа і вибачив йому гріхи та його нездатність викласти до пуття засади реліґії, після чого він знову сів поруч із нею, і їхня бесіда продовжилась. Оце ж тоді ми бачили, як він вклякає і здіймає руки.]
Дружина: Нащо ти стаєш на коліна? Нащо здіймаєш руки? Що кажеш? До кого звертаєшся? Що це все означає?
В. А. Люба, я вклякаю на знак пошани до свого Творця; я сказав Йому "O", як ви здавна звертаєтесь до боввана Бенамукі, тобто, я молився Йому.
Дружина: І про що було твоє "О"?
В. А. Я молився, щоб Він відкрив тобі очі й дав розуміння, аби ти пізнали Його, і Він прийняв Тебе.
Дружина: Він і це може зробити?
В. А. Так, Він може все.
Дружина: І зараз Він тебе чує?
В. А. Так, він велить молитися Йому і обіцяє почути нас.
Дружина: Звелів молитись? Коли Він звелів? Як він це зробив? Як ви чуєте Його?
В. А. Ні, ми не чуємо Його слова, але Він особливо появляє Себе нам.
[Тут він не знав, як їй пояснити, що Бог появив Себе нам через слово, і що то було за слово, але врешті-решт він розповів про це у свій спосіб.]
В. А. У давні часи Бог промовляв до хороших людей, навіть з неба, простими словами, Він надихнув хороших людей Своїм Духом, і вони записали всі Його закони в книзі.
Дружина: Не розумію: а де книги?
В. А. На жаль, люба, у мене нема цієї книги, але, сподіваюсь, колись дістану її для тебе й допоможу прочитати.
[Тут він обійняв її з великою любов'ю, але потерпаючи, що не має Біблії.]
Дружина: Але як же Бог навчив їх писати книги?
В. А. Тим же робом, що ми знаємо, що Він – Бог.
Дружина: Яким це робом? Звідки ти знаєш?
В. А. Бо Він вчить і накази його добрі, праведні й святі, Він прагне зробити нас досконалими й щасливими, і тому накладає заборони та вимагає уникати гріха, тобто зла як такого і зла, що з'являється через гріх.
Дружина: Здається, розумію і з радістю бачу, що коли Він навчає добру, то й робить добро, і все дає, і чує мене, коли я кажу Йому "O", як оце ти; Він зробить мені добро, якщо я захочу бути доброю, Він зглянеться і не вб'є мене, коли я схиблю; ти кажеш, що Він це робить у своїй величі, і, здається, я починаю вірити, що Він великий, і разом із тобою, любий, промовляю до Нього "О".
Тут бідолаха не втримався, підвів її на рівні ноги, наказав уклякнути поруч і почав молитися голосно Богу, аби навчити її, як прилучитися до Нього і Його Духа, і щоб при добрій нагоді вона одержала Біблію і змогла читати Слово Боже та вчитися пізнавати Його. Оце ж ми й бачили, як він підвів її за руку, а тоді вони вклякнули разом.
Вони після цього ще багато про що гомоніли, і вона узяла з нього обіцянку, що, як він визнав у своєму житті огидні гріхи й учинки проти Бога, віднині все змінить і не гнівитиме Бога, щоб Той не зробив його мертвим, як вона висловилася, бо вона залишиться сама й ніколи не пізнає Бога краще, і щоб він не карався, як караються, за його словом, грішники після смерті.
Ця дивна оповідь дуже вплинула на нас обох, особливо на молодого священика; він достоту не міг вийти з дива і вельми потерпав, що не міг поговорити з нею, бо не знає англійської і її ламану англійську не розумів, – він звернувся до мене і сказав, що вважає, що жінці потрібно дещо більше, ніж одруження.
Я спочатку не второпав, але він пояснив, що вона має христитися. Я погодився з ним і запропонував йому зробити це відразу. "Ні, стривайте, сер, – заперечив він, – я, звичайно, за це, проте слід переконатися, що Вілл Аткінс, її чоловік, дійсно підготував її чудесним чином до реліґійного життя, правильно розповів їй про істоту Бога, Його владу, справедливість і ласку, і я хотів би знати, чи розповів він їй про Ісуса Христа, про порятунок грішних, про віру в Нього і Його покуту, про Духа Святого, воскресіння, суд Божий, і майбутнє життя".
Я знову гукнув Вілла Аткінса і запитав його, але бідолаха відразу розплакався і сказав, що він дещо говорив їй про це, але ж він сам такий грішник і його сумління потерпає через його жахливе, неправедне життя, і він побоюється, що вона ж усе про нього знає й тому сприймає все не так уважно і не зовсім так як треба трактує реліґію, але безперечно вона все охоче сприймає, і якщо я також побалакаю з нею, це їй піде тільки на користь.
Отож, я покликав її і став за перекладача у бесіді священика і жінки, такої проповіді папіст ще не виголошував за останні сторіччя, і я відверто йому сказав, що йому притаманне завзяття, знання, християнська щирість без усіх римо-католицьких схиблень і що він мені нагадує римських біскупів до того часу, коли римо-католицька церква перебрала духовний контроль над людським сумлінням.
Одне слово, він розповів бідній жінці про Христа, Його покуту, і на зміну подиву й потрясінню прийшла радість і віра в Бога, рідкісне й достоту дивовижне розуміння, – відтак на її власне прохання її ввели у хрест.
Коли він готувався хрестити її, я попросив його бути обережним і не наголошувати на своєму римо-католицтві, аби розбіжності між нами не позначалися на людях на шкоду їхньому прилученню до християнства.