Тоді я виміряв відстань до моря й поклав прокопати док або канаву, аби наблизити воду до каное, бо посунути каное до води я не зміг. Узявся вже впритул до роботи, але водночас вирішив порахувати, яка має бути глибина канави, яка ширина, скільки ґрунту треба вийняти, – і вийшло, що мені самому треба на це років десять-дванадцять, тому що через той горбок попереду глибина становитиме футів двадцять, і зрештою неохоче я цю справу також покинув.
Мене це вельми засмутило, і з великим запізненням я збагнув, що спочатку роботу слід прорахувати, зважаючи на власні сили до її виконання.
У розпалі тої праці пішов мій п'ятий рік на острові, і я відзначив роковини з традиційною втішною побожністю, бо реґулярне вивчення й застосування Слова Божого та ласка Його до мене допомогли краще зрозуміти своє життя. Я тепер мав іншу тяму про речі. Світ здавався мені далеким і відчуженим; отож і виглядав він, як ми це згодом зрозуміємо ще краще, просто як місце мого колишнього проживання й походження, і я можу повторити слова, сказані Батьком Абрагамом багатієві: "Поміж мною і тобою – велика прірва".
По-перше, тут безпутність світу була від мене далеко; ніщо мене не спокушало: ні тіло, ні зір мій, ні гордота. Ніяких особливих жадань, бо все можливе я мав; у мене була власна садиба, а ще для власного задоволення я міг би заватися королем чи імператором усього цього краю, – ніяких суперників, конкурентів, претендентів на владу, я міг би завантажувати збіжжям цілі кораблі, але мені це не треба, і тому я вирощував лише собі на спожиток. У мене досить черепах, але мені вистачало однієї та й то не часто; У мене достатньо лісу, щоб збудувати цілий флот, винограду вдостач, щоб робити вино чи сушити родзинки й завантажувати цим той флот.
Цінність для мене становило тільки те, що я міг спожити: харчів удосталь, усі потреби задоволені, а нащо решта? Якщо я не з'їдаю упольовану здобич, то віддаю собаці або лишаю хижакам на поталу, якщо посію більше зерна, ніж мені треба, воно пропаде, зрубані дерева, зогнивали на землі або йшли на дрова, коли я готував їжу.
Тобто, природа й досвід вчили, що всі земні статки корисні лише настільки, наскільки їх можна спожити, і те, що ми громадимо, аби роздавати іншим, також настільки ж цінне, як і те, що ми ладні спожити, і не більше. І найзахланніший жмикрут зцілився б від пороку скупості, якби опинився на моєму місці, бо в мене зайвини було подостатком. Мені нічого не бракувало, хіба що якихось справді потрібних дрібничок. У мене, як я згадував, був пакунок із грішми – золото й срібло – на тридцять шість фунтів стерлінґів. На жаль, вони лежали безрухом, бо на острові я їх пустити у діло не міг, – я б радо віддав жменю монет за кілька люльок або за драчку, щоб молоти зерно, ба я усе віддав би за насіння ріпи та моркви з Англії на шість пенсів або за жменьку гороху та бобів і пляшку атраменту. У кожному разі зиску я з грошей не мав: вони лежали в шухляді й дощової пори пліснявіли у вологій печері; це саме стосувалося б і діамантів: нема вжитку – нема й цінності.
Життя моє поволі вбилося у колодочки: простіше для розсуду й для тіла. Я часто перед початком їжі промовляв Богові подяку й подивляв руку Божого Провидіння, що зібрала мені на стіл на відлюдді. Я навчився бачити більше гарного, ніж поганого, і втішатися тим, що є, ніж шкодувати про те, чого бракує, і це давало мені потайну невисловну розраду, а згадую я про це як науку невдоволеним людям, котрі не здатні втішатися Божим поданням, тому що постійно жадають того, чого Він їм не дав. На мою думку, наші невдоволення через брак чогось постають через невдячність за те, що ми маємо.
А ще я часто серйозно замислювався, як і кожен зробив би у такій же скруті, над порівнянням свого нинішнього стану з тим, на що сподівався спочатку, чи, радше, з тим, яким він був, якби добре провидіння Бога чудесним чином не викинуло корабель поближче до берега, де я не тільки міг дістатися до нього, але й доправити на берег корисні для виживання й комфорту врятовані речі, бо інакше я не мав би інструментів для роботи, зброї для оборони, пороху й шроту, щоб добувати їжу.
Протягом годин, ба навіть днів, я собі ясно уявляв, що робив би, якби не видобув нічого з корабля. Замість нинішнього розмаю, для їжі була б лише риба й черепахи, або ще й умер би з голоду, перш ніж знайшов би їх, і якби вижив, то жив би, як дикун; якби я навіть примудрувався та вбив козу або птаха, я їх би не оббілував, не розпатрав і не порізав, а жвакував би зубами, роздирав би пазурями, як звір.
Завдяки таким роздумам я глибше відчув доброту Провидіння й щиру вдячність за свій нинішній стан з усіма його бідуваннями й злигодами; поміркувати над цим я радив би тим, хто в біді каже: "Я – найнещасніший." Хай подумають, наскільки гірше було б людям, якби Провидіння схотіло зробити їх справді нещасними.
У мене була ще одна обнадійлива думка: порівняння теперішнього заслуженого стану з очікуваним від Провидіння. Життя моє буле неподобним: не знав я й не боявся Бога. Батьки добре мене виховували й доклали всіх зусиль аби вселити у мене страх святобожий, виплекати почуття обов'язку та розуміння єства свого й призначення. Та ба! Я рано приохотився до морських мандрів, що несумінсі зі святобожим страхом, хоча Його кара завжди поруч; отож раннє мореплавське життя й матроське товариство виставили на посміх і вивітрили з мене рештки реліґії; уперте гордування небезпекою, призвичаєність до вигляду смерті, – а все через те, що спілкувався я з такими ж, як і я, і ні від кого не чув і натяку на добро.
У моєму житт іне було добра, і я не розумів ні самого себе, ні свого призначення у зв'язку зі своїми щасливими рятуваннями, – ні після втечі з Сале, ні після того, як капітан португальського корабля підібрав мене, ні під час вдалого осідку в Бразилії, ні після одержання вантажу з Англії тощо я ні подумки, ні вголос не промовив "Дяка Богові!", і в скруті я до Нього не молився: "Господи, зглянься на мене!", і звучало ім'я Боже лише під час присяги або блюзнірства.
Я вже згадував, що протягом багатьох місяців мене обсідали страшні роздуми про грішне й бездушне минуле життя; коли я поглянув довкола й подумав, які нещастя привели мене сюди і як Бог милував мене, – Він не лише заслужено карав мене за беззаконня, але й підпомагав мені, – у мене з'явилася надія, що моє каяття прийнято і що Бог не залишить мене у злигодах і надалі.
Цей напрям думок привів мене не тільки до покори волі Бога в моєму нинішньому стані, але й до щирої вдячності за цей стан, – нарікати не варто, бо мені збережено життя й заслужено не покарано за гріхи, мені даровано благодать, на яку я не міг тут сподіватися; тому не ремствувати треба, а радіти та щодня дякувати за щоденний хліб, що стало результатом цілої низки чудес; і те, що я мав на столі поживу, таке ж велике диво, як і диво нагодування пророка Іллі воронами; либонь, ні в якому іншому незаселеному краї на землі мені не повелося б ліпше; шкода, звичайно, що я не мав тут товариства, проте не було й хижих звірів, лютих вовків і тигрів, які загрожували б моєму життю, не було отруйних рептилій або рослин, які шкодили б моєму здоров'ю, не було дикунів, які могли б убити та зжерти мене. Себто, з одного боку, я бідував, а, з другого, був щасливий; єдина потрібна мені втіха – це відчуття Божої ласки й турботи; коли я з усим цим розібрався, від журби не лишилося й сліду. Тим часом за мого тут перебування багато доправлених з корабля речей або пропали, або геть спрацювалися.
Я вже казав, що майже закінчився атрамент, і рештки я розводив водою, доки водявий розчин припинив лишати слід на папері. Доки можна було писати, я позначав дні місяця, в які ставалися визначні події в мене, і от, пригадуючи давні поневіряння, я помітив дивні збіжності у днях, коли ці біди траплялися, – якби я був марновірний і розподілив дні на вдалі та невдалі, то певні закономірності могли б мене зацікавити.
По-перше, я зауважив, що в той же день, в який я втік від батька й друзів до Гала, аби рушити в море, мене захопив військовий корабель салеських піратів, які зробили мене рабом, у цей день я врятувався після трощі корабля на Ярмутському рейді, у цей день втік з Сале на баркасі, у день свого народження, тобто 30 вересня, коли мені минуло двадцять шість років, я дивом врятував своє життя, коли мене викинуло на берег цього острова, тобто і гріховне, і відлюдне моє життя почалось у той же день.
Після атраменту в мене скінчився хліб, цебто вивезені з корабля сухарі, які я по змозі беріг, дозволяв собі понад рік з'їдати лише один сухар на день, а проте понад рік я сидів без хліба, доки сам не навчився сіяти й жати, – я взагалі мав дякувати за те, що дивом-дивним у мене знайшлося зерно.
Далі, я геть позношував одяг: в мене давно скінчилася білизна, крім катратих сорочок, які я познаходив у скринях матросів і дуже беріг; у багатьох випадках я міг ходити тільки в сорочці, яких я – на відміну від решти суднової команди – мав зо три тузіні. Ще було кілька грубих плащів вахтового, і хоча в спеку одяг не дуже потрібний, але ж, попри свою самотність, голяка ходити не міг, – воно, звичайно, можна б, але це не про мене. Я не можу ходити голяка, бо погано переношу сонячне проміння й мені краще щось одягнути, аби не було опіків: повітря під сорочкою хоч якось рухалося, і мені було вдвічі легше. Не міг я також ходити в спеку без картуза чи капелюха, бо сонце нещадно в цих краях пекло, і відразу починала боліти голова, а як одягав капелюх, біль відразу вщухав.
Отож, треба було якось дати раду тому лахміттю, що я називав одягом; я позношував усі свої камізелі, і тепер треба було спробувати – за допомогою того знаряддя, що в мене є –поробити куртки з плащів вахтового; тим-то заходивсь я кравцювати чи, радше, переводити матерію, бо прикро було дивтись на це партацтво. Проте я зварганив дві-три камізельки, що мені ще послужать, а от з бриджами чи панталонами нічого не вийшло.
Я казав уже, що зберігав шкури всіх упольованих чотириногих: я їх розвішував на розпірках і сушив на сонці, – одні пересушувалися й ставали непридатними, а деякі – надавались до подальшого використання.