Дме з поля по Монастирській вітерець і несуть назустріч йому на рушниках відкритий гроб, похитується рисове лице з строкатим віночком на чолі, над закритими опуклими повіками. Так несли і її.
На виїзді, ліворуч від шосе, монастир часів царя Олексія Михайловича, фортечні, завжди закриті ворота і фортечні стіни, з-за яких виблискують позолочені ріпи собору. Далі, зовсім у полі, дуже просторий квадрат інших стін, але невисоких: в них вмістився цілий гай, розбитий довгими проспектами, що перетинаються, по боках яких, під старими в'язами, липами і березами, усе всіяне різноманітними хрестами і пам'ятниками. Тут ворота були розчинені навстіж, і я побачив головний проспект, рівний, нескінченний. Я несміливо зняв капелюха і зайшов. Як пізно і як німотно! Місяць стояв за деревами вже низько, але все навкруг, наскільки бачив зір, було ще ясно видно. Весь простір цього гаю мертвих, хрестів і пам'ятників візерунчасто пістрявів у прозорій тіні. Вітер перед світанком стих – світлі і темні плями, що лежали під деревами, спали. З далини гаю, з-за церкви кладовища, раптом щось з'явилось і з шаленою швидкістю, темним клубком помчало на мене, я, без тями, відсахнувся вбік, вся голова у мене відразу заледеніла і стяглася, серце рвонулось і завмерло… Що це було? Промчало і зникло. Та серце в грудях так і залишилось стояти. І так, із серцем, що зупинилось, несучи його в собі, як важку чашу, я рушив далі. Я знав, куди треба іти, я йшов усе прямо по проспекту – і аж у кінці його, в кількох кроках від задньої стіни, зупинився: переді мною, на рівному місці, серед сухих трав, самотньо лежав видовжений і доволі вузький камінь, узголів'ям до стіни. А з-за стіни дивним самоцвітом дивилась невисока зелена зірка, промениста, як та, колишня, але німа, непорушна.
19.10.38