Митіна любов

Іван Бунін

Митіна любов

Переклад Олександра Грязнова

I

В Москві останній щасливий день Миті був дев'ятого березня. Так, принаймні, здавалось йому.

Вони з Катею йшли о дванадцятій ранку вгору Тверським бульваром. Зима раптово поступилася весні, на сонці було майже жарко. Ніби й справді прилетіли жайворони і принесли з собою тепло, радість. Все було мокре, все тануло, з будинків крапало, двірники сколювали лід з тротуарів, скидали липкий сніг з дахів, всюди було багатолюдно, збуджено. Високі хмарки розходились тонким білим димом, зливаючись з небом, що волого синіло. Вдалині у благосній задумі підносився Пушкін, сяяв Страсний монастир. Але краще за все було те, що Катя, в цей день особливо гарненька, вся дихала щиросердністю і близькістю, часто з дитячою довірливістю брала Митю під руку і знизу зазирала в обличчя йому, щасливому навіть немов би трішки пихато, який крокував так широко, що вона ледве встигала за ним.

Біля Пушкіна вона несподівано сказала:

— Як ти смішно, з якоюсь милою хлопчачою незграбністю розтягуєш свій великий рот, коли смієшся. Не ображайся, саме за цю посмішку я і люблю тебе. Та от іще за твої візантійські очі…

Намагаючись не посміхнутися, пересилюючи і таємне задоволення і легеньку образу, Митя по-дружньому відповів, дивлячись на пам'ятник, що тепер вже високо піднісся над ними:

— Що ж до хлоп'яцтва, то ми в цьому, здається, недалеко пішли один від одного. А на візантійця я схожий так само, як ти на китайську імператрицю. Ви всі просто схиблені на цих Візантіях, Відродженнях… Не розумію я твоєї матері!

— Що ж, ти б на її місці замкнув мене в терему? – спитала Катя.

— Не в терему, а просто на поріг не пускав би всю цю начебто артистичну богему, всіх цих майбутніх знаменитостей із студій і консерваторій, із театральних шкіл, — відповів Митя, продовжуючи намагатися бути спокійним і приязно-недбалим. – Ти ж сама мені говорила, що Буковецький вже запрошував тебе вечеряти в Стрельну, а Єгоров пропонував ліпити тебе голу, у вигляді якоїсь помираючої морської хвилі, і ти, звичайно, дуже потішена такою честю.

— Я все одно навіть задля тебе не відмовлюсь від мистецтва, — сказала Катя. – Можливо, я і гидка, як ти часто кажеш, — сказала вона, хоч Митя ніколи не говорив їй цього, — може, я зіпсована, але бери мене таку, якою я є. І не будемо сваритися, перестань ти мене ревнувати хоч нині, в такий чудовий день! – Як ти не розумієш, що ти для мене все-таки кращий за усіх, єдиний? – неголосно і настійливо спитала вона, вже з вдаваною спокусливістю зазираючи йому в очі, і задумливо, повільно продекламувала:

Між нами давня таємниця,

Душа душі дала кільце…

Це останнє, ці вірші вже зовсім боляче вразили Митю. Взагалі, багато що навіть у цей день було неприємним і болючим. Неприємним був жарт відносно хлопчачої незграбності: подібні жарти він чув від Каті вже не вперше, і вони були не випадкові, — Катя нерідко показувала себе то в тому, то в іншому більш дорослою, ніж він, нерідко (і мимоволі, тобто цілком природно) виявляла свою перевагу над ним, і він болісно сприймав це, як ознаку якоїсь її таємної порочної досвідченості. Неприємним було "все-таки" ("ти все-таки для мене кращий за усіх") і те, що це було сказане чомусь раптово притишеним голосом, особливо ж неприємні були вірші, їх манірне читання. Однак навіть вірші і це читання, тобто те, що більш за все нагадувало Миті середовище, яке віднімало у нього Катю, збуджувало його ненависть і ревнощі, він витримав порівняно легко в цей щасливий день дев'ятого березня, його останній щасливий день в Москві, як часто здавалось йому потім.

В цей день, на зворотному шляху з Кузнецького мосту, де Катя купила у Ціммермана декілька речей Скрябіна, вона між іншим заговорила про його, Митіну, матір і сказала, сміючись:

— Ти не можеш собі уявити, як я завчасно боюсь її!

Чомусь жодного разу за час їх любові не торкались вони питання про майбутнє, про те, чим закінчиться їх любов. І от раптом Катя заговорила про його маму і заговорила так, ніби само собою розумілося, що мама – її майбутня свекруха.

II

Потім усе йшло ніби як завжди. Митя проводжав Катю в студію Художнього театру, на концерти, на літературні вечори або сидів у неї на Кислівці і засиджувався до другої години ночі, користуючись дивною свободою, яку давала їй мати, нарум'янена пані з малиновим волоссям, що завжди курила, мила, добра жінка (яка давно жила окремо від чоловіка, що мав другу сім'ю). Забігала і Катя до Миті, у його студентські номери на Молчановці, і побачення їх, як і раніше, майже цілком проходили в тяжкому дурмані цілунків. Але Миті вперто здавалося, що раптом почалося щось страшне, що щось змінилося, стало змінюватися у Каті.

Швидко пролетів той незабутній легкий час, коли вони тільки-но зустрілись, коли вони, ледь познайомившись, раптом відчули, що їм найцікавіше говорити (хоч з ранку до вечора) тільки одне з одним, — коли Митя так несподівано опинився в тому казковому світі любові, якого він потайки чекав з дитинства, з отроцтва. Цим часом був грудень, — морозний, погожий, що день за днем прикрашав Москву густою памороззю і мутно-червоною кулею низького сонця. Січень, лютий закружляли Митіну любов вихором безперервного щастя, яке вже ніби здійснилося чи, в крайньому разі, ось-ось готове здійснитися. Але вже і тоді щось стало (і все частіше й частіше) бентежити, отруювати це щастя. Вже і тоді нерідко здавалося, що є нібито дві Каті: одна та, яку з першої хвилини свого знайомства з нею став настійливо бажати, вимагати Митя, а інша – справжня, звичайна, що болісно не співпадала з першою. І все ж нічого подібного до теперішнього не відчував Митя тоді.

Все можна було пояснити. Почались весняні жіночі турботи, купівлі, замовлення, нескінченні переробки то того, то іншого, і Каті дійсно доводилось часто бувати з матір'ю у кравчинь; крім того, у неї попереду був іспит у тій приватній театральній школі, де вчилась вона. Тому цілком природною могла бути її стурбованість, неуважність. І так Митя щохвилини і розраджував себе. Та розради не допомагали – те, що говорило недовірливе серце всупереч їм, було сильніше і підтверджувалось все очевидніше: внутрішня неуважність Каті до нього все зростала, а разом з тим росла і його недовіра, його ревнощі. Директор театральної школи крутив Каті голову похвалами, і вона не могла стриматись, розповідала Миті про ці похвали. Директор сказав їй: "Ти гордість моєї школи", — він усім своїм ученицям говорив "ти" — і, окрім загальних занять, став займатися з нею ще й окремо, щоб особливо похвалитися нею на іспитах. Було також відомо, що він розбещував учениць, кожне літо забирав яку-небудь з собою на Кавказ, в Фінляндію, за кордон. І Миті стало приходити в голову, що тепер директор має наміри щодо Каті, яка, хоч і не винна у цьому, все-таки, напевне, це відчуває, розуміє і через це вже нібито знаходиться з ним у мерзенних, злочинних стосунках. І думка ця мучила тим більше, що занадто очевидним було зменшення уваги Каті.

загрузка...

Здавалось, що взагалі щось стало відвертати її від нього. Він не міг спокійно думати про директора. Та що директор! Здавалось, що взагалі над любов'ю Каті почали брати гору якісь інші інтереси. До кого, до чого? Митя не знав, він ревнував Катю до всіх, до всього, головне, до того загального, уявленого ним, чим потайки від нього вже буцімто почала жити вона. Йому здавалось, що її непереборно тягне кудись геть від нього і, можливо, до чогось такого, про що навіть і подумати страшно.

Раз Катя, напівжартома, сказала йому в присутності матері:

— Ви, Митю, взагалі розмірковуєте про жінок за Домостроєм. Із вас вийде справжній Отелло. От вже ніколи б не закохалась у вас і не пішла за вас заміж!

Мати заперечила:

— А я не уявляю собі кохання без ревнощів. Хто не ревнує, той, по-моєму, не любить.

— Ні, мамо, — сказала Катя зі своєю постійною схильністю повторювати чужі слова, — ревнощі це неповага до того, кого любиш. Отже, мене не люблять, якщо мені не вірять, — сказала вона, навмисне не дивлячись на Митю.

— А по-моєму, — заперечила мати, — ревнощі і являються любов'ю. Я навіть це десь читала. Там це було дуже добре доведено і навіть з прикладами із Біблії, де сам бог називається ревнителем і месником…

Що ж до Митіної любові, то вона тепер майже повністю виражалася тільки в ревнощах. І ревнощі ці були не прості, а якісь, як йому здавалось, особливі. Вони з Катею ще не переступили останньої межі близькості, хоч дозволяли собі у ті години, коли лишалися одні, занадто багато. І тепер, у ці години, Катя бувала ще пристрасніша, ніж раніше. Але тепер і це стало здаватися підозрілим і збуджувало часом жахливе відчуття. Всі почуття, з яких складалися його ревнощі, були жахливими, але серед них було одне, жахливіше за всіх, яке Митя ніяк не вмів, не міг визначити і навіть зрозуміти. Воно полягало в тому, що ті вияви пристрасті, те саме, що було таким блаженним і солодким, вищим і прекраснішим за все у світі стосовно них, Миті і Каті, ставало невимовно мерзенним і навіть здавалось чимось протиприродним, коли Митя думав про Катю і про іншого чоловіка. Тоді Катя збуджувала в ньому гостру ненависть. Все, що наодинці робив з нею він сам, було сповнене для нього райської втіхи і цнотливості. Та як тільки він уявляв собі когось іншого на своєму місці, все миттєво змінювалось, — все оберталось на щось безсоромне, що збуджувало жагу задушити Катю і, перш за все, саме її, а не уявного суперника.

III

В день іспиту Каті, який відбувся, нарешті (на шостому тижні посту), нібито цілком підтвердилася вся правота Митіних мук.

Тут Катя вже зовсім не бачила, не помічала його, була вся чужа, вся публічна.

Вона мала великий успіх. Вона була у всьому білому, як наречена, і хвилювання робило її чарівною. Їй дружно і гаряче плескали, і директор, самовдоволений актор з незворушними і печальними очима, що сидів у першому ряду, тільки задля зайвої гордості робив їй іноді зауваження, промовляючи неголосно, але якось так, що було чутно на всю залу і звучало нестерпно.

— Менше читай, — говорив він вагомо, спокійно і так владно, ніби Катя була його повною власністю. – Не грай, а переживай, — говорив він виразно.

І це було нестерпно.

1 2 3 4 5 6 7