Пароплавів нема на ньому. І люди, потрапивши туди, не можуть ніколи звідти повернутися.
Бузя дивиться на мене широко розкритими очима.
— Чого ж тобі йти туди?
— Я хіба туди йду, дурненька? Я ж лечу. Лечу понад морем, як орел. Адже за кілька хвилин я знову на суходолі! Там починаються дванадцять високих гір, що пашать вогнем, а на дванадцятій горі, біля самої верховини, зупиняюсь і йду пішки сім миль, аж поки прибуваю до дрімучого лісу, далі йду лісом і долом, аж поки прибуваю до маленького струмочка. Струмочок я перепливаю і відраховую сім разів по сім, — аж ось з'являється переді мною старезний дідок з довгою бородою і питає: "Яке твоє бажання?" А я кажу йому: "Веди мене до царівни".
— До якої царівни? — питає мене Бузя, і мені здається, що вона чогось злякалась.
— Царівна — це прекрасна принцеса, яку схопили з-під шлюбу, зачарували її, повели геть і сховали у кришталевому палаці, ось уже сім років...
— А тобі що до того?
— Як то — що мені до того? Я мушу її визволити.
— Ти мусиш її визволити?
— А то хто ж?
— Не треба летіти так далеко... Послухайся мене, не треба!..
І Бузя бере мене за руку, і я почуваю, яка холодна її маленька ручка. Я дивлюся їй у вічі і бачу, як відбивається в них золоте сонце, що прощається з днем, з першим ясним, теплим днем напередодні пасхи. Потроху відмирає день. Наче свічка, гасне сонце. Гомін, що стояв цілий день, ущухає. Вже майже не видно на вулиці жодної живої людини. У вікнах хатинок з'являються вогники святкових свічок. Дивна, урочиста тиша обгортає нас, мене з Бузею, і ми почуваємо себе міцно злитими з цією святковою тишею.
— Шимек! Шимек!
Уже третій раз мати кличе мене, щоб я пішов з татом до синагоги. Хіба ж я сам не знаю, що треба йти до синагоги? Я тут посиджу ще хвилину, одну хвилину, не більше. Та Бузя почула, що мене кличуть, — вона вириває свою руку, схоплюється і жене мене:
— Шимек, це ж тебе кличуть, тебе! Іди, іди! Вже час. Іди, іди!..
Я збираюся йти. Кінчився день. Згасло сонце. Золото перетворилось на кров. Вітерець подув, легенький, прохолодний. Бузя жене мене, щоб я пішов. Кидаю на неї останній погляд. Зовсім не та Бузя, що раніше. Інше обличчя, і зовсім іншої принади набуває вона в моїх очах цього чарівного вечора. "Зачарована принцеса", майнула думка у мене в голові. Бузя однак не дає мені поринати в думки. Вона жене мене, жене, щоб я пішов. Я роблю кілька кроків і озираюсь назад на зачаровану принцесу, яка зовсім злилася з цим чарівним пасхальним вечором, і зупиняюсь заворожений. Але вона показує рукою: "Іди! Іди!.." І мені здається, що я чую її голос, чую, як вона мені каже мовою "Пісні пісень":
"Біжи, мій милий, біжи, мій коханий! І будь подібний до оленя або до сарни на горах запашних!"
Частина друга
ЙДЕМО ПО ЗЕЛЕНЬ
— Швидше, Бузю, швидше! — кажу я Бузі за день перед зеленими святами, беру її за руку, і ми хутко сходимо на гору. — Час не жде, дурненька, день минає. Нам треба перейти через он яку гору, а за горою ще матимемо річку. Над річкою стелеться кладка з дощок, це — "місток". Річка тече, жаби кумкають, дошки хитаються, і лише там, як перейти місток, лише там починається справжній рай, Бузю. Там тільки і починаються мої маєтки.
— Твої маєтки?
— Я хочу сказати — левада. Велике поле, що простягається, простягається без кінця, без краю. Зеленою ковдрою воно вкрите. Жовтенькими цяточками воно поцятковане. Червоненькими клинчиками воно поклиноване. А запахи там — найкращі запахи в світі. І дерева там є в мене, безліч дерев, високі, крислаті дерева. І горбок там маю, на якому сиджу. Хочу — сиджу собі, хочу — кажу чарівне слово, здіймаюсь у повітря й лечу, як орел, вище хмар, понад полями й лісами, понад морями і пустелями, аж ген-ген за Чорні гори...
— А звідти, — перебиває мене Бузя, — ти йдеш сім миль пішки, поки не приходиш до маленької річечки?
— Ні, до дрімучого лісу... Спершу йду лісом і долом і лише тоді прибуваю до річечки...
— Річечку ти перепливаєш і одлічуєш сім разів по сім...
— І з'являється переді мною старезний дід з довгою бородою...
— Він питає тебе: "Яке твоє бажання?"
— А я кажу йому: "Поведи мене до царівни..."
Бузя вириває свою руку з моєї руки і пускається бігти з гори. Я біжу за нею.
— Бузю, чого ти так біжиш?
Бузя не відповідає. Вона сердиться. Вона не любить царівни. Всі казки вона любить, тільки не про царівну...
Хто така Бузя — ви, мабуть, пам'ятаєте. Я вже вам колись розповідав. Але, може, ви забули, то я повторю вам знову.
Я мав старшого брата Беню. Він потонув. По ньому залишилися водяний млин, молода вдова, двоє коней і одна дитина. Млина передали комусь іншому, коні спродано. Вдова вийшла заміж і поїхала десь далеко. А дитину привели до нас.
Це була Бузя.
Ха-ха-ха! Всі гадають, що я й Бузя — це брат і сестра. Мого тата вона зве татом. Мою матір зве мамою. А ми вдвох живемо, як брат і сестра, і любимось, як брат і сестра.
Як брат і сестра? Чому ж Бузя мене соромиться? Одного разу ми залишились удвох, удвох на цілу хату. Було це надвечір. Вже сутеніло. Тато пішов у синагогу читати кадиш [2] по моєму братові Бені, а мати пішла по сірники. Я й Бузя забились у куточок, і я розповідаю їй казки. Бузя любить, коли я їй розповідаю казки. Гарні казки, пригоди з "Тисячі і однієї ночі". Вона присувається до мене близько. Ті рука в моїй руці.
— Розказуй, Шимек, розказуй!
Тихо спадає ніч. Поволі насуваються тіні на меблі в хаті, тремтять, плазують по землі і розпливаються. Ледве-ледве бачимо одне одного. Але я відчуваю — її ручка тремтить і чую — її сердечко калатає, і бачу — її очі блищать у пітьмі. Раптом вона вириває свою руку з моєї руки. "Що таке, Бузю?" — "Не можна". — "Чого не можна?" — "Триматися за руки" — "Чому? Хто тобі сказав?"— "Я сама знаю". — "Хіба ж ми чужі? Хіба ми не брат і сестра". — "Е! Коли б ми були братом і сестрою", проказує Бузя, і мені вчувається в її словах мова "Пісні пісень": "О, коли б ти був мені братом рідним, — чом ти мені не брат?!"
І так завжди. Коли говорю про Бузю, то згадую "Пісню пісень".
На чому ж ми зупинились? Напередодні зелених свят. Ми біжимо з гори. Попереду Бузя, за нею я. Бузя гнівається на мене за царівну. Всі казки вона любить, тільки не про царівну. Та не турбуйтесь, — Бузин гнів триває недовго. Ось вона вже знову дивиться на мене своїми великими, ясними, замріяними очима, закидає волосся назад і каже мені:
— Шимек! Ой Шимек! Диви-но! Поглянь, яке небо! Ти зовсім не бачиш, що діється навколо!
— Я бачу, дурненька! Авжеж, бачу. Я бачу небо, відчуваю теплий вітрець, чую як пташки щебечуть, і цвірінькають, і літають над нашими головами. Це наше небо, наш вітрець, наші пташки — все наше, наше, наше! Подай твою руку, Бузю!..
Ні, вона не дає мені руки. Вона соромиться. Чому соромиться мене Бузя? Чому вона почервоніла?
— Там, — каже мені Бузя і біжить попереду, — там, як перейдемо місток...
І мені здається, що вона звертається до мене мовою Суламіфі з "Пісні пісень": "Xодімо, мій милий, ходім, любий мій. Ходімо ген-ген у поле. Будемо ночувати в селах, прокидатися у виноградниках, дивитися, чи цвіте виноград! Чи зазеленіло виноградне гроно! Чи паростяться гранати!.."
І ось ми біля містка.
Річка дзюрчить, жаби кумкають, дошки хилитаються, погойдуються, а Бузя тремтить.
— Ой, яка ж бо ти, Бузю!.. Чого ти боїшся, дурненька? Держися за мене, або дай я тебе обійму! Я тебе, а ти мене. Бачиш? Отак! Отак!
Уже кінчився місток. І отак, обнявшись, ідемо вдвох, самі в цьому раю.
Бузя тримається за мене міцно, дуже міцно. Вона мовчить. Але мені здається, що вона говорить до мене мовою "Пісні пісень": "Я належу другові моєму, а друг мій належить мені — я твоя, а ти мій..."
Левада велика. Вона простягається без кінця, без краю. Зеленою ковдрою вкрита. Жовтенькими цяточками поцяткована. Червоненькими клинчиками поклинована. І запахи линуть тут, найкращі запахи в світі, і ми обоє йдемо, обнявшись, самі-самісінькі, удвох у цьому раю.
— Шимек! — каже Бузя, дивиться мені престо у вічі і тулиться до мене ще ближче. — Коли ми почнемо рвати зілля на зелене свято?
— День ще великий, дурненька! — кажу я їй і весь палаю. Не знаю, куди раніше дивитися: чи в шатро блакитного неба? Чи на зелену ковдру широкого поля? Чи туди, на край світу, туди, де небо зливається з землею? Чи дивитися в Бузине ясне личко, у Бузині гарні, великі очі, що здаються мені такими глибокими, як небо, і мрійними, як ніч? її очі завжди замислені. Глибока журба захована в них. Тихою тугою повиті вони. Я знаю її журбу, мені відома її туга! Вона ховає великий біль у серці— образу на матір, яка вийшла заміж за чужого батька і поїхала від неї назавжди, навіки, неначе вона була для матері зовсім чужа. Дома не можна при ній згадувати материне ім'я, неначе вона ніколи й не мала матері. Моя мати — це її мати. Мій батько — це її батько. І вони люблять її, як рідну дитину, тремтять над нею, дозволяють їй усе, чого її серцю заманеться. Ні в чому не відмовляють Бузі. Коли Бузя сказала, що хоче піти зі мною нарвати зелені на свято (це я підучив її так), батько подивився поверх срібних окулярів, погладив срібні нитки своєї срібної бороди і мовив до матері: "Як ти гадаєш?" І між батьками відбулася така розмова про нашу прогулянку удвох за місто, щоб нарвати зелені на свято:
Батько. Що скажеш?
Мати. Що ти скажеш?
Батько. Дозволити їм піти?
Мати. Чому ж їм не дозволити піти?
Батько. Хіба я кажу, що ні?
Мати. А що ж ти кажеш?
Батько. Я кажу тільки, чи можна їм піти?
Мати. Чому ж їм не можна піти?
І так далі. Я знаю, що їх турбує. Може, двадцять разів наказує мені батько, а за батьком також і мати, що там є місток, а під містком вода — річка, річка, річка...
Ми, я і Бузя, давно вже забули про місток з водою, з річкою. Ми гасаємо по широкій, вільній леваді, під широким, вільним небом. Бігаємо по зеленому полю, падаємо, качаємося в запашній траві. Підводимось, падаємо і качаємось ще раз і ще раз, а зелень на свято ще й не починали рвати. Я веду Бузю вздовж і впоперек левади. Вихваляюсь перед нею своїми маєтками.
— Бачиш оці дерева? Бачиш оцей пісок? Бачиш оцей горбок?
— Це все твоє?
Так каже мені Бузя, а очі її всміхаються.