А тут ще фермери з Долішньої Шотландії насуплено поглядали на цю сцену, тож Робін Ойг вирішив хоч би й якою ціною з цього виплутатись.
– Ну гаразд уже, – мовив юний гуртоправ, віддаючи піхви від кинджала Г’ю Моррісону, що стояв поруч. – Ви, долішняни, не вірите в ці байки. Нехай мій кинджал побуде в тебе. Я не можу тобі подарувати його, бо він від батька, але твій гурт іде слідом за моїм, тож нехай кинджал буде поки що в тебе, а не в мене… То як, годиться так, тітусю?
– Що ж, нехай і так, – погодилася стара. – Себто якщо долішнянин такий нерозважливий, щоб узяти цей кинджал.
Здоровань із заходу Долішньої Шотландії голосно розреготався.
– Я, жіночко, Г’ю Моррісон з Глени, – сказав він, – нащадок давнього роду Моррісонів Мужніх, які ніколи ні з ким не бились такою куцою зброєю. І ніколи її й не потребували, бо мали добрі палаші, як от я маю оцього дрючка, – він показав на здоровенну ломаку. – А штрикати ножем – це вже полишаю на Джона Верховинця. І нема чого тут пирхати вам усім, горянам, а надто тобі, Робіне. Я візьму твою штрикалку, коли вже тебе налякали слова старої чаклунки, і поверну, як тільки вона тобі знадобиться.
Робінові не дуже сподобалось дещо з Моррісонової мови, але у своїх мандрах він привчився бути стриманішим, ніж властиво було горянській його натурі, і послугу, яку зохотився надати йому нащадок Моррісонів Мужніх, прийняв, не прискіпуючись занадто до зневажливої манери промовця.
– Якби він зранку до горілки не приклався та, мов кабан дамфризширський, не роздався, то й мова його була б, яка личить порядній людині. А так – що ж від свині чекати, крім рохкання? Сором тільки, що він батьковим кинджалом краятиме собі баранячий кендюх з тельбухами.
Сказавши це (але сказавши по-гельському), Робін виляснув пугою на свій гурт і махнув рукою всім тим, хто його проводжав. Йому треба було добре поспішити, бо він домовився зустрітися у Фолкерку з приятелем-гуртоправом, з яким сподівався дальшу дорогу пройти разом.
Цей близький приятель Робіна Ойга був молодий англієць на ім’я Гаррі Вейкфілд, знаний на всіх північних ярмарках і у своєму колі не менш славний та шанований, ніж наш гуртоправ-горянин. Майже шість футів на зріст, дужий собою, він був такий, що міг вистояти у смітфілдських поєдинках з боксу і не поступитись у змаганнях з боротьби. І хоч хтось із професійно підкутих прихильників цих видів спорту і здолав би його, сам він, дарма що не пройшов ніякої науки, як треба битись навкулачки, завиграшки міг подолати будь-якого місцевого любителя цього діла. Знали його на донкастерських перегонах, де він ставив по гінеї і зчаста вигравав, а коли справи дозволяли йому, то не пропускав жодного помітнішого кулачного бою у Йоркширі, в яких залюбки брали участь скотарі. Але хоч він, Гаррі Вейкфілд, жвавий натурою, був не від того, щоб розважитись і гульнути в доброму товаристві, до роботи він виявляв старанність і запопадливість не меншу, ніж стриманий Робін Ойг. Він вважав, що як гуляти, то на всю губу, а як працювати, то старанно й ретельно. Своєю зовнішністю і вдачею Вейкфілд являв взірець життєрадісного йомена[5] давньої Англії, з числа тих, чиї довгі списи свого часу в сотнях битв запевнили Англії верховенство над іншими народами і чиї гострі шаблі в наш час слугують їй найдешевшим і найпевнішим захистком. Він був завжди відкритий для веселощів. Моцак тілом і поставою, промітний у справах, він волів терпимо ставитись до всього навкруг, а труднощі, без яких не обходилося, сприймав, бувши людиною енергійною, швидше як розвагу, а не як поважну перепону. Маючи всі ознаки сангвінічного темпераменту, молодий гуртоправ-англієць був, одначе, не без вад. Наділений запальністю, він іноді й сам зчиняв свару, а знаючи, що мало хто з його сперечальників міг зрівнятися з ним у міцності кулаків, схильний був саме в такий спосіб розв’язувати суперечки.
Важко сказати, як саме Гаррі Вейкфілд та Робін Ойг заприязнилися, але одне безперечно, що вони стали близькими приятелями, хоч у них було мало тем, на які вони могли б поговорити чи там обмінятися думками, коли вичерпувалась розмова про биків. Робін Ойг, власне, ледве чи міг вільно балакати по-англійському, коли йшлося не про худобу, тоді як Гаррі Вейкфілд зі своїм невиправним йоркширським акцентом не годен був жодного слова вимовити гельською. Раз, коли вони проходили вересовою Мінхською драговиною, Робін витратив цілий ранок, марно силкуючись навчити свого товариша правильно вимовляти простеньке слівце "льгу", що по-гельському означає "теля". На всю околицю від Граквера до Мердеркерна поміж горами розкочувались незграбні спроби сакса проказати як слід непиддтливе односкладове слово і вибухи щирого сміху шотландця, що супроводили кожну чергову невдалу спробу. Але приятелі знали й кращі способи, як збуджувати луну: Вейкфілд виспівував численні пісеньки на славу Моллі, Сюзен і Сісілі, а Робін Ойг мав особливий хист насвистувати нескінченні мелодії для волинки з їх вигадливими переходами і – що було далеко приємніше для південського вуха його товариша – знав багато пісень північан, як веселих, так і журливих, що до них Вейкфілд навчився вторувати йому басом. Ось чому, хоча Робінові важкувато було добрати сенсу в розповідях приятеля про кінні перетони, півнячі бої та полювання на лисиць і хоча шотландські історії про міжкланові чвари й напади горян на низовину, розказані впереміж з легендами про привидів та чарівними казками, виявлялись занадто вишуканою потравою, як на простацький слух англійця, вони обидва тим не менше мали неабияке задоволення, спілкуючись один з одним, і вже протягом трьох років, коли дорога їхня слалась у тому самому напрямку, домовлялися подорожувати разом. Щоправда, це було вигідно їм обом, бо де ще англієць знайшов би кращого провідника через західні околиці шотландської верховини, аніж Робін Ойг Мак-Комбіх? А коли, подолавши гірський хребет, вони опинялись, як висловлювався Гаррі, "по сей бік кордону", його широкі зв’язки й тугенький капшук частенько ставали в пригоді другові-горянину, і не раз англієць услуговував йому Так щедро, як тільки міг справжній йомен.
2
Водою їх не розіллєш –
Такі були друзяки.
Але надумав з них один
Щось добре учинить,
І як не мав уже кого,
То друга взявсь лупить.
"Герцог проти герцога"
Двоє друзів своїм звичаєм дружно пройшли покриті травами терени Ліддсдейлу й перетяли частину Камберленду, промовисто названу "Пустищем". У цих безлюдних місцевостях худоба, віддана під опіку гуртоправам, харчується здебільша травою, що росте понад дорогою, а часом, не витримуючи спокуси, вдирається на сусідні пасовища, коли випадає така нагода. Але далі навколишній краєвид набирає інших рис, спускаючись нижче, гурти наближаються до родючих долин, де землю вже помежовано й де не можна самоправно пастись, а треба наперед домовлятися з власниками ділянок за пашу й за платню. Це тим більш було потрібно, що неподалік днями мав відбутись великий ярмарок, де і шотландець, і англієць сподівалися спродати частину своєї худоби, отож бажано було, щоб на ринку вона з’явилася, відпочивши й добре підхарчувавшись. Саме з цієї причини пасовища було важко дістати, та й платити за випас доводилось великі гроші. Отож неминуче двоє друзів мусили розійтись кожен у інший бік, на власну руч шукаючи пристанища для своєї худоби. На лихо, сталося так, що обидва вони, один не знаючи про другого, приглянули ту саму луговину, власність багатого поміщика, маєток якого містився поблизу. Англієць звернувся до управителя цього маєтку, якого знав уже давніше. А тут ще, як на те, у камберлендського сквайра з’явилися певні підозри щодо чесності управителя, і, бажаючи перевірити їх, він наказав, що дозвіл на тимчасовий випас, коли хтось звернеться, даватиме він сам. Але оскільки господар, містер Айрбі, напередодні вибрався у справах кудись на північ, за кілька миль від маєтку, управитель вирішив, що може тим часом знехтувати наказ і з вигодою для господаря (та й для себе, здається) винайняти пасовище Гаррі Вейкфілдові. О цій порі Робін Ойг, нічого не знаючи про наміри товариша, перестрів дорогою симпатичного з вигляду невисокого добродія у шкіряних штанях, які щільно облягали ноги, і з довгими лискучими острогами, верхи на коні гривка й хвіст якого були вправно підстрижені відповідно до моди. Вершник поспитав дещо в гуртоправа про ринок та про ціни на худобу. Робін Ойг побачив і мови незнайомця, що той тямущий, розсудливий і чемний, тож зважився й собі поцікавитись, чи не знає він десь близько пасовища, яке можна було б винайняти на недовгий час І треба ж було, що натрапив він на того, кого й шукав! Бо добродій у шкіряних штанях був не хто інший, як господар маєтку, з управителем якого щойно уклав – чи саме укладав – угоду Гаррі Вейкфілд.
– Це тобі поталанило, любий шотландцю, – промовив містер Айрбі, – що ти звернувся до мене. Я бачу, твої бики за день добре притомилися, а у мене якраз є єдине в околі трьох миль пасовище, яке можна винайняти.
– Мій гурт може залюбки пройти ще дві, три, а то й чотири милі, – відказав обачливий горянин. – А скільки ваша честь заправить з голови худоби, якби їх так пустить на випас днів на два-три?
– Та вже якось ми порозуміємось, парубче, якщо згодишся продати мені шістьох бичків для зимівника за помірковану ціну.
– А яких саме бичків ваша честь воліла б мати?
– Та… дай-но я гляну… ось цих двох чорних… одного мишастого… он того гулого… отого з крученими рогами і ще двохлітка. Скільки ти заправиш за голову?
– О, ваша честь знається на бичках, ще й як знається, – відказав Робін. – Я б і сам кращих не відібрав, а я ж їх знаю всіх як одного, вони мені – що діти рідні.
– То скільки ж ти правиш за голову, парубче? – вів своєї містер Айрбі.
– На ярмарках у Дауні й Фолкерку ціни були високі, – значливо відказав Робін.
І так розмова точилась між ними далі, поки врешті вони дійшли згоди щодо ціни на бичків та платні за випас – сквайр виділив для гурту худоби пасовище на кілька днів, а Робін, зі свого боку, зробив висновок, що навіть дуже вигідно сторгувався, якщо трава виявиться непогана. Пустивши поні ступою, сквайр поїхав поряд з гуртоправом – почасти, щоб показати йому дорогу Й допровадити його на пасовище, а почасти, щоб дізнатись останні новини з північних ринків.
Пасовище, до якого вони дісталися, виявилося чудовим.