Серед делегатів переважали козаки, офіцерів було небагато і всього лише кілька десятків — представників станичної інтелігенції. Йшли непевні балачки про вибір обласної влади. Ясно намічалось одно: обрати повинні отамана. Називались популярні імена козачких генералів, обмірковувались кандидатури.
Увечері в день приїзду, після чаю, Пантелей Прокопович сів був у своїй кімнаті, пожувати домашньої харчі. Він розклав звін в'яленого сазана, відкраяв хліба. До нього підсіли двоз мигулинців, підійшло ще кілька чоловіка. Розмова почалася з становища на фронті, помалу перейшла на вибори влади.
— Краще від покійного Каледіна — нехай царствуй ! — це нашукати,— зітхнув сивобородий шумілинень,
— Мабуть що,— погодивсь уланський.
Один з присутніх при розмові, підосавул, делегат Без-сергенівської станиці, не без запалу заговорив:
— Як це немад підходящої людини? Що ви, панове? А генерал Краснов?
— Який це Краснов?
— Як, тобто, який? І не сором питати, панове? Славнозвісний генерал, командир третього кінного корпусу, розумник, георгіївський кавалер, талановитий полководець.
Захоплена, захлипана мова підосавула озлила делегата, представника одної з фронтових частин.
— А я вам кажу фактично: значмо ми його таланти! Нікудишній генерал! В германську війну відзначавсь непогано ! Так і захряс би в бригадних, якби не революція!
— Як же це ви, голубчику, кажете, не знаючи генерала Краснова? І потім, як ви взагалі смійте казати отаке про всіма шанованого генерала? Ви, певне, забули, що ви рядовий козак?
Підосавул зневажливо цідив ледяні слова, і козак розгубився, забоявсь,— нітячись, забурмотів:
— Я, ваше благородій, кажу, як сам служив під їхнім началом... Він на австрицькому фронті наш полк на колючу загорожу посадовив! Тому й мадмо ми його за нікудишнього... А там, хто його знад... Може, зовсім навпаки...
— А за що йому Георгія дали ? Дурень! — Пантелей Прокопович подавився сазанячою кісткою; відкашлявшись, напався на фронтовика.— Понабиралися дурнячого духу, всіх ганьбите, всі вам негарні... Ач, яку моду взяли! Менше б ото базікали — не було б такої руїни. А то розуму багато нажили. Дурноляпи!
Черкасня, всі низовики муром стояли за Краснова. Старикам був до душі генерал — георгіївський кавалер; багато хто служив з ним під японську війну. Офіцерів вабило минуле Краснова: гвардієць, світський, блискучо освічений генерал, що був при дворі й у почеті його імператорської величності. Ліберальну інтелігенцію задо-
вольняло те, що Краснов не тільки генерал, людина строю та військової муштри, але, хоч там як, і письменник, чиї оповідання з побуту офіцерства залюбки читалися свого часу в додатках до "Нивы" ; а раз письменник,— значить, все ж культурна людина.
В гуртожитку за Краснова шалена йшла агітація. Перед образом його блякли імена інших генералів. Про Афрікана Бога вського офіцери — прибічники Краснова — пошепки переказували чутки, ніби в Богадвського з Денікіним одна чашка — ложка, і якщо обрати Богазвського на ота— * мана, то, як тільки похерять більшовиків і вступлять у " Москву — капут всім козацьким привілеям і автономії.
Були противники і в Краснова. Один делегат — учитель марно намагався зганьбити генеральське ім'я. Тинявся вчитель по кімнатах делегатів, ущіпливо, по комариному бринів у заволосатілі вуха козаків:
— Краснов отой ? І генерал паршивий, і письменник ні к чорту! Шаркун придворний, підлиза! Людина, що хоче, так мовити, і національний капітал придбати, і демократичну невинність зберегти. Ось, побачите, продасть він Дін найпершому ж покупцеві на обчин! Дрібна людина. Політик з нього нулеві рівний... Агедва треба вибирати! Той — зовсім інша річ.
Але вчитель успіху не мав. І коли 1 травня, на третій день відкриття Кругу, залунали голоси:
— Запросити генерала Краснова!
т— Милості....
— Уклінно...
— Просимо!
— Пашу гордість!
— Пехай прийде, розповість нам про життя! — ввесь просторий зал захвилювався.
Офіцери басовито заплескали в долоні і, дивлячись на них, невміло, неголосно, почали плескати й козаки. Від чорних, видублених працею рук їх звук виходив сухий,
'гріскучий, можна сказати — навіть неприємний, геть супротивний тій м'якій музиці оплесків, яку зчиняли плекані подушечки долонь панночок та дам, офіцерів і учнів, що сповняли галерею і коридори.
А коли на сцену по парадному, молодецьки виступив високий, стрункий, не зважаючи на роки, красун — генерал, в мундирі, з густим засівом хрестів і медалей, з еполетами і іншими генеральськими відзнаками, — зал укрився брижами оплесків, ревом. Плески виросли в овацію. Буря захвату гуляла по лавах делегатів. В цьому генералі, із зворушеним та схвильованим обличчям, що стояв у картинній позі, багато хто побачив тьмяний відсвіт колишньої моці імперії.
Пантелей Прокопович пустив сльозу і довго сякався в червону, витягнуту з кашкета, хустку. "Оце — генерал! Відразу видно, що чоловік! Як сам імператор, аж підхо-жіший з вигляду. Мовби аж скидається на покійного Олександра" — думав він, розчулено роздивляючись на Краснова, що стояв біля рампи.
Круг — названий "Кругом порятунку Дону" — засідав непохапливо. На пропозицію голови Кругу осавула Янова, було ухвалено постанову про носіння погонів та всіх відзнак, наданих військовому званню. Краснов виступив з блискучою, майстерно побудованою промовою. Він про-чутливо говорив про "Росію, зганьблену більшовиками", про її "колишню міць", про долю Дону. Змалювавши теперішнє становище, коротко торкнувся німецької окупації і викликав бучну хвалу, коли, кінчаючи промову, з пафосом заговорив про самостійне існування Донської області після поразки більшовиків.
— Державний Військовий круг правитиме Донщиною. Козацтво, звільнене революцією, відновить ввесь прекрасний старовинний уклад козацького життя, і ми, як за старовини наші предки, скажемо повнозвучним, зміцнілим голосом: "Здоров, білий царю, в крем'яній Москві, а ми, козаки, на тихім Дону!"
З травня на вечірньому засіданні сто сімома ґолосамн проти тридцяти та при десяти, що утримались, військовим отаманом був обраний генерал-майор Краснов. Він не прийняв отаманського пернача з рук військового осавула* поставивши умови: затвердити основні закони, що він запропонував Кругові, і дати йому необмежену повноту отаманської влади.
— Країна наша напередодні загибелі! Лише при умові цілковитої довіри до отамана, я візьму пернач. Події вимагають рішучих і крутих дій. Тільки тоді можна працювати з певністю та відрадною свідомістю виконуваної повинності, коли знаєш, що Круг — верховний виразник волі Дону, — тобі довіряє, коли, в противагу більшовицькій розбещеності та анархії, будуть запроваджені тверді правові норми.
Закони, запропановані Красновим, являли собою похапцем перелицьовані, злегка реставровані закони старої імперії. Як же Кругові було не прийняти їх ? Прийняв радо. Все, навіть невдало перероблений прапор, нагадувало колишнє : синя, червона й ясовта подовжня смуга (козаки, іногородні, калмики), і лише урядовий герб, на догоду національному духові, зазнав радикальної зміни: замість хижого двоглавого орла, що простер крила й розчепірив кігті, змальований був голий козак у папасі, при шаблі, рушниці та амуніції, верхи на винній бочці.
Один з підлизницьких простаків — делегатів задав підлесливе питання:
— Може, їх превосходительство щось запропонує змінити або переробити в прийнятих за основу законах?
Краснов, милостиво посміхаючись, дозволив собі поті* шитись жартом. Він обнадійливо оглянув членів Кругу і голосом людини, розпещеної загальною увагою, відповів:
— Можу. Статті сорок восьму, сорок дев'яту й п'ятдесяту— про прапор, герб і гімн. Ви можете запропонувати мені всякий прапор, крім червоного, всякий герб, крім Єврейської п'ятикутної зорі, чи іншого масонського знаку, і всякий гімн — крім ((Інтернаціоналу".
Сміючись, Круг затвердив закони. І потім довго з уст в уста переходив отаманський жарт.
5 травня Круг був розпущений. Відлунали останні промови. Командувач Південної групи, полковник Денісов, права рука Краснова, обіцяв в найближчому часі витравити більшовицьку крамолу. Члени Кругу роз'їздились заспокоєні, зрадувані і вдалим вибором отамана, і зведеннями з фронту.
Глибоко схвильований, начинений вибуховою радістю} їхав з дінської столиці Пантелей Прокопович. Він був непохитно певний, що пернач потрапив до надійних рук, що незабаром розіб'ють більшовиків, і сини повернуться до хазяйства. Старий сидів біля вікна вагона, спершись на столик, у вухах його ще плескались прощальні звуки дінського гімну, аж до самісінького дна свідомості просмоктувались живущі слова, і здавалось, що й дійсно по справжньому "сколихнувся, схвилювався православний тихій Дін".
Але, від'їхавши кілька верстов від Новочеркаська, Пантелей Прокопович побачив з вікна аванпости баварської кінноти. Група кінних німців посувалась обочиною залізничного полотна устріть поїзду. Вершники спокійно гор бились на сідлах, вгодовані ширококлубі коні мотали куцо обчикриженими хвостами, лисніли під яскравим сонцем* Хилячись уперед, страдницьки вигнувши брову, дивився Пантелей Прокопович, як копита німецьких коней переможно, танцюристо топчуть козацьку землю, і довго потім понуро горбатився, еонів, повернувшись до вікна широкою спиною.
II
З Дону через Україну котились червоні валки вагонів, везучи до Німеччини пшеничне борошно, масло, яйця, биків. Па площадках стояли німці в безкозирках, в синьо-
сірих сурдутах, з нригвитаеніщи до гішптіщг багнетами.
Добротні, з жовтої шкіри, німецькі чоботи з окованими до зносу закаблуками трамбували дінські шляхи, баварська кіннота напувала коні в Доні... Молоді козаки, допіру вимуштрувані в Персіановці, покликані під знамена, бились З петлюрівцями. Майже половина наново збитого 12 Дін-ського козачого полку лягла під Старобільськом.
На півночі станиця Усть — Медведицька гуляла з рук у руки: займав Миронов із загоном козаків-червоногвардій-ців, що стеклися до нього з хуторів Глазунівської, Ново-Александрівської, Кумилженської, Скуришенської та інших станиць, а через годину вибивав його загін білих партизанів офіцера Алекс ва, і по вулицях мелькали шинелі гімназистів, реалістів, семінаристів, що складали кадри загону.
На північ із станиці до станиці перекатами сунули верхньо-дінські козаки.