– Удень він – ягня, справжнє ягня, – з тими словами він відімкнув ворота, зняв балку і поплескав могутнього звіра по спині.
– Гей, Миколо! Чи ти спиш! – гукнув він голосно.
Ми увійшли, обійшли навколо житлового будинку. Широке подвір'я відділяло його від стодоли та стайні, за якими тулився городець. Хата мала двоє загратованих вікон, що виходили на південь, і двоє дверей. Попід вікнами аж до комори тягнувся низький ґанок. На східному боці стояли вулики. У повітрі чулося безугавне привітне гудіння.
– Ото маєте наше справжнє гуцульське обійстя, – заговорив капелан.
– А навіщо паркан, – допитувалася Лола. – У долині таких немає.
– Від ведмедів та вовків.
– Mon Dieu! – ахнула Лодойска.
Тієї миті з хати вийшов чоловік, у якому ми всі без зусиль упізнали господаря обійстя, старого розбійника. І хоч не було у ньому нічого дикого, нічого фантастичного, а в одязі – абсолютно нічого "романтичного", однак уся його постать випромінювала страшенно спокійну, важку, я б сказав, руйнівну силу, а обличчя, позначене й покремсане життям, викликало подібне відчуття, яке буває, коли дивишся на пошматоване кулями старе знамено.
Він був високої статури, але з досконалою будовою тіла. Груди могутньо здіймалися під чистою сорочкою з грубого полотна; засмаглі худі руки з нап'ятими жилами покоїлися на широкому шкіряному поясі. Землистого кольору обличчя, глибоко пооране зморшками, обрамляло довге темне кучеряве волосся, уже посріблене сивиною. Густі сиві брови сходилися на переніссі поміж великими ясними карими очима, які, здавалося промовляли: "І не гадай напускати мені туману, братчику, я тебе бачу наскрізь, гейби скло, бо звидів людей і звидів життя".
Із гарно окресленої верхньої губи меланхолійно звисали темні вуса.
Він окинув нас швидким поглядом і привітався радше ввічливо, аніж привітно. Коли капелан виклав йому наше прохання, опришок після короткого зволікання відповів:
– Ні, так не піде. У нашого отамана весілля, і було б образою не прийти до нього.
– Це лише відмовки, – мовила панна Лодойска до професора по-французьки. – Не інакше, як хоче витягнути з нас гроші.
– Ви помиляєтеся, – втрутився я. – Він не візьме ані шеляга, щойно ми переступили поріг його дому, але за кілька жмень пороху зробить усе, що забажаємо.
– Тож спробуйте щастя, пане Захер, – мовив капелан.
У ту мить, коли до вух старого розбійника долинуло моє ім'я, його обвітреним обличчям промайнув майже непомітний усміх, старого наче підмінили:
– Я знав ще Вашого діда, – промовив він, прискіпливо розглядаючи мене. – І Вашого батька, а вуйка з Калуша знав особливо добре. Колись при нагоді розповім Вам, як ми з ним познайомилися, потішна то була історія. Старі часи! Старі часи! Але прошу до господи.
– То Ви поведете нас?
– Побачимо, люб'язний пане, побачимо. Маємо час… Але ж заходьте…
– Покажіть нам свій дім, – вів я далі. – 3 нами гості, і їм усе за цікавинку.
– Гості? А то ж відки?
– Зі Львова.
– Зі Львова? О, то здалеку.
Він запровадив нас досередини і показав свою хату, котра була розділена на дві однакові кімнати. У житловій кімнаті біля великої печі, більше пристосованої до коптіння м'яса, аніж для обігрівання, стояла біла шафа, розмальована лапатими квітами. Уздовж стін тягнулися широкі лави. В одному кутку виднілося масивне ліжко, біля якого стояла скриня, за стилем більше схожа на шафу, а посередині – міцний громіздкий стіл. Двері у стіні вели до комори, в якій кожний гуцул зберігає своє святкове убрання. Праворуч, як і в будь-якій гуцульській оселі, була кімната для гостей. Одразу ж за порогом тієї кімнати нам блисли в очі розкішні трофеї, що висіли посеред стіни. Дві турецькі дамаські рушниці перехрещувалися над парою чудових арнаутських пістолів, а поряд висіла дерев'яна порохівниця, торба і топір. Стіни тут не прийнято білити, їх старанно гладенько вигембльовують, так само стелю й долівку. Двері зачинялися на важкий засув. Тарелі, ложки і виделки вирізані з липової деревини. Повсюди світла чистота й рівномірний брунатний колір дерева. З-поміж пожовклих образів, які де-не-де висіли на стінах, вирізнявся своїми розмірами та візантійським позолоченим тлом образ святого Миколая.
На легкий короткий посвист опришка, немов слухняний і привітний пес, з'явилася молода вродлива босонога жінка, у квітчастій спідниці та барвисто вишитій сорочці.
– Маємо гостей, – сказав старий спокійно.
За мить на порозі став хлопчина дванадцяти років, з коротким світло-каштановим волоссям та очицями, які можна побачити хіба у молодих косуль. Не застилався і не зніяковів, як інші діти, що сором'язливо тупцюють біля стіни, а сміливо увійшов і привітався дзвінким голосом.
– Куди прямуєте? – запитав він, шанобливо цілуючи священикові руку.
– На Чорногору, – відповів капелан люб'язно.
– Чи можна й мені з Вами?
– Так, Миндо, – погодився опришок, відчувався його авторитет перед малим. – Збирайся.
Хлопчисько наче здимів, а натомість увійшла гуцулка з обплетеним соломою бутлем горілки, боханцем чорного хліба, бочівкою бриндзи та шматком масла на дерев'яному тарелі.
– Просимо до столу, – промовив господар гостинно.
Коли ми сіли навколо великого стола, він налив собі горілки і мовив:
– П'ю до Вас! – і одним духом вихилив чарку, а те, що лишилося на денці, гордим рухом вихлюпнув у стелю.
Коли знову стало тихо, мою увагу привернуло якесь постороннє плаксиве кряхтіня та хекання над нашими головами. З прихистку під дахом вибралася маленька срібляста сова і прошкувала собі задимленим сволоком, який кладеться під стелею від стіни до стіни, наче солдат на варті, поволі, високо піднімаючи лапки, туди й сюди, і зиркала на нас згори вниз приплющеними очима, як дивиться людина, яка хоче розгледіти щось вдалині.
– Ну, Миколо, – мовив мій козачок спроквола. – Чи не час уже нам сідлати коней?
– А пополювати трохи зможемо? – запитав я. – При цій нагоді хочу відсипати Вам трохи свого англійського пороху.
– Ясна річ, пополюємо, – відказав опришок. – То кажете, маєте англійський порох, отой дрібнозернистий? Ну то гайда, збираймося…
– Подивлюся на наших коней, – і козачок вийшов з хати.
– Чого Ви, Миколо, живете на відлюдді? – поцікавився я.
Старий мовчав.
– Не любите людей?
– Ні, але й ненависти до них також не маю.
– А це Ваша жінка?
– Ні.
Опришок повагом кивнув нам головою і пішов до комори перевдягтися.
– Чи буде цей старий чоловік в силі провадити нас? – запитав професор.
– Оброк? О! Він ще й понині першим скаче в Йорданську купіль, – відказав каплан.
– Йорданську? Як це зрозуміти? – перепитали обидві дами, котрі, як справжні польки, й поняття не мали про такі речі.
– Чи Ви нічого не чули про наше свято Водохрещі? – вигукнув капелан.
– Не чули.
– Отже, коли священик разом з паствою іде у цей святий день до найближчої річки, занурює в ополонку, прорубану в товщі льоду, хрест і освячує воду, це називають у народі Йорданом. Свячену воду набирають у глеки, вмивають нею лице, потім стають довгою вервечкою, а священик кропить усіх тією водою. Наші гуцули гатять тоді у повітря з рушниць та пістолів, ладують мортиру[21], а найпобожніші та найхоробріші стрибають, незважаючи на люту холоднечу, в ополонку і приймають хрещення, як приймав його наш Господь…
Минуло небагато часу, наш провідник вийшов у повному вояцькому обладунку гуцулів: коротка, з грубого полотна чиста сорочка, вишита барвистими квітами, без комірця, скріплена коло шиї мідною пряжкою, сягала йому лише до стегон, тож при кожному русі по обидва боки оббитого мідними клепками пояса, прозирало засмагле тіло. Широкі сині полотняні штани були зав'язані поверх червоних шкарпетів-гамашів, зграбні ноги озуті в постоли із сирої шкіри. Поверх, наче далман, він накинув яскраво-червоного, оздобленого синіми шнурами, сердака. Могутні груди захищали, мов римським панциром, перетягнуті навхрест чотири широкі з наклепаними металевими бляшками ремені.
За чересом стирчали пістолі та схожий на кинджал ніж, на маленьких ланцюжках звисали свинячі міхурі, наповнені угорським тютюном, маленька дерев'яна люлька з мідною кришечкою та кресало. Через праве плече висіла картата торба, тайстра, а через ліве – порохівниця, оздоблена мідними цвяшками та кістю, на грудях красувався великий мідний хрест. Рушницю опришок закинув за спину, широкополу прикрашену мідними гудзиками, бляшками та орлиним пір'ям крисаню насунув на чоло, у правиці тримав топір, гостре лезо якого погрозливо зблискувало.
– Ах, як розкішно виглядає це вбрання! – вигукнула юна полька. – Як по-рицарськи! – і вона заходилася обмацувати порохівницю та ланцюжки, а панна Лодойска тим часом шанобливо відступила назад.
– Як жахливо, – пробурмотіла вона, не зводячи очей з червоних гамашів гуцула. – Але ж як романтично! Справжнє розбійницьке вбрання. Ну хіба ж не видається, ніби він щойно брів у крові?
Вона вхопила його руку, даремне намагаючись добачити у його коротких пальцях ознак жорстокости, швидко вилізла на лавку позад опришка. Він і кліпнути оком не встиг, як вона вже заходилася коло його голови.
– Ось який він! – вигукнула тріумфально. – Гора!
– Що-що? – перепитав хірург приголомшено.
– Інстинкт убивати, – відказала романтична дама по-французькому і охоплена патосом спустилася на долівку. – Ви, напевно, убили багатьох людей? – запитала вона, аж здригнувшись, колишнього розбійника.
Опришко не зронив і слова, мовчки вийшов надвір.
– Добрих три десятки, – взяв замість нього слово хірург. – Та їх урешті й ніхто не лічив.
– Terrible! Vraiment terrible! І з отим убивцею ми вибираємося на наш променад! Mon Dieu![22]
У дворі вже іржали маленькі чорні гуцульські коники і били в землю копитами, які ніколи не знали підків, аж іскри летіли! Ані сліду тої худизни, що характерна для наших рівнинних коней, навпаки, стрункі, мов арабські скакуни, та моторні, і водночас вгодовані та лискучі, от тільки гриви та хвости по-корсиканському кошлаті, але меткі, як вогонь, добрі й надійні.
Мій вороний також стояв там, як завжди привітний, мало що не усміхається, з великими очима та роздутими ніздрями, вуха нашорошив уперед, зацікавлено розглядаючи чуже кінське товариство. Він привітав мене глухим форканням і звійнув своїм довгим розкішним хвостом.