– Я не думаю, що старий венецієць щось із цим пов'язував. Він лише написав портрет якоїсь благородної мессаліни і був настільки ввічливим, що дав тримати перед нею дзеркало, (у якому вона із холодним задоволенням розглядає свої величні принади), Амурові, якому ця робота видається неприємною. Ця картина – суцільні мальовані лестощі. Вже пізніше один "знавець" доби рококко охрестив цю даму Венерою, а хутро деспотиці, у яке Тіціан загорнув свою модель радше зі страху перед нежиттю, ніж перед цнотливістю, стало символом тиранії та жорстокости, що притаманні жінці та її красі.
– Та досить; у своєму теперішньому вигляді картина видається найуїдливішою сатирою на наше кохання. Венера, яка на абстрактній Півночі, у холодному, як лід, християнському світі мусить загортатися у широке важке хутро, щоб не застудитись…
Северин засміявся й закурив ще одну сигарету.
У цей час двері відчинилися й увійшла гарна повненька блондинка з розумними приязними очима, у чорному шовковому вбранні. Вона принесла нам до чаю холодне м'ясо та яйця. Северин взяв одне яйце і розбив його ножем. "Чи я тобі не казав, що хочу їх вареними на м'яко?" – закричав він так різко, що жіночка затремтіла.
– Але, любий Севцю… – промовила вона злякано.
– Шшшо "Севцю"?! – заверещав він. – Коритися мусиш, коритися, розумієш ти, чи ні! – і він вхопив з кілка на стіні батіг, який висів біля його зброї.
Гарненька молодичка, як перелякана козуля, швидко втекла з кімнати.
– Чекай, чекай, я ще тебе впіймаю! – кричав він їй услід.
– Але ж, Северине, – сказав я, кладучи свою руку на його, – як ти можеш так поводитися із такою гарненькою жіночкою!
– Ти тільки подивися на цю жінку, – відповів він, жартівливо підморгуючи. – Якщо б я її улещував, то вона би мені накинула на шию мотузку, але за те, що я виховую її батогом, вона мене шанує.
– Та ну що ти!
– От тобі й "та ну що ти!". Жінок так і треба дресирувати.
– Як на мене, живи собі хоч, як паша у своєму гаремі, але не будуй мені ніяких теорій…
– Чому ж ні, – сказав він. – Ніде так не пасує Ґетеве "Ти маєш буть чи молот, чи ковадло", як до стосунків мужчини та жінки. Це, між іншим, пані Венера вроїла уві сні й тобі. У пристрасті мужчини і полягає влада жінки, і вона вміє це використати, якщо мужчина не стережеться. Він має лише один вибір: бути тираном, або рабом жінки. Як тільки він віддається, то його голова відразу опиняється у ярмі, і він скоро відчує на собі батіг.
– Які дивні максими!
– Це зовсім не максими, а досвід, – заперечив він, похитуючи головою. – Мене направду батожили, я вилікувався – хочеш прочитати, як?
Він встав, взяв зі свого масивного письмового стола невеликий рукопис і поклав його переді мною на столик.
– Раніше ти питав мене про цю картину. Я тобі вже давно заборгував пояснення. Ось – читай!
Северин всівся біля каміна спиною до мене й видавалося, що він снить із розплющеними очима. Він знову став тихим, і знову заспівав камін, і самовар, і цвіркун у старих статечних стінах. А я розгорнув рукопис і прочитав: "Сповідь надчуттєвої людини", а на берегах манускрипта, як мотив, стояли відомі, дещо змінені слова із "Фавста":
Ех ти. жених надземно-земний,
Водить за ніс тебе жінка!
Мефістофель
Я перегорнув титульну сторінку й прочитав: "Все наступне я уклав зі свого тодішнього щоденника, бо своє минуле ніколи не можна зобразити зовсім неупереджено, та все має свої свіжі кольори, кольори сучасности".
* * *
Гоголь, російський Мольєр, каже (але де саме?), десь він там каже, що "справді комічна муза – та, у якої під усміхненою маскою течуть сльози".Чудовий вислів!
Я відчуваю себе справді дивно, коли це пишу. Повітря мені видається виповненим захопливими пахощами квітів, які паморочать мою голову, й вона болить, дим з каміна корчиться й розростається переді мною до якихось постатей, маленьких сивобородих кобольдів, які насмішкувато показують на мене пальцями, червонощокі амурчики сидять верхи на спинці мого крісла й на моїх колінах, а я повинен усміхатися, навіть голосно сміятися, коли описую свої пригоди; та пишу я не звичайним чорнилом, а червоною кров'ю, що витікає із мого серця, бо всі старі, давно зарубцьовані рани на ньому відкрилися й воно стискається і болить, і то тут, то там падає на папір сльоза.
* * *
Ліниво спливають дні на карпатському курорті. Нікого не бачиш, і ніхто тебе не бачить. Тут так нудно, що починаєш писати ідилії. Я маю тут стільки вільного часу, що міг би показати цілу картинну галерею, забезпечити театр новими п'єсами на цілий сезон, для доброго десятка віртуозів написати концерти, тріо та дуети, але – та про що ж це я говорю – мені, зрештою, вдається лише натягнути полотно картини, розрівняти аркуш паперу, розграфити нотні зошити, бо ж я – ах! жодного фальшивого встиду, друже Северине, бреши іншим; та тобі вже не вдасться збрехати самому собі. Отож я ніхто інший, як дилетант: дилетант у малярстві, у поезії, музиці, та ще в деяких так званих вільних мистецтвах, які в наші дні забезпечують своїм метрам прибутки міністра, ба, навіть якогось можновладця; та передусім я дилетант у житті. І дотепер я жив так, як малював та віршував, тобто я ніколи не зробив більше, ніж грунтування, ніж план, ніж перша дія, перша строфа. Є такі люди, що все починають, але ніколи не доводять до кінця. Я якраз така людина.Та що це я розбалакався.
До справи.
Лежу я на своєму вікні й з'ясовую, що гніздечко, у якому я переживаю відчай, насправді надзвичайно поетичне – який вид із нього на блакитну, високу стіну гір, напоєне золотистими променями сонця, і гірські потоки в'ються по ній, немов срібні стрічки; і яке чисте та блакитне небо, що до нього здіймаються засніжені вершини; і які зелені та свіжі схили, вкриті лісом, луки, на яких пасуться маленькі отари, ген аж до жовтих хвиль жита, де стоять женці, які то зникають, то виринають знову.
Будинок, в якому я живу, стоїть чи то в якомусь парку, чи то у лісі, чи то у лісовій гущавині, називайте це, як хочете, але стоїть він дуже самотньо.
У ньому ніхто не живе, крім мене, однієї вдови зі Львова, і господині, мадам Тартаковської – маленької старенької жінки, яка щодня стає усе меншою й старшою, старого пса, який кульгає на одну лапу, та молодої кішки, яка постійно грається клубком ниток; цей клубок, як я припускаю, належить прекрасній вдові.
Ця вдова направду вродлива і дуже молода, їй найбільше двадцять чотири роки, і вона ще й багата. Вона мешкає на верхньому поверсі, а я на першому, на рівні землі. Її зелені жалюзі завжди опушені, в неї балкон, який увесь заріс зеленими виткими рослинами. Я ж тут внизу маю милу, затишну альтанку, у якій читаю й пишу, малюю й співаю, як пташок серед гілок. З альтанки я бачу балкон. Деколи я справді дивлюся догори. І тоді там час від часу за щільною зеленою сіткою мерехтить біле вбрання.
Правду кажучи, прекрасна пані там угорі цікавить мене дуже мало, бо я закоханий в іншу, та ще й закоханий дуже нещасливо, ще нещасніше, ніж лицар Тоґґенбурґ, ніж Шевальє у Манон л'Еско, – бо моя кохана із… каменю.
У садку, в маленькій гущавині, є чарівна маленька галявина, на якій мирно пасеться пара приручених козуль. На цій галявинці стоїть кам'яне зображення Венери, оригінал якого, я думаю, є у Флоренції. Ця Венера – найвродливіша жінка, яку я бачив у своєму житті.
Та це направду не скаже багато, бо я бачив мало гарних жінок, та й жінок взагалі, і у коханні я дилетант, який ніколи не пішов далі, ніж грунтування, ніж перша дія.
Та й навіщо говорити в суперлятивах, ніби щось, що є прекрасним, може бути перевершене.
Досить того, ця Венера прекрасна, і я її кохаю, так пристрасно, так хворобливо щиро, так божевільно, як тільки можна кохати жінку, яка відповідає на кохання із незмінно спокійною, кам'яною усмішкою.
Так, я дослівно молюся до неї.
Я часто лежу під дахом із листя молодого бука, коли сонце припікає над ліском, і читаю. Свою холодну, жорстоку кохану я часто відвідую і вночі – тоді я стаю перед нею на коліна, притуливши обличчя до холодного каменю, на якому спочивають її ноги, й молюся до неї. Це неможливо описати – коли виринає місяць – він якраз стає повний – і пливе поміж деревами, а галявинка потопає у сріблястому серпанкові, богиня стоїть, ніби просвітлена, і здається, що вона купається у його м'якому світлі.
Одного разу, коли я повертався додому після молитви через алеї, які вели до будинку, то раптом побачив за зеленою галереєю жіночу постать, білу, як камінь, у місячному сяйві. На якусь хвилину мені видалося, що прекрасна жінка зглянулася наді мною, ожила і пішла за мною – але мене охопив невимовний страх, серце, здавалося, вискочить із грудей, і замість того, щоб… Ну, та я дилетант. Я зашпортався, як завжди, на другому вірші, ні, навпаки, я не зашпортався, я побіг так швидко, як тільки міг.
* * *
Який трафунок! Один єврей, який продає світлини, вклацає мені в руки зображення мого ідеалу. Це – невеликий аркуш, "Венера із дзеркалом" Тіціана. Що за жінка! Мені хочеться написати вірша. Ні! Я беру цей аркуш і пишу на ньому: Венера у хутрі.Ти мерзнеш, а сама розпалюєш полум'я! Загорнися у хутро деспотиці, кому ж воно ще личить, як не тобі, жорстока богине краси й кохання!..
За хвилю я додав кілька рядків із Ґете, які я якраз перед тим знайшов у "Парадіпомені" до "Фавста":
Амурові!
Оманлива крил пара,
І стріли – пазурі,
Сховались ріжки у хвості,
Він є, не сумнівайся.
Як і всі боги Греції,
Перебраний диявол.
Після цього я поставив світлину перед собою на столі, підпер її книжкою і почав розглядати.
Холодна грайливість, із якою ця чудова жінка прикривала свої принади темним соболевим хутром, суворість, жорстокість на мармуровому обличчі й захоплювали мене і наганяли страх одночасно.
Я знову беруся за перо. Пишу далі: "Кохати, бути коханим – що за щастя! Та проте наскільки ж блідне блиск цього супроти нестерпного блаженства поклонятися жінці, яка робить нас своєю іграшкою, блаженства бути рабом прекрасної жінки-тирана, що безжально топче нас ногами. І героїчний велетень Самсон знову віддався у руки Даліли, яка його зрадила, і вона зрадила його ще раз, і филистимляни зв'язали його перед нею і вибрали йому очі, якими він до останнього погляду, сповненого люті й кохання, вдивлявся у прекрасну зрадницю".
Сніданок я з'їв в альтанці, обплетеній деревником, і читав книгу Юдити, заздрив похмурому поганинові Олофернові через його царську жінку, яка знесла йому голову, і через його криваво-прекрасний кінець.