Видно, Ніна обернулася обличчям до нашої парти, а мене немає, а я тю-тю! Сидів собі й хихикав.
— А де Збандуто? — запитала Ніна.
— Не знаю,— відповів Сашко.— Щойно був тут.
Цієї миті на мене напало чхання. Я затис рукою ніс, зморщився й чхнув про себе, але не розрахував і торкнувся головою об парту. Гудіння полинуло всім класом. Ясно було, що тепер мене виявлять.
І справді, я побачив, що Ніна лізе під парту. Я заплющив очі й відкинув голову на лаву.
— Що з тобою, Збандуто? — співчутливо запитала Ніна.
— Він зомлів,— сказав Сашко.— Тут задушно. Відвик за літо від шкільної обстановки.
— Води,— наказала Ніна.
Я чув, як хтось послужливо побіг по воду й повернувся назад. Потім хтось трохи підняв мою голову й нахабно хлюпнув півграфина води мені за комір.
Я вмить підхопився. Ну, звісно, переді мною стояв Сашко. В руках у нього був графин з водою. Він був дуже задоволений, бо викликав загальні веселощі. Навіть Настя реготала. На мою думку, він принизив мене заради неї. Я на його місці так не вчинив би.
— Ну, як ти себе почуваєш? — запитала Ніна співчутливо.— Трохи краще?
— Нічого,— сказав я.— Тільки навіщо ж лити воду за комір? Хіба не можна було просто побризкати в обличчя?
— Гаразд,— сказала Ніна,— іншим разом. Вона з мене глузувала.
— А тепер, діти, я вас повідомлю про новину,— знову врочисто почала Ніна.— Рада дружини призначила одного з вас вожатим у перший клас "А". — Вона обернулася до мене й оголосила: — Бориса Збандуто.
І тої миті чомусь зчинився неймовірний гамір. Усі почали сміятися, а більш за всіх — мій приятель, Сашко. Усі говорили дотепи хто як міг, навмисне перекручуючи моє прізвище.
— Донато! Ха-ха-ха! — закричав Сашко.— Він навчить їх хапати двійки.
— Бандито! Плакали дерева на шкільному подвір'ї.
— Надувато! Навчи їх лупцювати дівчисьок!
— Бити шибки!
— Грати в розбивалочку!
Усі в класі реготали, і я теж не відставав від них. Справді, який з мене вожатий!
— Ну, годі. Посміялися — й годі! — поважно мовила Ніна.— Згоден, Збандуто?
— Ні,— відповів я.— В мене професійна непридатність. Я від хвилювання заї...заї...заї-каюся.
Усі знову засміялися.
— То ти гикаєш,— сказала Ніна,— то ти заїкаєшся. Годі клеїти дурня. Кажи, згоден чи ні?
— А що я з ними робитиму? — запитав я.
— Підготуєш у жовтенята,— відповіла Ніна.
— Садитимеш їх на горшки та витиратимеш носи! — вигукнув Сашко й поглянув у Настину спину.
Він явно хотів їй догодити. Аж тут вона обернулась і мовила ті самі слова, які і втягли мене в цю пригоду. А згодом виявилося, що вона просто пожартувала.
— Що тут смішного? — мовила вона.— Адже це серйозна справа.
На мить наші очі зустрілися, і я раптом, на свій превеликий подив, почув власний голос, який вимовив:
— Я згоден.
— Нещасний Надувато, мені тебе шкода! — Сашко корчився від сміху.
— Може, помовчиш? — запитав я.— Га?
4 В. Железішков
97
— Ну, от і гаразд, Збандуто,— сказала Ніна.— Ми знаємо твої слабкі місця, проте довіряємо. А ти повинен виправдати це довір'я.
— Можете на мене покластися,— голосно відповів я й переможно оглянув принишклий клас.
— Поміркуй, про що ти говоритимеш з ними на першому зборі. Для цього потрібна якась знахідка,— попередила Ніна.
Дорогою додому я міркував про першокласників. Ми з ними наробимо справ. Можна, наприклад, перейти на прискорене навчання: за рік — три класи. Ото буде пожежа! Всі очманіють. Можливо, з мого методу зможе скористатися наша школа або навіть ціла країна. А можна ще організувати для них навчання під час сну. Вони вночі спатимуть і вчити-муться, а вдень гулятимуть. Хіба це не життя?.. Думки так і роїлися в моїй голові.
Хай тепер Н. Монахова скаже, що я нічим не захоплююсь. Виховати сучасну людину, підготувати її для життя у двадцять першому столітті — це важливіше, аніж пищати на флейті.
І раптом мені сяйнуло: треба для першої зустрічі виголосити промову. Це буде та сама "знахідка", про яку казала Ніна.
Я витяг на ходу з портфеля зошит і, зупинившися, швидко написав: "Дорогі діти, піонерська організація..." Далі в мене чогось не пішло, хоча сама знахідка видалася мені блискучою. І, не маючи сили стримати радість, я побіг додому, щоб розповісти про все мамі.
Двері мені відчинила Поліна Харитонівна. Відтоді як я її порятував від неминучої смерті, вона почала учащати до нас: п'є з нами чай або обідає, їй подобалося, що з наших вікон добре видно, хто куди пішов, хто що поніс, хто як одягнений. Мама її шкодувала й казала, що в ній, у Поліні Харито-нівні, міцно засіли пережитки минулого, що вона з буржуазного середовища. Зрозуміло, адже їй вісімдесят років.
Вигляд у Поліни Харитонівни був переляканий, надто в цьому дивному салопі, який вона напнула на себе. А тої миті, коли вона відчинила двері, мені знову сяйнуло, і я випалив просто їй в обличчя продовження своєї промови.
— "Дорогі діти! — вигукнув я врочисто-врочисто. Я тепер починав розуміти Ніну.— Піонерська організація, відома своїми добрими справами...
— Що-небудь сталося? — запитала Поліна Харитонівна, відступаючи.
— Сталося,— відповів я.
— Що? — Поліна Харитонівна усього боялася.
— Мене призначено вожатим! — вигукнув я і пролетів повз неї у кімнату, щоб занотувати продовження промови.
Вона ввійшла слідом за мною:
— Вожатим? Тебе?
Я видер аркуш із зошита й заходився швидко записувати промову.
— У перший клас "А",— відповів я.
— То що ж, Боко, тепер ти повинен будеш показувати приклад іншим.
4*
99
— Не називайте мене більше Бокою,— попрохав я, — я вже не маленький.
— Гаразд,— погодилася Поліна Харитонівна.— Може, пообідаєш?
— Ні,— твердо відповів я,— я складатиму промову... і розвиватиму силу волі. Вольова людина може домогтися чого завгодно.
Я схилився до столу, бо відчув, що мені знову сяйнула думка.
У цей час грюкнули вхідні двері. Прийшла мама. Я побіг їй назустріч.
— Мамо! — закричав я.— В мене добра новина!
— Тихіше, тихіше, не кричи так,— попросила вона
— Мене призначено вожатим у перший клас,— з ходу перейшов я на шепіт.
Мама скептично підібгала губи. Які ж таки нудні люди ці дорослі! Я гадав, що вона буде в захопленні або принаймні усміхнеться. Та дарма, коли вона дізнається, які я надумав справи, повірить у мене.
— Тільки не називай мене більше Бокою,— попередив я і пішов у свою кімнату.
Промова була написана, і тепер, лагідно розправляючи цей дорогоцінний папір, я вчив її напам'ять.
— "Дорогі діти! Піонерська організація, відома своїми добрими справами, прислала мене до вас, наших молодших товаришів..."
Я припинив читати, підкрався до дверей і притулив вухо до замкової шпарини, щоб послухати, що про мене говорять мама й Поліна Харитонівна.
— Невже виправиться? — долинув до мене мамин голос.— Невже візьметься за розум?
— А що ви думаєте,— відповіла Поліна Хари-тонівна.— Обіцяв розвивати силу волі.
— Ох, лишенько! — зітхнула мама.— Чого він тільки не обіцяв розвивати: і силу волі, і пам'ять, і уважність, і не брехати, і не битися, і, нарешті, допомагати мені!
Я вирішив нагадати про себе й прокричав у замкову шпарину:
— "Щоб я загартував вас і підготував нам гідну зміну..." — На слові "зміна" в мене зірвався голос, і вийшло не дуже гарно.
Проте я припав оком до шпарини: Поліна Хари-тонівна й мама були передо мною мов на долоні. Уявіть, вони з апетитом обідали, поки я страждав на благо суспільства. Я З обуренням відчинив двері.
— А, Боко,— сказала мама.— Може, таки пообідаєш?
— Знову "Бока",— обурився я.— Це, врешті, набридло.
Проте за стіл я сів. Від цієї промови я дуже зголоднів.
По обіді я знову повернувся до свого діла. Перебіг промову очима й лишився задоволений. Ось тільки нема в ній згадки про мужність. Уставив у кількох місцях слово "мужність".
— Борко! — гукнув хтось за вікном.— Збандуто!
Я пізнав Сашків голос.
"А-а-а, притарганився! — подумав я.—— То покричи, покричи. Тільки тепер мені не до тебе. Я зайнятий серйозною справою, це тобі не етюди для флейти".
— "Дорогі діти! Піонерська організація, відома своєю мужністю, прислала мене до вас, наших молодших товаришів, мужніх, мужніх..." — я повторював одне слово, немов зіпсований програвач, явно очікуючи, чи покличе мене Сашко ще чи ні.
Ні, не кличе. Невже пішов? Зрадник! Кидає друга у важку хвилину! Щоб пересвідчитись, що Сашко справді зрадник, я підійшов до вікна — ми живемо на першому поверсі — і відчинив його.
Сашко стояв на своєму звичайному місці.
— То скоро ти? — запитав він.
— Не заважай,— відповів я.— Я зайнятий.
— А як же я? — здивувався Сашко.— Що ж мені робити у цілковитій самоті?
— Справді,— я глянув на його пісну фізіономію,— а як же ти? — і не вагаючись поліз у вікно.
Від протягу зовсім недоречно широко розчахнулися двері, і мама з ПолїноюХаритонівною побачили, що я сиджу верхи на підвіконні.
— Ти куди? — вигукнула мама.— А як же твоя промова?
— Дарма,— відповів я,— навіть міністри читають свої промови з папірця,— і плигнув униз.
За кілька днів, коли всі і я, до речі, вже забули, що мене призначено вожатим, у нашому класі з'явилися дві маленькі дівчинки. Всі, звісно, одразу втупилися у них. Адже це незвичайна подія.
А я у цей час стояв на голові у парі з Сашком. Стояв, позирав на Настю й дриґав ногами. Цього разу переможцем виходив я. Сашко відстояв до ста, а я пішов на другу сотню. До речі, це корисно. Тільки вчителі цього не розуміють. Кажуть — хуліганство. А як же йоги?
Так, наша дружба з Сашком через Настю зайшла в безвихідь. З ним коїться щось дивовижне. Він переслідує мене вдень і вночі (вві сні).
Сьогодні мені наснилося, ніби він, Сашко, вже генерал і Настя виходить за нього заміж. Я прокинувся в холодному поту.
Щоразу, коли я звертаюся до Насті, його завжди рожеве обличчя з двома стиглими помідорами замість щік робиться блідим, наче в мерця. Як я розумію, це ревнощі. Добре, що він мені наснився з нормальним обличчям, а то я закричав би й збудив маму. Я завжди кричу, коли мені сниться що-не-будь страшне.
Чим усе це кінчиться, не знаю. Через ревнощі й не такі люди гинули. Кажуть, колись багато хто через це пускав кулю в лоб або в серце. Сподіваюсь, Сашко не наслідуватиме цей дурний приклад. Я ж що є сили намагався полегшити його страждання. Вчора пригостив його двома склянками соку на вибір, витративши ще шістдесят копійок з папиної десятки.