Тоді він заковзав далі, мов на лижах, залишаючи довгі сліди по всьому домі.
Ще кімната!
Ще!
Далі! Далі!..
Картин ніде не було!
І тільки тоді Микола Миколайович згадав: сестра писала йому в одному з останніх листів, що зняла всі картини, загорнула їх у мішковину й склала на антресолі в найсухішій кімнаті.
Микола Миколайович, стримуючи себе, ввійшов у цю кімнату, виліз на антресолі й тремтячими руками заходився витягувати одну картину за одною, боячися, що вони загинули, промерзли або відволожилися.
Проте сталося чудо – картини були живі.
Він з великою ніжністю подумав про сестру, уявивши собі, як вона знімала картини, ховала їх, щоб зберегти. Як вона, квола, усохла з роками, дбайливо пакувала кожну картину. Видно, трудилася цілими днями не один місяць, поколола собі руки голкою, коли зашивала цупку мішковину. Одного разу впала з полу, та – вона писала йому про це – відлежалась і знову пакувала, аж поки довершила свою останню в житті роботу.
Тепер, коли картини знайшлися, Микола Миколайович заходився біля будинку. Найперше він затопив груби, а коли шибки вікон запітніли, відчинив їх навстіж, щоб вийшла з дому вологість. А сам щоразу підкладав та й підкладав у грубки дрова, зачарований полум'ям та гуготінням вогню. Потім він вимив стіни, приніс драбинку, добувся до стель і, нарешті, міняючи кілька разів воду, ретельно вишкріб підлогу, мостина за мостиною.
Поступово всім своїм єством Микола Миколайович відчув тепло рідних груб і звичний запах рідного дому, – він радісно наморочив йому голову.
Уперше за останні роки Микола Миколайович з полегкістю відітхнув.
Ось тоді він зняв чохли й розставив меблі. І нарешті розвісив картини. Кожну на своє місце.
Микола Миколайович огледівся, поміркував, що б ото його зробити ще, – і раптом збагнув, що йому понад усе кортить сісти у старе батьківське крісло, яке звалося чарівним словом "вольтерівське". В дитинстві йому не дозволялося цього робити, а як кортіло вмоститися в ньому з ногами!..
Микола Миколайович поволі сів у крісло, відкинувся на м'яку спинку, обіперся на його бильця й просидів так невідомо скільки часу. Може, годину, а може, три, а може, решту дня й цілу ніч…
Дім ожив, заговорив, заспівав, заридав… Сила-силенна людей увійшла в кімнату й оточила колом Миколу Миколайовича.
Микола Миколайович думав про різне, але щоразу повертався до своєї потаємної мрії. Він думав про те, що, коли він помре, тут оселиться його син з родиною.
І бачив навіч, як син увіходить у дім. І, звісно, невидимі часточки минулого пронижуть і прогріють його тіло, запульсують кров'ю, і він уже ніколи не зможе забути рідного дому. Навіть коли поїде в одну із своїх експедицій, де шукатиме найрідкісніші квіти, здираючися високо в гори, ризикуючи зірватися в провалля тільки заради того, щоб подивитися на ледь помітну блідо-голубу квітку на тоненькій стеблинці, яка росте на самому краєчку стрімчастої скелі.
Ні, Микола Миколайович якраз розумів: життям треба ризикувати неодмінно, інакше що ж це за життя, це якесь безглузде спання та обжерство! Але попри все це він мріяв про те, щоб його син повернувся додому або повертався, щоб знову від'їздити, як це робили інші Безсольцеви у різні роки з різних приводів.
Коли він отямився, промені сонця райдужною хмаринкою клуботілися в домі й падали на портрет генерала Раєвського. І тоді Микола Миколайович пригадав, як він у дитинстві ловив перші сонячні промені на цій же картині, і сумно й весело засміявся, подумавши, що життя минуло й не повернеться.
Микола Миколайович вийшов на ґанок і побачив, що сонце освітило балкончик, який виходив на схід, і рушило, щоб зробити ще одне коло навкруги будинку.
Він узяв сокиру, знайшов рубанок і пилку, вибрав кілька дощок, щоб полагодити ґанок. Хоч як давно він це робив, видно було – руки не забули цієї роботи. Він робив усе не дуже ловко, проте залюбки, – йому подобалося тримати звичайну дошку, подобалося ковзати по ній рубанком, і міська марнота багатьох останніх років непомітно полишала його свідомість.
Дім йому скаже за це спасибі, подумав Микола Миколайович, і він скаже спасибі домові.
Потім Микола Миколайович вибрався на дах, і лист бляхи, піднятий вітром, ударив Миколу Миколайовича по спині, аж мало не збив із даху – він дивом утримався…
Отоді він уперше відчув страшенний голод, такий у нього бував лише замолоду, коли він з голоду міг знепритомніти. Та й не дивно, Микола Миколайович не знав, скільки спливло часу, відтоді як він приїхав, не пам'ятав, що він їв і чи лягав спати. Він порався у домі й не помічав мигтіння коротких зимових днів. Ранній ранок він не відрізняв од пізнього вечора.
Микола Миколайович пішов на базар, купив кислої капусти, картоплі, сухих чорних грибів і зварив кислі щі. З'їв дві тарілки й ліг спати.
Устав, як і досі не відчуваючи часу, знову поїв щів, голосно засміявся, ловлячи себе на думці, що пізнає в інтонаціях свого сміху батьків сміх, і знову чомусь ліг спати…
Відтоді минуло кілька років, і Микола Миколайович забув про свої недуги. Він жив, жив і відчував, що став витривалий, наче міцне старе дерево, щедро полите весняним дощем.
Його раз у раз бачили, як він надто спритно, як на свої літа, біжить кривулястими вуличками містечка, певно без усякого діла, хоч іноді він ніс щось загорнуте в тканину, – тоді обличчя його натхненно світилося й молоділо.
Ті, хто вважалися обізнаними, подейкували, ніби він шукає якісь картини. Витрачає на них тьму-тьмущу грошей, а решту, геть усю, віддає на дрова. І топить – подумати тільки! – всі груби щодня, а в мороз і по двічі, щоб ці його картини не відволожилися. І завжди чомусь уночі, вмикаючи світло в усіх кімнатах.
Скільки ж ото в нього грошиків марнувалося дурно: легким димом через комин в небо, яскравим світлом електрики в ніч, а головне, на нові картини – мало йому було своїх!
Ось тому й голий як бубон.
У містечку ставилися до Миколи Миколайовича з настороженою увагою. Те, як він жив, городянам було незрозуміле й недоступне, проте в багатьох викликало повагу. І, між іншим, люди звикли до того, що будинок Безсольцевих світився вночі й став у містечку своєрідним маяком, орієнтиром для пізніх подорожан, які здалеку верталися в темряві додому.
Вночі будинок був мов свічка в непрозірній пітьмі.
Сусіди могли подумати про Миколу Миколайовича, ніби він страшенно самітний і тому нещасний. Він завжди блукав містом сам-один, у незмінній кепці, яку носив, низько насунувши на лоб, і в потертому пальті з великими охайними латками на ліктях.
За це діти дражнили його "Лата-на-латі", проте, здається, він їх навіть не помічав. Тільки інколи він раптом озирався й дивився їм услід з неприхованим подивом Тоді вони прожогом тікали від нього, хоч він ніколи не лаявся й не гнався за ними.
Якщо з ним заходили в пусті балачки, то він відповідав односкладне й швидко йшов геть, наїжачившись, ніби птах на холоді.
Та одного разу Микола Миколайович з'явився на вулиці містечка не сам. Він ішов у супроводі дівчинки років дванадцяти, якийсь незвичайно поважний і гордий, не схожий на себе. Зупинявся з кожним стрічним і вимовляв одну й ту саму фразу, показуючи на дівчинку: "А це Ленка… – І, значливо помовчавши, додавав: – Моя онука". Так, ніби поруч з ним було не дівчисько, а якась всесвігньовідома величина.
А онука його, Ленка, щоразу страшенно соромилася й не знала, де подітися.
Вона була незграбним підлітком, іще телям на довгих ногах, з такими ж довгими незграбними руками. На спині в неї стирчали, мов крильця, лопатки. Рухливе обличчя прикрашав великий рот, з якого майже ніколи не сходила доброзичлива усмішка. А волосся було заплетене в два тугих канатики.
Першого ж дня своєї появи в містечку Ленка разів по сто з'являлася на кожному з чотирьох балкончиків і з цікавістю дивилася на всі чотири сторони світу, її однаковою мірою цікавили і північ, і південь, і схід, і захід.
Життя Миколи Миколайовича по Ленчиному приїзді майже не змінилося. Щоправда, тепер у крамницю по сир та молоко бігала Ленка, а сам він зрідка купував на базарі м'ясо, чого досі за ним не спостерігалося.
Восени Ленка пішла в шостий клас.
Саме тоді-то й сталася ця історія, яка назавжди зробила Безсольцевих – Миколу Миколайовича та Ленку – знаменитими людьми. Відлуння цих подій, немов дзвін, довго ще линуло над містечком, відгукуючись по-різному в житті тих людей, які були до них причетні.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Усе містечко було всипане обпалим листям: подвір'я, тротуари, покрівлі будинків. І навіть невеличка площа, так звана головна, що лежала між універмагом і крамницею "Госптовари", суспіль була вкрита сухим і ламким листям.
Єдина прибиральна машина й гадки не мала боротися з цим небаченим листопадом, її водій Петько, молодий нахабний хлопець, відчинивши дверцята кабіни й звісивши ноги у величезних болотяних чоботях, курив "Беломор", чекаючи приватних прохачів, яким треба було щось підкинути з крамниці додому.
Граки лаштувалися в далеку путь. Незліченними зграями ширяли вони над містечком, криками зганяючи з дерев ледачих пташенят, що невчасно присіли перепочити.
Ока здулася й потемніла від осінньої поводі, хоча по ній іще шустро бігали останні катери. Старий пором витягли на берег і міцно-міцно прив'язали до старезних могутніх верб, щоб його не забрала нестримна весняна повінь. І в цій веремії Ленка цілими днями гасала по місту. Вона не втомлювалася чудуватися із дивацтв життя: граки відлітали, щоб неодмінно повернутися; пором витягали з води, щоб навесні знову опустити на річку; дерева обпадали, щоб знову порости молодим і міцним листям. Отаке в неї було славне й цікаве життя.
І раптом усе це перестало існувати. Вона не чула голосів людей, не бачила, куди її ведуть дороги, не помічала, що їсть і що п'є.
Сталося це на початку листопада, під час осінніх канікул, а закінчилося першого шкільного дня. Усього лише кілька днів і тривала ця пригода, а життя Ленці перевернула.
Того дня Ленка довго блукала містечком, аж поки опинилася в тополиному гайку біля скульптури "Сплячий хлопчик".
Хлопчик лежав на спині, трохи підігнувши ноги, простягнувши руки вздовж тіла й схилившії голову до плеча.
Він завжди був сумний, а сьогодні здався Ленці напрочуд зажуреним.