Радіти тут, зрозуміло, нічому.
— Один з наших співробітників встиг-таки дещо повідомити, — продовжував Старий. — Він вирушив до місця посадки, зображаючи звичайного ґаву, й передав по особистому телефону, що це, очевидно, й справді космічний корабель. Потім він повідомив, що спробує підібратися якомога ближче, за поліцейський кордон. Останнє, що він сказав, було: "Ось вони. Маленькі істоти приблизно…", й більше ні слова.
Маленькі чоловічки?
— Він сказав "істоти".
— А повідомлення з інших джерел?
— Повно. Студія стереомовлення з Де-Мойну направила туди знімальну групу. Всі передані ними знімки були зроблені з повітря і здалеку. На всіх — лише дисковидний об'єкт. Потім на протязі двох годин — ні знімків, ні новин, а після цього крупні плани й нове пояснення.
Старий замовчав.
— І що? — спитав я.
Виявляється, це розіграш. Космічний корабель начебто зібраний з жерсті й пластику двома підлітками в лісі неподалік від ферми, де вони живуть. А перші репортажі були передані коментатором, який і підмовив їх на цю справу, щоб влаштувати сенсацію. Його, мовляв, вже звільнили, а повідомлення про пришельців з космосу — не більше ніж чергова "качка".
Я зіщулився.
— Отже "качка". Проте ми втратили шість співробітників. Наше завдання — відшукати їх?
— Ні. Я думаю, ми їх вже не знайдемо. Нам потрібно дізнатися, чому місцезнаходження об'єкту на цьому знімку не співпадає з повідомленим у новинах, і чому стереостанція Де-Мойну на дві години перервала передачі.
— Я б хотіла поговорити з цими підлітками, — сказала Мері, порушивши мовчанку вперше за всю поїздку.
Я посадив машину на дорогу в п'яти милях від Гріннела, і ми заходилися шукати ферму Маклейнів: в новинах винуватцями всього цього переполоху були названі Вінсент і Джордж Маклейни. Знайти ферму виявилось неважко. На першій же розвилці стояв великий щит з надписом: "ДО КОСМІЧНОГО КОРАБЛЯ — СЮДИ", а трохи віддалік вже купчились припарковані обабіч дороги машини — наземні, літаючі й навіть трифібії. Біля повороту до ферми працювали два наметики, де торгували прохолоджувальними напоями й сувенірами, а рухом керував поліцейський
— Зупинись, — сказав Старий. — Нам теж подивитися не завадить, чи не так?
— Дійсно, дядечку, — погодився я.
Старий вистрибнув з машини, махнув ціпком і рушив вперед. Я допоміг Мері вибратися, і вона на мить притислась до мене, спершись на руку. Якимось чином їй вдавалось виглядати одночасно й дурненькою, і сором'язливою.
— Який ти сильний, братику, — сказала, дивлячись на мене.
Мені одразу ж захотілось її відшмагати. Один з агентів Старого — в ролі такенької сентиментальної простачки. Ну цілковито як посмішка в тигра.
"Дядечко Чарлі" заповзято вдавав забезпеченого старого йолопа на відпочинку — лип до людей з розпитами, метушився, чіплявся до поліцейського. Потім купив в наметику сигару, й коли ми підійшли, недбало махнув рукою з димлячою сигарою, в бік сержанта.
— Інспектор каже, Що це ошуканство, мої любі. Місцеві хлоп'ята пожартували. Їдемо далі?
Мері зімітувала розчароване обличчя.
— Що, хоч якогось космічного корабля нема?
— Чому ж? Є — якщо, звісно, це можна назвати космічним кораблем, — відповів поліцейський. — Йдіть за натовпом, там знайдете. І я поки що ще сержант.
Ми пройшли повз пасовище, далі починався негустий ліс. Пройти за ворота ферми коштувало долар, і багато відвідувачів одразу ж вертали назад, тому люди на стежині зустрічались рідко. Я тримався сторожко й жагуче бажав, щоб замість радіотелефону у мене на потилиці були очі. Дядько Чарлі й сестричка йшли попереду, Мері не вмовкаючи молола якісь дурниці. Мені здалось, що вона навіть виглядає тепер меншою за зростом і молодшою. Нарешті ми добулися до галявини й побачили "космічний корабель".
Більше тридцяти метрів в діаметрі, але зроблений — явно нашвидкоруч — з тонкої жерсті й листового пластика, пофарбованого сріблянкою. Формою — як дві супові тарілки одна на одній. Крім цього й подивитись нема на що. Проте Мері пискнула:
— О, як чудово!
З люка на вершині цієї чудернацької конструкції висунув голову парубок років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти з глибокою і стійкою засмагою на прищавому обличчі.
— Хочете подивитися всередині? — запитав він і додав, що це буде коштувати ще п'ятдесят центів з кожного.
Дядечко Чарлі вирішив розщедритися. Біля самого люка Мері в нерішучості зупинилася. Звідтіля зринула ще одна прищава фізіономія — точна копія першої. Парубки хотіли допомогти Мері спуститися, але вона раптом різко відсахнулася, а я негайно опинився поряд, вирішивши, що краще допоможу їй сам. Одначе в даному випадку я на дев'яносто десять відсотків керувався професійними міркуваннями, тому що підсвідомо відчував тут якусь небезпеку.
— Там темно, — тремтячим голосом мовила Мері.
— Не бійтесь, — сказав другий хлопець. Ми сьогодні увесь день тут людей водимо. Мене, до речі, звуть Вінс Маклейн. Ну, йдіть же, дівчино.
Дядько Чарлі сторожко зазирнув в люк, немов турботлива квочка, що супроводжує виводок на прогулянці.
— Там можуть бути змії, — вирішив він. — Мері, тобі краще туди не ходити.
— Та що ви! Які змії?! — взявся вмовляти нас перший Маклейн.
— Добре, джентльмени, гроші залиште собі. — Дядько Чарлі глянув на палець з годинником. — Ми вже спізнюємося, любі мої. Пішли.
По стежці я знову йшов за ними — постійно насторожі, аж волосся на потилиці сторчма стало.
Сіли в машину, й ледь рушили з місця, Старий суворо запитав:
— Ну? Що ви помітили?
Я парирував питанням на питання:
— Щодо першого повідомлення нема сумнівів? Того, що обірвалося?
— Абсолютно.
— Цією штукою агента не обдуриш навіть у темряві. Він бачив інший корабель.
— Безперечно. Що ще?
— Скільки, по-вашому, може коштувати цей розіграш? Нова жерсть, фарба й, судячи з того, що я помітив всередині, декілька кубометрів брусу для кріплення...
— Продовжуй.
— На цій фермі тільки вивіски не вистачає — "Закладено". Певна річ, вони не самі оплачували цей жарт.
— Безумовно. А ти, Мері?
— Ви помітили, дядечку, як вони зі мною поводились?
— Хто? — різко запитав я.
— Поліцейський і ці двоє хлопців. Коли я прикидаюся такою принадною голубонькою, з чоловіками обов'язково повинно щось відбуватися. Тут же — ніякої реакції.
— По-моєму, вони звернули на тебе увагу, — заперечив я.
— Ти не розумієш. Я просто відчуваю реакцію. Завжди відчуваю. Щось з ними не так. Вони немов мерці. Або євнухи — якщо ти здогадуєшся, що я маю на увазі.
— Гіпноз? — припустив Старий.
— Можливо. Або дія наркотиків.
Мері збентежено насупилася.
— Хм... — Старий задумався, потім сказав: — Семі, на наступному роз'їзді зверни ліворуч. Нам потрібно оглянути місце в двох милях на південь звідси.
— Місце посадки, визначене за фотознімком?
— А що ж ще?
Однак дістатися туди нам не вдалося. Міст попереду впав, а розігнатися, щоб перескочити ріку повітрям, було ніде, та й правила дорожнього руху для літаючих машин цього не дозволяли. Ми заїхали з півдня, єдиною дорогою, яка залишилася, але там нас зупинив поліцейський. Сказав, що проїзду нема в зв'язку з пожежею. Чагарник, мовляв, горить, і якщо ми поїдемо далі, нам доведеться брати участь у гасінні. І взагалі, він мав би відправити мене туди відразу.
Мері заляскала віями й набрехала, що ні вона, ні дядечко Чарлі не вміють керувати машиною. Поліцейський змилостивився й залишив нас у спокої.
Від'їхавши від загородження поперек дороги, я запитав:
— А цей як?
— Що як?
— Євнух?
— В жодному випадку! Дуже симпатичний чоловік.
Мене це зачепило.
Злітати Старий заборонив. Очевидно, це й справді було б даремно. Ми попрямували в де-Мойн і замість того, щоб залишити машину біля застави, заплатили за програму до студії місцевого стереомовлення. "Дядечко Чарлі" взявся скандалити, й ми таки прорвалися в кабінет головного керуючого: Старий брехав на ходу, хоча, можливо, "Чарльз М.Кавано" й насправді був якимсь цабе в Федеральному управлінні зв'язку.
Опинившись в кабінеті, Старий продовжував вдавати з себе Високе Начальство.
— Що це за дурний розіграш з літаючою тарілкою, сер? Я вимагаю чіткої відповіді й попереджаю, що від цього може залежати доля вашої ліцензії.
Керуючий, згорблений чоловічок невеликого зросту, однак не злякався; подібні погрози, очевидно, лише діяли йому на нерви.
— Ми передали спростування всіма каналами, — сказав він. — Нас просто підставили. Але винний вже звільнений.
— Цього явно недостатньо, сер.
Чоловічок — прізвище його було Барнс — знизав плечима.
— А чого ще ви від нас очікуєте? Ми що, повинні його повісити?
Дядько Чарлі тикнув у його бік сигарою.
— Попереджаю, сер, зі мною жарти погані. Я так і не переконаний, що два молодих дурня й молодший репортер могли самостійно здійснити цей обурливий розіграш. Тут пахне грошима, сер. Так-так, і чималими. А тепер скажіть-но мені, що саме ви...
Мері сиділа поряд зі столом Барнса. Вона зробила щось зі своїм вбранням і сіла в такій позі, що мені відразу згадалася картина Гойї — "Маха оголена". Через декілька секунд вона подала Старому сигнал: великий палець вниз.
Барнс начебто не повинен був би цього помітити: мені здавалося, що він дивиться тільки на Старого. Однак помітив. Він повернувся до Мері, обличчя його немов змертвіло, а рука потяглася до шухляди столу.
— Сем! Стріляй! — коротко наказав Старий.
Я вистрілив. Промінь відпалив йому ноги, і тулуб Барнса гримнувся на підлогу. Не найвдаліший мій постріл: я планував пропалити діру в животі.
Пальці Барнса все ще тяглися до пістолету, що впав, і я відіпхнув зброю носком черевика. Людина з відстріленими ногами вже не жилець, однак вмирає не відразу, і я хотів позбавити його від страждань, але тут Старий гаркнув:
— Не торкатися! Мері, назад!
Він обережно, немов кішка, що обстежує незнайомий предмет, підібрався ближче. Барнс протяжно видихнув і завмер. Старий потикав його ціпком.
— Бос, пора звалювати, га? — сказав я.
Не обертаючись, він відповів:
— Тут так само безпечно як і десь ще. Можливо, їх у цьому будинку повно.
— Кого "їх"?
— Звідки я знаю? Їх, таких от, як цей. — Він вказав на тіло Барнса. — Нам якраз і потрібно дізнатись, хто вони такі.
Мері судомно схлипнула й видихнула:
— Він ще дихає. Дивіться!
Тіло лежало обличчям вниз. Піджак на спині повільно піднімався й опадав, немов легені Барнса продовжували працювати.