Нарешті він побачив те, що шукав: це була лісова галявина,— і пішов на посадку.
Літак ударився об землю, проте пілотові таки пощастило вирівняти машину. Вона пробігла метрів чотириста, підім'яла обрідний чагарник і перед самими деревами завмерла.
Пілот вийшов із кабіни. Він скинув шолом і мовчки обвів усіх поглядом. Він дивився в обличчя — старі, зарослі, стомлені, і молоді, ще безвусі, теж стомлені. Пілот поглянув на хлопчика, підморгнув йому і несподівано усміхнувся. І всі одразу заусміхалися, і хлопчик уперше після загибелі батька несміливо розтулив губи.
Пілот надів шолом на голову, відчинив двері літака. Стрибнув на землю. На мить завмер: раптом за якимось кущем снайпер узяв його на приціл? Але навколо було тихо-тихо.
Пілот незабаром повернувся.
"Пробито баки. Ані краплини бензину. Тільки в запасних лишилось, але на ньому не долетіти".
"А фронт далеко?" — запитав бородатий партизан.
"Кілометрів за п'ятдесят".
"Треба знайти бензин. Підемо в село,— сказав бородань.— Комуністи, прошу піднести вгору руки".
Піднесли руки троє партизанів і пілот.
"Піду я,— сказав бородань,— товариш пілот і...— Він подивився на трьох партизанів. Вони були тяжко поранені.— І..."
"Я піду".
Всі обернулися. Це мовив хлопчик.
"Я вже не раз ходив у розвідку. Мене не запідозрять".
"Гаразд. Підеш ти.— Бородань підвівся, поправив руку на перев'язі й проказав: — Я, Михайло Скопін, комуніст".
"Я, Андрій Беспалов, комуніст",— проказав пілот.
І тоді всі подивилися на хлопчика, і він проказав тихим голосом:
"Я, Коля Федосов, піонер".
Вони пішли. Десь опівдні їм пощастило відшукати дорогу й вийти до села. Вони залягли в кущах, на узліссі, щоб порадитися, як діяти далі.
"На мою думку, нам треба дочекатися ночі",— сказав пілот Беспалов.
"Уночі швидше спіймають,— відповів Коля.— Я зараз піду".
"Сам?"
"Так".
Скопін мовчав. Він був досвідчений партизан і розумів, що хлопчик має рацію.
"А що ти казатимеш, коли в селі німці?" — запитав Беспалов.
"Не вперше.— Коля підвівся, очі в нього звузилися й стали злі.— То я йду".
Він підібрав на ходу лозинку і, розмахуючи нею, подався до села. А ті двоє дивились йому в спину, в біляву потилицю й тоненьку шию. Хлопчик жодного разу не озирнувся.
"Так,— мовив нарешті Беспалов,— це тобі хлопчина!"
А бородань Скопін нічого не сказав.
Вони лежали в кущах і чекали.
Було жарко. Спочатку хотілося пити, потім захотілося їсти.
Беспалов дивився на курний путівець, який вів до села.
Він усе чекав, коли ж прийде хлопчик. Іноді він відривав погляд від путівця і озирався на Скопіна. Той лежав горілиць, обличчя його зблідло, на пов'язці червоніли свіжі плямки крові.
"Боляче?" — запитував Беспалов.
"Ні",— відповідав Скопін.
Минуло кілька годин. У Беспалова дерло в горлі, губи потріскалися. А на путівці, як і досі, нікого не було.
"Скопін, може, мені піти? Я тут, бугай, лежу, а він, маленький, там!"
"Годі дурниці верзти,— відповів Скопін.— Тебе одразу схоплять".
"А чому там така тиша? Німці, мабуть, пішли".
"Якби пішли, він повернувся б".
Настала тривожна ніч. Скопін задрімав, а Беспалов лежав у темряві й ловив кожен шерех. Він вирішив чекати до ранку, а вранці йти в село. І раптом почувся обережний шепіт.
"Товариші, товариші..."
Беспалов упізнав голос хлопчика й крикнув голосно, несподівано для себе:
"Колю, Колю! Ми тут!"
"Тихіше! Не знаю, навіщо ви так кричите?— сказав Коля. Він стояв поруч з Беспаловим, і від нього дуже тхнуло бензином.— А ще військовий льотчик".
"Пробач, Колю. Я радий, що ти повернувся!"
"Ходімо за мною",— прошепотів Коля.
Вони пройшли кроків тридцять уздовж узлісся, і Беспалов побачив великий бідон з-під молока.
Беспалов хотів підняти бідон, але той був дуже важкий, а руки, як на лихо, ковзали по мокрому залізу. Видно, дорогою бензин хлюпався й залив стінки бідона.
"Вам самому не підняти, він важкий,— сказав Коля.— Треба Скопіна гукнути".
"А як же ти дотяг його сюди?"
"Мені дві жінки допомагали. Вони повернулись у село".
"Дві жінки дотягли, а я хіба не зможу, га? Сміховисько якесь виходить". Беспалов присів навпочіпки, зі злістю обхопив бідон руками, напружився, підвівся й завдав на плече.
Коля взяв його за руку й повів до того місця, де вони залишили Скопіна.
* * *
Ми з мамою слухали льотчика не перебиваючи. Я тепер думав одразу про тата й про Колю. Тільки щоразу, коли радіо оголошувало про приліт нового літака, льотчик замовкав. Ми слухали радіо.
Потім зал аеропорту виповнювався пожвавленими людьми. Від них пахло чужими землями — гарячим південним сонцем, солоним морем.
Я шукав серед цих пасажирів тата. А раптом диспетчер забув оголосити і це прилетів іркутський літак? Хіба чудес не буває!
І мама теж шукала. Тільки льотчик нікого не шукав. Він розкурював цигарку, тайкома поглядав на маму й розповідав далі.
* * *
Над ранок Скопін, Беспалов і Коля добулися до літака. Беспалов одразу ж вистругав невеличкі кілочки, забив ними дірки від снарядних осколків у баках, залив бензин, і вже за півгодини літак приземлився на московському аеродромі.
Партизанів — на "санітарку" і в госпіталь. А Коля залишився з Беспаловим.
"А тобі куди?" — запитав його Беспалов.
Коля мовчав.
"То чого ж ти зажурився й не відповідаєш? Куди тобі?"
"У мене лист у головний партизанський штаб. Там мене направлять..."
"А мама твоя де?"
"Мами немає".
Беспалов задер голову догори, і в нього чомусь незвично залоскотало в горлі.
"Ти поглянь, Колю, небо он яке чудове".
"Велике, не те що в лісі",— відповів Коля.
"Ось що, в головний штаб ти встигнеш сходити, а зараз гайда до мене додому!" — Беспалов говорив голосно, щоб певніше почуватися. Він боявся, що Коля раптом відмовиться з ним іти й зникне для нього назавжди.
За п'ять днів Беспалов дістав нове бойове завдання й полетів. Коля лишився чекати на нього у Москві. Він не запитував, скільки йому жити в Беспалова. А Беспалов уже домовився у головному партизанському штабі, що Коля залишиться в нього.
"Ти мені, брате, пиши,— на прощання попросив Беспалов.— Гаразд?"
"Гаразд".
Беспалов не знав, що йому ще сказати, поплескав шоломом по руці й вирішив заспокоїти Колю:
"Нічого, брате, скоро закруглимо війну, підростемо й будемо разом борознити п'ятий океан".
"А що за п'ятий океан?"
"Та як же! На землі є чотири океани, а п'ятий океан — це небо. Найбільший океан".— Беспалов розкуйовдив Колин чуб і незграбно поцілував у вухо.
"Стривайте! — Коля понишпорив у кишені й витяг фігурку ослика.— Це я сам випиляв з дерева у партизанському таборі і на багатті обпалив. Хотів батькові подарувати на день народження. Візьміть його в політ".
* * *
Цієї хвилини знову заговорило радіо, і льотчик замовк.
— Літак Іркутськ — Москва прибуде за півгодини.
— Прибуде, прибуде! — закричав я.
— Ось бачите, Коля не підведе!
Але я вже біг, можна сказати, летів. Перед дверима диспетчерської я на мить зупинився, потім тихенько натис на двері. Повітряна карта, як і досі, горіла різноколірними лініями.
Я знайшов іркутський літак. Тепер він не стояв, він рухався до Москви.
Мене охопило таке щастя, що я навіть не знав, що мені робити від того щастя.
Я кинувся назад до залу. Там сиділа мама.
— Мамо, а де ж льотчик? — запитав я.
— Він пішов.
— Як же то пішов!
От ніколи не буває людині до краю добре. Адже ми ще не дізналися, що сталося з Беспаловим.
Мама побачила, що я дуже засмутився, а оскільки в неї самої був гарний настрій, то вона сказала:
— Ось що, бери двадцять копійок, іди купи собі газованої води й морозива.
Я пішов у буфет.
Там за столиком сиділи двоє льотчиків. Один з них був наш знайомий.
Я кілька разів пройшов повз них, щоб він мене помітив, і навіть один раз зачепив його стілець. Але він мене не помічав.
Він сидів, відкинувшись на спинку стільця, уважно слухав свого товариша і весь час крутив у руці якийсь довгий ланцюжок. Я придивився... і раптом побачив, що до цього срібного ланцюжка був прикутий за вухо маленький чорний ослик.
— Чорний ослик,— прошепотів я,— Отой, якого подарував Коля Беспалову. Тож це і є Беспалов!
Я кинувся вниз сходами з такою швидкістю, що всі зустрічні припали до стіни. Я забув про газовану воду й про морозиво.
— Мамо! — загукав я страшним голосом.— Ти знаєш, хто цей льотчик? Це...— я зробив довгу паузу.— Це Беспалов!
Але тієї миті оголосили, що іркутський літак іде на посадку. І мама відразу забула про Беспалова і навіть, може, про мене.
Вона побігла до виходу на льотне поле, а я — слідом за нею.
Перед нами лежало поле аеродрому, вкрите сірими бетонними плитами. А над ним синє-синє небо. "То ось який він, п'ятий океан!" — подумав я і тої ж миті побачив велетенський сріблястий Ту-104.
Це був наш, іркутський літак.