Принаймні один тиждень, я в цьому певна.
Учора, продовжив свій внутрішній монолог Вільямс, він утік до кінотеатру хроніки, щоб трохи перепочити від без конечних зустрічей у редакціях журналів і газет та на радіо. На екрані він побачив чоловіка, що наготувався стрибати з мосту імені Джорджа Вашингтона. Поліції пощастило умовити його злізти вниз. А в іншому місті інший чоловік вибрався на карниз готелю, а люди внизу заохочували його стрибати. Вільямс не міг більше дивитись на це і вийшов надвір. Коли в очі йому вдарило сонячне світло, все знову стало дуже буденним, звичним, як буває завжди, коли після сновидінь ти раптово повертаєшся у світ реальності.
— О, ви таки дуже вродливий чоловік,— повторила місіс Мірс.
— До речі,— сказала Хелін,— наш син Том тут, із нами.
Ну звичайно, Том. Вільямс бачив його один раз, багато років тому. Том зайшов тоді з вулиці, і вони встигли поговорити. То був кмітливий хлопчик, із жвавим розумом, вихований і начитаний. Син, яким можна пишатися,— таким був Том.
— Нині йому сімнадцять,— сказала Хелін.— Він зараз у своїй кімнаті, хочеш, я приведу його? Розумієш, з ним сталася невелика прикрість. Він хороший хлопець. Ми дали йому все. Але він зв'язався з якоюсь бандою з Вашінгтон-сквер, з компанією хуліганів. Вони пограбували магазин, і Тома спіймали. Це було два місяці тому. Ми так хвилювались, о боже, ми так тривожились, але, думаю, все влаштується. Том добрий хлопчик, ти ж його знаєш, правда, Вільямсе?
Вона знову наповнила його склянку.
— Чудовий хлопчик,— погодився Вільямс і приклався до нової порції мартіні.
— Ти ж знаєш, які вони, діти. А в такому місті, як це, чим їм, скажи, зайнятися?
— Я бачив вулиці, де вони можуть гратись і розважатися.
— Таж вони просто жахливі! І ми тут нічого не можемо вдіяти. Правда, я тебе зараз здивую, Вільямсе. Знаєш, ми купуємо ділянку в сільській місцевості. Стільки років ми прожили в цьому місті, а тепер їдемо звідси. Пол кидає телебачення, авжеж, кидає назавжди, ти собі уявляєш? І хоче стати письменником, як і ти, Вільямсе, і ми будемо жити в Коннектікуті, там є чудова місцинка, ми дамо Полу справжній шанс, дамо йому змогу писати, адже він має хист, правда, Вільямсе? Тобі не здається, що з нього буде просто чудовий письменник?
— Звичайно, буде! — підтвердив Вільямс.
— Отже, Пол кидає свою бісову роботу, все те нікчемство, і ми переїжджаємо до провінції.
— Коли?
— Десь у серпні. А може, й у вересні. Принаймні не пізніше Нового року.
Вільямс щиро зрадів. Оце справді чудова думка! Хай-но вони тільки виберуться з цього міста! Пол, певне, наскладав досить грошей за всі ці роки. Аби вони тільки виїхали! Аби вона тільки дозволила йому!
Він кинув погляд на Хелін, на її ясне обличчя, що було таким завдяки її давній звичці напружувати м'язи — отож обличчя в неї світилося, завдяки її свідомим зусиллям, схоже на світло лампи після заходу сонця.
— Ваш план просто колосальний,— сказав Вільямс.
— Ти й справді думаєш, що ми можемо здійснити його, Вільямсе, ти думаєш, ми справді здійснимо його? Ти справді думаєш, що Пол чудовий письменник?
— Не сумніваюся. Вам треба спробувати.
— Він завжди зможе повернутися на свою давню роботу, як захоче.
— Звичайно.
— Ну, значить ми це зробимо. Виберемося звідси, заберемо з собою Тома, свіже повітря піде йому на користь, всім нам піде на користь, ми перестанемо пити, перестанемо жити нічним життям і переїдемо на нове місце з друкарською машинкою і десятьма паками паперу для Пола. Ти справді думаєш, що він з біса добрий письменник, Вільямсе?
— Ти ж знаєш, що це так.
— Розкажіть мені, містере Вільямс,— попросила місіс Мірс,— як ви стали письменником.
— Я змалку любив читати. Коли мені виповнилося двадцять, я почав щодня писати і вже не полишав цього,— нервово відповів він і спробував пригадати, як усе було насправді. Я просто писав і писав, по тисячі слів на день.
— Так само, як і Пол,— швидко вставила Хелін.
— У вас, певне, багато грошей,— сказала місіс Мірс.
Але тут вони почули, як у замку повертається ключ. Вільямс, полегшено всміхаючись, мимохіть схопився на ноги. Він усміхався, дивлячись на двері, що вже відчинялися. Він усміхався, і коли побачив постать Пола,— Пол прямував через передпокій до кімнати і виглядав він чудово. На нього було любо глянути, і щасливий Вільямс, вигукуючи ім'я приятеля, пішов йому назустріч із простягнутою рукою. Пол швидко пройшов по квартирі — високий, огрядніший, ніж кілька років тому, з рожевим обличчям і неприродно блискучими очима, трохи виряченими й налитими кров'ю. Від нього злегка тхнуло спиртним. Він схопив Вільямса за руку, щосили труснув її і загорлав:
— Вільямсе, боже ж ти мій, який я радий знову бачити тебе, друже! Ти зайшов усе-таки, як здорово знову бачити тебе, чорт забирай! Ну, то як ти? Стаєш знаменитістю! Господи, давай же вип'ємо, Хелін, принеси нам чогось випити! А, привіт, місіс Мірс. Сідай же, бога ради!
— Я вже піду, не буду вам заважати,— заквапилася місіс Мірс, рушаючи до виходу.— Дякую, що запросили зайти. До побачення, містере Вільямс.
— Вільямсе, чорт забирай, який я радий тебе бачити! Чи розповідала тобі Хелін про наш намір виїхати з міста, га?
— Вона сказала...
— Старий, ми таки виберемося з цього клятущого міста. Літо вже на носі. Я страшенно радий кинути нарешті цю каторжну роботу. По десять мільйонів слів телевізійної нісенітниці щороку читав я протягом десяти років, хіба не час уже кинути все це, Вільямсе, хіба ти не вважаєш, що я мав зробити це ще десять років тому? Тепер Коннектікут розчиняє нам свої двері! Випити хочеш? Ти бачив Тома? Том у своїй кімнаті, Хелін? Тягни його звідти, хай поговорить із Вільямсом. Ех, Вільямсе, ми такі раді бачити тебе. Ми всім і кожному хвалилися, що ти навідаєш нас. З ким ще ти зустрічався в місті?
— Учора ввечері бачився з Рейнольдсом.
— Редактор "Юнайтед фічерс" ...Ну, як він? У нього великий тираж?
— Маленький.
— Ти знаєш, Хелін, що він цілий рік не виходив із своєї квартири? Ти пам'ятаєш Рейнольдса? Непоганий хлопець, але військо чи щось там іще зсунуло його по фазі. Цілий рік він боявся вийти із своєї квартири, боявся, що вб'є кого-небудь на вулиці.
—Учора ввечері він вийшов з квартири разом зі мною,— сказав Вільямс.— Провів мене до автобуса.
— А, то значить із Рейнольдсом уже все гаразд, радий це чути. А ти знаєш про Бенкса? Минулого тижня загинув в автомобільній катастрофі в Род-Айленді.
— Не може бути!
— Так, сер, чорти б усе забрали, один з найкращих хлопців у світі, найкращий фотограф, який будь-коли працював для великих журналів. Справжній талант, і молодий до того ж, такий молодий! Напився й загинув у аварії по дорозі додому. Кляті автомобілі!
Вільямсу здалося, ніби велика зграя чорних круків залопотіла крильми у задушливому повітрі кімнати. Перед ним стояв уже не Пол. Це був чоловік якоїсь незнайомої жінки, ця сім'я, певне, оселилась тут після Пірсонів, десь зо три роки тому. І ніхто не знає, куди поїхали Пірсони. І дарма розпитувати цього чоловіка про Пола, він нічого не зможе про нього сказати.
— Вільямсе, ти бачив нашого сина? Хелін, приведи сюди Тома, хай вийде до нас!
Мовчазного сімнадцятирічного хлопця завели до кімнати, де, уже напідпитку, похитуючись, стояв Вільямс із заново наповненою склянкою.
— Це Том, Вільямсе, це Том.
— Ти пам'ятаєш Тома?
— Ти пам'ятаєш Вільямса, Томе?
— Привітайся, Томе.
— Том гарний хлопчик, правда ж, Вільямсе?
Вони, не змовкаючи, торохтіли вдвох, мов кудись поспішали, обоє з посоловілими очима, очима кольору газового вогню. То був справжній потік пустої балаканини, мішанина незв'язних слів.
— Томе, скажи містерові Вільямсу кілька слів на гангстерському жаргоні,— попросила Хелін.
Мовчанка.
— Том уже навчився цього жаргону, в нього розумна голова й добра пам'ять. Томе, скажи містерові Вільямсу кілька слів по-гангстерському. Ну скажи, Томе! — наполягала Хелін.
Мовчанка. Том стояв у дверях і дивився собі під ноги.
— Ну, Томе! — підбадьорювала Хелін.
— А, облиш його, Хелін.
— Чому ж, Поле, я подумала, що Вільямсу було б цікаво послухати гангстерського жаргону. Ти ж умієш, Томе, скажи нам що-небудь.
— Якщо він не хоче, значить не хоче! — поставив крапку Пол.
Мовчанка.
— Ходімо на кухню, а тим часом я наллю ще одну,— сказав Пол, підштовхуючи Вільямса рукою і важко ступаючи поруч.
На кухні їх обох захитало, і Пол учепився у Вільямсів лікоть, смикнувши його за руку. А тоді з обличчям, що скидалося на морду свині, яка цілий день кувікала, заговорив, низько нахилившись до свого співрозмовника:
— Вільямсе, скажи, ти віриш, що я зможу це зробити, кинути все до біса? Я задумав написати колосальний роман.— Пол ударив Вільямса по руці, спершу легенько, але що далі розповідав про свій план, то сильніше бив.— Тобі подобається мій задум, Вільямсе?
Вільямс хотів відступити назад, але Пол міцно тримав його і далі бив по руці.
— Послухай, це ж буде здорово знову взятися за перо! Писати, мати вільний час, і до того ж скинути весь цей жир!
— Тільки не так, як це зробив син місіс Мірс.
— Він був дурень! — Пол і далі гатив Вільямса кулаком по руці. За всі роки їхнього приятелювання вони навіть не торкались один одного, але тепер Пол раз у раз хапав його, стискав і обіймав. Він торгав Вільямса за плече, ляскав по спині.
— А в провінції, клянусь богом, я матиму час подумати і скинути зайву вагу! Бо тут, у місті, ти ж знаєш, як ми проводимо уїк-енди! Розчавимо вдвох півпляшки або пляшку шотландського, та й усе. А виїхати за місто на уїк-енд важко: вуличний рух, тиснява. Ото ми й сидимо тут та цмулимо віскі. Але в провінції з цим буде покінчено. Вільямсе, я хочу, щоб ти прочитав мій рукопис.
— Ох, Поле, зачекай!
— Помовч, Хелін. Вільямс не буде проти, правда. Вільямсе?
"Я не буду проти,— подумав Вільямс,— але водночас мені страшно. Якби тільки я був певен, що десь у написаному відшукаю колишнього Пола — жвавого і розумного, розважливого й невимушеного, вибагливого в своїх уподобаннях, відвертого в критиці, досвідченого продюсера, а найдорожче за все — вірного друга, чоловіка, який був моїм богом упродовж багатьох років; і якби я знайшов того Пола в його рукописі, я прочитав би його, не відриваючись. Але я не певен цього, і мені не хотілось би побачити на папері теперішнього дивного Пола, нізащо не хотілося б! Поле,— подумав Вільямс,— о Поле, невже ти сам не знаєш, невже не розумієш, що ви з Хелін ніколи не виберетеся з міста, ніколи, ніколи?"
— Чорт! — загорлав Пол.— Як тобі сподобався Нью-Йорк, Вільямсе? Не сподобався, так? Нервозний, як ти колись висловився.