За цілий вік насилу здолати "Три мисливці з Курпфальця", щоб тепер, на старість, цей вундеркінд, цей курдупель, показував тобі, як треба грати. Але не забуваймо, що це йому з неба послано. Господь розподіляє свої дарунки, тут уже нічого не вдієш, і не соромно бути звичайною людиною. Це як з немовлям Ісусом. Не ганьба поклонятися дитині. Але як гарно стає на серці від усього цього!" Він не зважується подумати: "Як солодко стає на серці від усього цього!" Слово "солодко" не личить огрядному старому чоловікові. Але почуття в нього таке! Саме таке!
"Мистецтво… — думає ділок з носом, як у папуги. — Ну так, це бренькання і білий шовк додають життю трохи блиску. А втім, він має з цього добрий зиск. Продано не менше п'ятдесяти місць по дванадцять марок — це вже шістсот марок. А ще скільки дешевших квитків! Якщо вирахувати плату за приміщення, освітлення і програми, лишиться добрих тисяча марок готівкою. А це вже гроші".
"Ну, те, чим він нас щойно пригощав, безперечно, вкрадене в Шопена! — думає вчителька музики, гостроноса дама в тому віці, коли надії гаснуть, а розум стає колючіший. — Видно, що йому бракує безпосередності. Це звучить непогано. До того ж він зовсім не вміє тримати рук. Їх треба так тримати, щоб зверху вдержалась монета… В мене він скуштував би лінійки".
Молода дівчина, бліда, наче з воску вилита, в тому делікатному віці, коли в голову все лізуть дражливі думки, міркує: "Та що ж це таке? Що він грав? В його музиці звучить пристрасть! А він же зовсім дитина! Якби він мене поцілував, це було б те саме, що поцілунок мого маленького брата, — тобто взагалі не поцілунок. Отже, існує пристрасть ні з чим не пов'язана, пристрасть у собі, ні на що не спрямована, просто палка дитяча гра?.. А якби я сказала це вголос, мене засміяли б. Отакий світ!"
Біля колони стоїть офіцер. Він дивиться на Бібі, на його успіх, і думає: "Ти чогось вартий, і я чогось вартий, кожен на свій лад!" А проте він клацає підборами, віддаючи честь вундеркіндові, бо віддає її всім, хто має владу.
А критик, підстаркуватий чоловік у лискучому чорному сюртуці й закочених, забризканих грязюкою штанях, сидить на дармовому місці й думає: "Ви гляньте на цього Бібі, на цього хитруна! Йому ще треба довго рости, щоб стати творчою особистістю, але як тип, тип митця, він уже цілком визначений. У ньому є велич митця і його ницість, шарлатанство і священна іскра, пиха й потаємний захват. Та я цього не можу написати: надто це розумно. Ох, повірте мені, я сам став би митцем, якби не мав хисту бачити все наскрізь…"
Тим часом вундеркінд кінчає грати, і в залі здіймається буря. Йому раз по раз доводиться виступати з-за ширми. Служник з блискучими гудзиками знов несе чотири лаврові вінки, ліру з фіалок, букет троянд. Йому не вистачає рук, щоб усі ті дарунки вручити вундеркіндові, сам імпресаріо підіймається на естраду допомогти служникові. Він вішає один лавровим вінок на шию Бібі, ніжно гладить його по чорному волоссю. І раптом, ніби з надміру почуттів, нахиляється і цілує вундеркінда, лупко цілує в уста. Тепер уже буря переростає в ураган. Поцілунок діє на залу, як електричний удар, по юрбі прокочується хвиля нервового тремтіння. Людям нестямно хочеться кричати. Вигуки "браво" йдуть упереміш з шаленими оплесками. Кілька ровесників Бібі, звичайних дітей, махають йому знизу хусточками… А підстаркуватий критик думає: "Звичайно, цей поцілунок імпресаріо також був передбачений програмою. Давній, випробуваний трюк. О господи, якби можна було не бачити всього цього наскрізь!"
І ось концерт вундеркінда наближається до кінця. Він почався о пів на восьму, а о пів на дев'яту кінчається. Естрада повна вінків, навіть на роялі, на підставках для ламп стоять два горщики з квітками. Останнім номером Бібі грає свою "Rhapsodie grecque"[5], яка, врешті, переходить у грецький гімн, і присутні тут земляки вундеркінда не від того, щоб ще й проспівати його під цю музику. Коли ж це надто благородний концерт. Зате наприкінці вони винагороджують себе — дають волю своїй радості і своїм горлянкам, влаштовують справжню національну демонстрацію. А підстаркуватий критик думає: "Звичайно, гімн також був передбачений програмою. Той самий трюк. Тільки переведений в інший план. Не пропущено жодного способу подіяти на публіку. Напишу, що це вже не мистецтво. А може, це й є мистецтво? Що таке митець? Блазень. Вершина всього — критика. Але цього не напишеш". І він покидає залу у своїх задрипаних штанях.
Після дев'ятьох чи десятьох викликів розпашілий вундеркінд більше не повертається за ширму, а спускається в залу, до своєї мама й до імпресаріо. Люди стоять серед безладно зсунутих стільців, плещуть у долоні й проштовхуються наперед, щоб поглянути на Бібі зблизька. Дехто хоче подивитися й на принцесу. Перед естрадою утворюються дві тісні групи, одна навколо вундеркінда, а друга навколо принцеси, і важко сказати, хто з них перебував в центрі уваги. Та ось придворна дама, з веління своєї володарки, підходить до Бібі, обсмикує і трохи пригладжує шовкову курточку, щоб можна було показати хлопця високій особі, потім підводить його до принцеси й поважно наказує йому поцілувати руку її королівській величності.
— Як ти компонуєш свою музику, хлопчику? — питає принцеса. — Вона в тебе сама складається в голові, коли ти сідаєш до рояля?
— Oui, madame[6], — відповідає Бібі, а сам думає: "Ох ти стара, дурна принцесо!.." Тоді відвертається, як невихований малий дикун, і йде назад до матері.
Біля роздягальні тиснява, люди простягають свої номерки, хапають через бар'єр хутра, шалі, калоші. Вчителька музики стоїть серед знайомих і критикує вундеркінда.
— Йому бракує безпосередності! — голосно каже вона й озирається довкола…
Перед високим люстром два лейтенанти помагають одягти вечірню накидку й хутряні черевички молодій благородній дамі, своїй сестрі. Вона дуже гарна, в неї блакитні очі і ясне обличчя чистої породи. Справжня аристократка. Одягшись, вона підганяє братів.
— Не стовбич перед люстром, Адольфе! — тихо, сердито каже вона одному з них, що ніяк не може розлучитися з віддзеркаленням свого вродливого, простакуватого обличчя.
Нічого собі! Може, все-таки вона ласкаво дозволить лейтенантові Адольфові застебнути перед люстром свою шинелю? Нарешті вони виходять, і на вулиці, де в сніговій імлі тьмяно світяться дугові лампи, лейтенант Адольф, звівши комір і засунувши руки в кишені, починає притупувати на промерзлому снігу, ніби виконує якийсь nigger-dance[7]. Надто холодно надворі!
"Хлопчак хлопчаком! — думає розпатлана дівчина, що, вимахуючи руками, Іде позад них у супроводі понурого юнака. — Хлопчак, створений для того, щоб його любили!"
І голосно, нудно каже!
— Ми всі вундеркінди, всі, хто творить.
"Отакої! — думає старий добродій, який за цілий вік насилу здолав "Три мисливці з Курпфальця" і наріст якого тепер прикритий циліндром. — Що це за проява? Якась піфія, чи що?"
Але понурий юнак розуміє дівчину з півслова і повільно киває головою.
Потім вони замовкають, і розпатлана дівчина дивиться вслід лейтенантам та їхній аристократичній сестрі. Вона зневажає їх, але не зводить з них очей, аж поки вони зникають за рогом.
Примітки
[1] "Урочистий марш" (франц.).
[2] "Мрії" (франц.).
[3] "Сова і горобці" (франц.).
[4] "Роздуми" (франц.).
[5] "Грецьку рапсодію" (франц.).
[6] Так, пані (франц.).
[7] Негритянський танок (англ.).