Сказати правду, він давно вже заслужив на це скромне щастя, але так звик до розчарувань, що мріяв про нього, мов про щось недосяжне, не смів навіть сподіватися. І раптом — протягом дванадцяти годин одержав посаду, наче навмисне створену для такого втомленого мандрівника.
Отож нічого дивного, що ввечері, засвічуючи ліхтар, Скавінський був ніби в тумані: питав сам себе, чи це правда, й не зважувався відповісти: так, хоч дійсність підсувала йому незаперечні докази. Одна по одній минали години, а він усе стояв на балконі, дивився, вбирав у себе бачене, переконувався. Цей вічний мандрівник нібито вперше бачив море: в Аспінваллі вже пробило північ на баштовому годиннику, а він усе не міг покинути свою вежу — і дивився…
Внизу грало море. Ліхтар маяка кидав у темряву велетенське світляне коло; за межами цього кола зір потопав у далечині, чорній, таємничій, страшній. Але далечінь ця наче сама бігла до світла. Неосяжні хвилі котилися з темряви, з гарчанням прибивалися до острівця, й тоді видко було їхні спінені хребти, що рожево виблискували в світлі ліхтаря. Приплив усе дужчав, заливаючи піщані обмілини. Таємнича мова океану лунала в далині чимраз могутніше й грізніше: то мов грім гармат, то мов шум неосяжних лісів, то мов далекий, невиразний гамір людських голосів. Інколи все змовкало. Потім старий чув потужні зітхання, плач — і знову грізні вибухи. Нарешті вітер розвіяв туман, але пригнав чорні, розшарпані хмари, які запнули місяць. Від заходу повівав рвучкий вітер. Величезні вали з розгону стрибали на підніжжя маяка, забризкуючи підмурок піною. Здалека долинало гарчання бурі. На темній збуреній поверхні моря блиснуло кілька зелених ліхтарів, що їх засвітили на щоглах пароплавів. Ці зелені цятки то здіймалися високо, то пірнали вниз, то похитувались на всі боки. Скавінський зійшов униз до своєї кімнати. Завила буря. Там, у океані, люди на пароплавах боролися з ніччю, з мороком, з хвилями; а в кімнаті було спокійно й тихо. Навіть відгомін бурі ледве пробивався крізь грубезні мури, і тільки розмірене цокання годинника заколисувало втомлене серце до сну.
II
Почали минати години, дні, тижні… Моряки кажуть, що часом у бурю хтось уночі кличе їх на ім'я з розбурханого моря. А якщо може кликати морська далеч, то стару людину кличе інша далеч, ще темніша й дуже таємнича.
Чим більш змучена людина життям, тим більше ваблять її ці поклики. Але щоб почути їх, потрібна тиша. Окрім того, старість, ніби передчуваючи близьку смерть, полюбляє самотність.
Маяк був для Скавінського чимось схожим на могилу. Немає нічого монотоннішого, ніж отаке життя на відлюдній вежі. Якщо молодий піде на цю роботу, він хутко тікає звідси. Наглядач на маяку— здебільшого чоловік підстаркуватий, похмурий і мовчазний. Потрапивши випадково між люди, він блукає, мов сновида, якого несподівано розбурхали від найсолодших марень. На маяку нема тих дрібних вражень, які примушують людей зв'язувати з ними кожну подію в буденному житті. Все тут велетенське й разом з тим позбавлене чітких обрисів. Небо — одна стихія, вода — друга, а серед цих безмірів — самотня людська душа. Наглядач живе наче в постійній задумі, якої не може розвіяти навіть робота.
День схожий на день, мов дві намистинки в чотках, і хіба що зміна погоди вносить деяку різноманітність.
Проте Скавінський почував себе щасливим, як ніколи зроду. Він уставав на світанні, снідав, чистив ліхтар, а тоді сідав на балконі, вдивляючись в морську далечінь, і очі його все не могли досхочу напитися красою, яка розкривалася перед ними. На велетенському бірюзовому тлі видко було табуни напнутих вітрил, які сяяли в промінні так, що аж очі сліпило. Часом судна, користуючись з попутних вітрів-пасатів, ішли низкою одне за одним, мов чайки чи альбатроси. Червоні бакени, що вказували дорогу, лагідно колихалися на хвилях. Поміж вітрилами щодня опівдні з'являвся великий сірий султан диму. Це пароплав з Нью-Йорка віз пасажирів і товари до Аспінвалля, тягнучи за собою довгу, спінену стежку шумовиння. По той бік балкона Скавінський мов на долоні бачив Аспінвалль і повний руху порт, а в ньому ліс щогл, кораблі й човни; трохи далі біліли будинки й вежі міста. З височини маяка будинки скидалися на чаїні гнізда, човни — на жуків, а люди — на малесенькі цятки, що рухалися на білій кам'яній набережній. Зранку легкий повів східного вітру приносив до маяка змішаний гамір людських голосів, пронизаний гудками пароплавів. Опівдні наставала година відпочинку. Рух у порту припинявся, чайки ховались у розколинах скель, навіть хвилі слабшали й ставали якісь ліниві, й тоді на землі, на морі й на маяку залягала непорушна тиша. Золоті піски, з яких після відпливу зникала вода, виблискували на водяній поверхні, мов золоті плями, а башта маяка чітко окреслювалася в блакиті. Потоки сонячних променів лились з неба на воду, на піски й скелі. Тоді старого охоплювала якась солодка млость. Він розкошував чудовим * відпочинком і думав, що коли так триватиме й далі, — йому нема чого й бажати! Скавінський аж п'янів від власного щастя.
Час минав. Старий звик до. маяка, до ліхтаря, до скель, до піщаних кіс і самотності — наче вік жив тут. Він познайомився з чайками, що клали яйця в розколинах скель, а ввечері табуном сідали на даху маяка. Скавінський кидав їм рештки своєї їжі, й вони незабаром так звикли до нього, що, коли він виходив на балкон, його зразу ж оточувала справжня буря білих крил. Сивий наглядач ходив між птахами, як пастух між вівцями.
Під час відпливу він пробирався на піщані коси й знаходив там смачних устриць і гарні перламутрові черепашки, що їх хвилі, відпливаючи, залишали на піску. При світлі місяця й проміння, яке падало з маяка, він ловив рибу в скелястих затоках біля острівця.
Кінець кінцем старий полюбив свою скелю й свій безіменний острівець, порослий лише якимись дрібними приземкуватими рослинами, що з них текла липуча живиця. За вбогість острівця винагороджували чудові краєвиди. Опівдні, коли повітря ставало зовсім прозорим, видко було весь перешийок, аж до Тихого океану, вкритий буйною рослинністю. Скавінському тоді здавалося, наче перед ним стелиться суцільний велетенський сад. Зараз же за будівлями Аспінвалля зарості кокосових пальм та бананів складалися в пишні розкошлані букети. Далі, між Аспінваллем і Панамою, видко було величезний ліс, над яким уранці й надвечір висів червоний туман випарів. То був справжній тропічний ліс, залитий внизу стоячою водою, оповитий ліанами — неосяжна хвиля велетенських пальм, залізних та гумових дерев, по яких подекуди снувалися розкішні орхідеї.
Крізь свою підзорну трубу старий міг побачити не тільки дерева чи розложисте листя бананів, а й мавп, височезних марабутів і навіть іноді табунці папуг, які райдужною хмаркою здіймалися над лісом.
Скавінський добре знав ці ліси, бо коли його пліт розбився на Амазонці, він зо два тижні блукав у такій самій зеленій хащі. Він знав, скільки смертельних небезпек криється під цим барвистим склепінням, зблизька чув ночами дике завивання мавп-ревунів, страхітне гарчання ягуарів, бачив велетенських змій, що колихалися на деревах, мов ліани; добре знав сонні з вигляду лісові озера, переповнені хижою рибою, скатами й крокодилами. Він знав, під яким ярмом живе людина в цих несходимих хащах, де між листям рояться кровожерні москити, лісові п'явки й здоровезні отруйні павуки. Скавінський усе це бачив, в усьому пересвідчився на власному досвіді, отже, з тим більшою насолодою поглядав з височини на джунглі та дивувався їхній красі, відчуваючи власну безпеку. Вежа маяка захищала його від усякого лиха.
Старий покидав маяк лише зрідка, в неділю вранці, й тоді одягав синій мундир із срібними гудзиками, чіпляв на груди всі свої хрести й гордо тримав сиву голову, коли, виходячи з храму, чув, як креоли говорять один одному: "Цей наглядач на маяку, здається, цілком порядна людина". "І до того ж не єретик, хоч і янкі". Але Скавінський одразу ж повертався на свій острівець, бо ще не дуже довіряв суходолові.
У неділю він купував у місті іспанську газету, позичав у Фальконбріджа нью-йоркський "Геральд" і жадібно перечитував їх, вишукуючи повідомлення з Європи. Бідолашне старе серце! Навіть на цьому маяку, на другій земній півкулі, воно ще жило згадкою про батьківщину… Іноді, коли човен з харчами й водою підпливав до острівця, Скавінський сходив із своєї вежі, щоб поговорити із стражником Джонсом.
Але згодом Скавінський ніби здичавів. Перестав бувати в місті, читати газети, перестав і розмовляти з Джонсом на політичні теми. Минали тижні — ніхто не бачив його, і він не бачив нікого. Єдиною ознакою його існування було тільки те, що харчі, залишені на березі острівця, через деякий час зникали, та ще світло ліхтаря, яке спалахувало ввечері з такою ж точністю, з якою вранці в тих краях зводилося з води сонце.
Мабуть, старий збайдужів до всього в світі. Причиною була навіть не туга за батьківщиною, а саме те, що ця туга обернулася на тупу покірливість долі. Весь світ для старого починався й закінчувався тут, на острівці. Скавінський уже звик до думки, що не покине свого маяка до самої смерті, й просто забув, що в світі існує іще щось, його лагідні, блакитні очі з якимсь дитячим виразом невідривно вдивлялися кудись в далечінь. У своїй самоті, оточений безмежними просторами моря й неба, старий наче переставав існувати, зливався з цими просторами…
Він наче тонув, заколисаний власними думками, забував про все, і в цьому напівжитті, напівсні знаходив великий спокій, майже схожий на смерть.
III
Але він пробудився.
Одного разу, коли човен, як завжди, привіз свіжу воду й харчі, Скавінський, зійшовши за годину з вежі маяка, побачив, що на березі лежить ще й другий пакунок. На ньому було наклеєно поштові марки Сполучених Штатів, а на цупкому полотні чітко написано адресу: "Скавінському, Есквайру".
Зацікавившись, старий розрізав полотно й побачив книжки; взяв одну в руки, глянув — і поклав назад; руки в нього затремтіли. Старий заплющив очі, ніби не вірячи їм. йому здалося, що це сон: книжка була польська. Звідки вона взялася? Хто її міг надіслати?
Першої хвилини Скавінський навіть забув, що, тільки-но почавши працювати на маяку, він якось прочитав у позиченій в консула газеті, що в Нью-Йорку заснувалося польське товариство, і зараз же переказав цьому товариству половину своєї місячної платні, з якою все одно не знав, що робити.