Потім подумала, що, мабуть, Карлос має залишитися ще на якусь хвилину-другу, заповнити якісь папери, а тим часом займуться нею. Привіталася із службовцем і ввійшла до бюро. Тільки-но переступила поріг, другий службовець вказав їй на крісло проти чорного столика. В бюро було чимало людей — самі чоловіки, — але Карлоса вона не побачила. За столом якийсь службовець, хворобливий на вигляд, переглядав анкету; не підводячи очей, протяг руку, Марія-Єлена лише зараз усвідомила, що її просять подати повістку. Почала її шукати, трошки розгублена, виймаючи по черзі різні речі із сумочки і тихцем вибачаючись, доки не знайшла той жовтий клаптик.
— Прошу це заповнити, — сказав службовець, подаючи їй формуляр. — Друкованими, щоб було розбірливо.
Те ж саме, що й завжди, — ім'я, прізвище, вік, стать, місце проживання. Пишучи, Марія-Єлена раптом усвідомила, що їй щось заважає. Щось не так. Не в анкеті — там не було нічого незрозумілого, треба було лише заповнити вільні графи — а десь поза цим; чогось їй бракувало, чогось не було на належному місці. Перестала писати і озирнулась довкола; за іншими столами службовці працювали або перемовлялися поміж собою, брудні стіни прикриті афішами і фотографіями, два вікна, двері, у які вона ввійшла, єдині двері в цьому бюро. Професія — і поряд лінія з крапок: автоматично заповнила вільне місце. Одні двері, а Карлоса немає. Як давно працює. Друкованими. Щоб читалося легше.
Коли внизу вона поставила підпис, службовець подивився на неї так, ніби вона надто довго заповнювала анкету. Десь із хвилину роздивлявся папірець, не знайшов помилок і сховав до теки. Потім почав ставити запитання, деякі зайві, бо вона вже відповідала на них у анкеті; розпитував також про родину: зміни місця проживання за останні кілька років, страхування, чи часто виїжджає і куди, чи клопочеться про паспорт, чи, може, має такий намір. Здавалося, ніхто не надавав ваги її відповідям, службовець взагалі їх не нотував. Раптом він сказав Марії-Єлені, що вона вільна, але повинна прийти сюди ще раз через три дні об одинадцятій; тепер не потрібно письмового виклику, але щоб вона не забула.
— Добро, — сказала Марія-Єлена, встаючи, — отже, буду в четвер об одинадцятій.
— На все добре, — відповів він, не дивлячись на неї.
В коридорі не було нікого, і вихід звідси зараз був для неї, як і для її попередників, поспіхом, зітханням, полегшенням, прагненням опинитися на вулиці, все полишивши позаду. Марія-Єлена відчинила вхідні двері, ідучи сходами, знову подумала про Карлоса, дивно, що він не вийшов так, як інші. Дивно, бо бюро мало лише одні двері, мабуть, вона не досить добре роздивилась, але ж це було неможливо, службовець відчинив двері, щоб вона ввійшла, але Карлос не пройшов повз неї, не вийшов перед нею, так, як усі інші, як рудий, як жінки, як усі — крім нього.
Сонце, розплескане на тротуарі, гамір і вуличне повітря; Марія-Єлена зробила кілька кроків і стала під деревом, там, де не було автомобілів. Поглянула на браму будинку і сказала собі, що почекає, поки вийде Карлос. Неможливо, щоб він не вийшов, адже, викопавши формальності, виходили всі. Може, це триває довше, бо він єдиний прийшов удруге; може, саме тому, але ж нічого не відомо. Не вкладалося в голові те, що вона не побачила його в бюро; хіба що якісь двері сховані поміж афішами, щось, може, випало з її уваги, але однаково дивно, бо всі ж виходили через коридор так, як вона, всі ті, що прийшли вперше, виходили через коридор.
Перш ніж піти геть, якийсь час вона таки чекала, поки відчула, що більше не варто, і подумала, що в четвер мусить сюди повернутись. Може, тоді щось зміниться, і її теж випустять іншим ходом, хоча ж вона й гадки не мала — ані куди, ані чому. Вона, звісно, ні, але ми добре знали, бо чекали на неї та на інших, смокчучи сигарету за сигаретою і перемовляючись, поки чорний Лопес готував нам каву, як робив це щоранку вже багато разів.