— Тримай свічку, — кому я кажу? Ти ще гірша за стару.
— Тату! Бичка тавровано! Гляньте!.. Що має це ЗБ означати?
— Злиденного Бідака, такого, як оце я, приміром. Тримай свічку, кому я кажу! — і тримай язика за зубами.
Вона здригнулася, почувши кінський тупіт, але то була тільки стара сива шкапина, що паслася тут недалечко. Батько покінчив білувати й повісив тушу на саморобну "шибеницю".
— Тепер можеш іти й покластися в ліжко, — сказав він лагіднішим тоном.
Мері ввійшла до своєї спочивальні — малесенької, низької комірчини з обаполків, пригородженої до будинку, — та й упала навколішки коло свого тапчана.
— Боже, поможи мені! Боже, поможи нам усім! — скрикнула дівчина.
Вона поклалася, але не могла заснути. Вона була нервово хвора — майже божевільна, бо чорна, лиховісна хмара ганьби нависла над її домівкою.
Тривога завше огортає їй душу — завше огортає їй душу…
Це почалося вже давно — відтоді, як її коханий брат Том утік з рідної хати. Вона була тоді дуже вразлива дитина, вразливіша за будь-яку іншу; і коли сиділа в старій школі, побудованій з кори халупі, їй здавалося, що інші діти думають, чи то шепочуть одне одному: "її брат у в'язниці! Брат Мері Вілі сидить у в'язниці. Том Вілі сидить у в'язниці!" Вона пам'ятала це ще й досі. Вони ніколи не йшли їй з думок, ті страшні дні і ночі, першим серпанком ганьби оповиті. її так само жахало зло, так само безмежно лякала ганьба, як і її матір. Мері була честолюбна; їй поталанило прочитати багато книжок, і вона снувала шалені мрії про те, як поїде до міста й піднесеться понад звичайну, прозаїчну буденщину, — але все те давно вже минулось.
Та й чи здолала б вона піднестися, коли жорстока рука ганьби могла скинути її в безодню що кожної хвилини…
— О боже ж мій єдиний!..-— стогнала вона, в тугу вдаючися. — Коли б ми могли не мати кревних… не мати нікого, хто може окрити нас ганьбою! Це так жорстоко, боже мій, це так жорстоко — страждати за злочини, що їх вчинили інші!
Вона робилася егоїстична в своєму горі — так само, як і її мати.
— Я хочу втекти з цих чагарів, втекти від усіх, кого я знаю… О боже, допоможи мені втекти з чагарників!
І непомітно вона заснула — якщо те можна назвати сном — і мріялося їй, що пливе вона морем, пливе під усіма вітрилами на кораблі, який несе її ген-ген далеко, туди, де вже нічого боятись. А потім обступило її, повило страшне привиддя — її й цілу родину її заарештовано за жахливий злочин…
У дикому сполоху вона прокинулась і побачила, що кривава заграва заливає її вікно. Батько перевертав оцупки в тому місці, де звичайно палилося сміття. Гострий дух смаленого зайшов крізь розбите вікно в її хатину, і дівчину занудило. Він палив шкуру.
Вілі не клався в ліжко тієї ночі; він поснідав удосвіта й подався верхи на сивій коняці до крижаного переходу, подався рано-ранесенько, коли зірки ще сяяли у небі, а перед себе прив'язав він до кульбачної луки торбину з бичиною.
Мері не зронила й слова щодо вчорашньої ночі. Її мати цікавилася, скільки батько дав за того бичка, і гадала, що батько вирушив до міста, аби продати шкуру; сердешна намагалася запевнити себе, що він добув того бичка чесно.
Мері підсмажила м'яса й примушувала себе спожити його заради матері, але спромоглася проковтнути лишень кілька кавалків. Місіс Вілі теж немов відібрало апетит. Джек та його брат, що полювали цілу ніч, попоснідали добре. По тому Джім заходився прибивати кілочками опосумові шкурки, а Джек подався шукати їхнього поні, що десь забіг. Мері мала всі корови подоїти та нагодувати свині й телята.
Незадовго по обіді хтось із дітей підбіг до дверей і гукнув:
— Мамо, мамо, оно троє кінних дозорців виїздять з яруги!
— Ох, боженьку ж мій! — скрикнула мати, падаючи на стільця й трусячись, як на ножі.
Діти порозбігалися хто куди й поховалися в чагарях. Мері стояла, у мовчазну розпуку поринувши, й чекала,
Старший з трьох дозорців зсів з коня, підійшов до дверей, глянув підозріливо на остачу від сніданку і гостро завдав страшне питання:
— Місіс Вілі, де ваш чоловік?
Вона впустила кухля, що з нього пила чай, удаючи байдужу й безтурботну.
— Що сталося? Навіщо вам мій чоловік? — спиталася вона жалісливо, — страшна безнадія стиснула їй душу.
Вона виглядала, як злочинниця.
— О, ви добре знаєте й самі, — глумливо відрубав він нетерпляче.
Мері підійшла й спинилась проти нього.
— Як ви смієте так із моєю матір'ю розмовляти? — крикнула вона. — Щоб мій бідолашний брат Том був удома… ви… ви — негідник!
Наймолодший дозорець шепнув щось своєму начальникові, а тоді, прикро вражений його гострою відповіддю, сказав:
— Немає в тому потреби, щоб ви поводилися по-свинячому.
Два його супутники пройшли до хижі й побачили, що там стоїть барилко з бичиною та лежать, уже засолені, кусні під мішком на лаві; по тому чоловіки вийшли затильними дверима і озирнули коров'ячу загороду. Молодий дозорець загаявся трохи, виходячи останній.
— Я знайду якусь зачіпку, щоб виманити їх звідси до яруги, — шепнув він до Мері. — А ви сховайте шкуру, допоки ми повернемось назад.
— Занадто пізно. Гляньте!
Вона показала пальцем крізь розчинені двері.
Двоє інших дозорців оглядали оцупки там, де вночі палало багаття; клапті обгорілої шкури поприставали де-не-де до тих оцупків, наче клей.
— Вілі — бовдур, — кинув старий дозорець,
III
Джек зник швидко по тому, як його батька заарештували, висунувши обвинувачення, що він водить коні та краде рогату худобу, а Том, блудящий син, несподівано повернувся. Том був зовсім не такий, як його батько та старший брат. Він мав ясне добряче лице й чутливе серце; але часами його нападали вибухи якогось дивного безумства, і в той час він чинив дикі й безглузді речі, прагнучи визначитися та зажити собі великої слави. В ньому поєдналося дві вдачі, одна — весела і добра, а друга — похмура й злочинна. В цій родині звело собі кубло божевілля, що зародили його батьки — п'яниці й гультіпаки кількох минулих поколінь; за інших умов така спадковість могла б розвинутись у хист в одному чи в двох нащадках — у Мері, можливо.
— Вище голову, моя старесенька! — згукнув Том, поплескуючи свою матір по спині. — Все буде гаразд! Я був урвитель досі та ще й телепень на додачу, — я знаю, і завдавав вам багато туги й жалю, але з тим у мене все скінчено, мамо. Нарешті я до розуму таки дійшов і почну тепер нове життя; незабаром ми поїдемо до Сіднея або до Квінсленду. Ну, всміхніться ж до нас, матінко.
Він став до роботи — за копача найнявся — і протягом шести місяців годував сім'ю. Коли це раптом сталася з ним велика зміна. Він посмутнів і похмурнів, зробився навіть жорстокий. Він міг сидіти протягом кількох годин та сам до себе всміхатися — отакечки ні сіло ні впало, не знати з чого; а тоді кілька день поспіль тинявся десь, зовсім не заникуючи додому.
— Том ізнову збивається з пуття, — тужила місіс Вілі. — Він знов ускочить у лихо, я знаю, що вскочить… А ми й без того вже ганьбою себе вкрили… на наругу перед богом!
— Ви зробили все, що змогли, матінко, — сказала Мері, — і більше вже нічого не здолаєте зробити. Люди нас пожалкують; та, зрештою, лихо само по собі не таке вже й страшне, як вічний страх перед ним. Нехай усе це стане батькові за науку — він мав у ній потребу — і, може, він покращає зараз. (Вона добре знала, що того не буде). Ви зробили все, що змогли, матінко.
— Ах, Мері! Тобі й невтямки, якого лиха набралася я за ці тридцять років, живучи тут у чагарях разом із твоїм батьком. Мені доводилося колінку вати перед людьми та благати їх, аби не позивали його до суду… те ж самісіньке трапилося й з твоїм братом Томом; і ось зараз… прийшла вже на нас остання година…
— Ліпше було б лишити їх напризволяще, матінко; ви повинні були б покинути батька, коли довідалися зрештою, що він за один; так було б краще для всіх.
— То був мій обов'язок — зостатися коло нього, дитино моя; він був мені шлюбний чоловік. Твій батько був завше лихий чоловік, Мері, — атож, лихий чоловік; я збагнула теє, на жаль, занадто пізно. Я незугарна розповісти тобі й четвертини того, що я витерпіла, живучи з ним укупі… Я була гордівниця, Мері; я хтіла, щоб мої діти були кращі за інших… Це моя провинність, це кара за неї… Я хтіла зробити з дітей моїх кращих за інших… Я була така гордівниця, Мері…
Мері мала коханого, гуртоправа, що перебував десь-певне у Квінсленді зараз. Він обіцявся побратися з нею та вивезти її разом з матір'ю звідси, коли повернеться сюди, покінчивши там свої справи; в кожному разі, вона подала йому слово з такою умовою. Десь він забарився цього разу, — аж на шість місяців задляв свою останню мандрівку — і не було жадних вісток від нього. Вона придбала число місцевого часопису, щоб глянути, що там пишуть про "переганяння худоби"; нараз страшний заголовок привернув до себе її увагу:
ЗУХВАЛА СПРОБА ЗБРОЙНОГО НАПАДУ
З МЕТОЮ ПОГРАБУВАННЯ.
Гуртоправа, знаного поліції як Фредерік Дан, він же Др'ю, заарештовано минулого тижня в …
Вона дочитала до гіркого кінця й спалила часопис. І тінь нової біди, ще лиховісніша за всі останні, повила її, мов темна ніч.
Отже, маленька сім'я, що її відцурались усі навколо, животіла протягом кількох місяців у Довгій Ярузі, нікого не бачачи, за винятком одного старого відлюдника, що співчував їхнім болещам і приходив до них вечорами посидіти біля вогнища та смикнути своєї люльки; старий намагався заспокоїти матір, переконуючи її, що справа їхня могла б повернутися на багато гірше, та запевняючи, що не мордувалася б вона так дуже, коли б знала, в яку халепу може вскочити часом будь-яка з найкращих наших родин, і казав, що все владнається згодом, — мовляв, усе буде гаразд, а Вілі піде тая наука на користь; а ще казав він, що Том зараз зовсім не такий парубок, як перше був, — прийшов, нарешті, до глузду, то вже не зіб'ється на манівці. "Все те абищиця, — казав він, — істинно, абищиця, та й годі; вони й не відають, що таке справжнє лихо і яке воно на смак".
Одного разу, коли Мері та її мати були вдома самі, дозорці приїхали до них ізнову.
— Місіс Вілі, де ваш син Том? — запиталися вони.
Вона сиділа нерухомо. Вона навіть не скрикнула: "Ох, боженьку ж мій!.."
— Не лякайтеся, місіс Вілі, — лагідно мовив до неї один з дозорців.